РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Henry John Walker: The Twin Horse Gods: The Dioskouroi in Mythologies of the Ancient 

World

Review by

Per-Johan Norelius, 

Uppsala University, Sweden 

Відгук на монографію

Генрі Джон Вокера:  Гіпоморфні боги-близнюки: Діоскури в міфологіях стародавнього світу

Цей твір, написаний фахівцем з класичної літератури, який в останній час зайнявся вивченням ведичної релігії. Це перше масштабне порівняльне дослідження індоєвропейських богів-близнюків з часів розквіту школи Жоржа Дюмезіля, який відбувався з  1960-х по 1980-ті роки. 

Міфологічний образ двох юнаків, синів бога неба, що їдуть верхи і, зазвичай, приходять на допомогу смертним у небезпеці, зустрічається у ведійській, греко-римській та балтійській міфологіях. Книга складається з двох частин, в першій з яких йдеться про ведичних богів-близнюків, Ашвінів або Насатьїв, простежується розвиток їх міфології та культу в ведичній літературі. Друга присвячена Діоскурам та їхнім відповідникам в грецькій і римській релігіях. Вокер вміло використовує новітні дослідження, такі як роботи археолога Девіда Ентоні про індоєвропейське походження практики одомашнення коня, а також праці про соціальний та політичний розвиток ведичного священства та ритуалістики  санскритолога Міхаеля Вітцеля.

Головна теза автора полягає в тому, що образ богів-близнюків виник на ранній стадії  історії одомашнення коня протоіндоєвропейцями, ще до винайдення колеса зі спицями та бойової колісниці. Спираючись на згадану вище працю Ентоні, Вокер зазначає, що верхова їзда на цьому ранньому історичному етапі, ймовірно, не була справою високопоставлених воїнів і аристократів; а, її основне застосування, очевидно, стосувалось сфери скотарства. Скоріше за все стежити за стадами було низькостатусною діяльністю; у багатьох індоєвропейських суспільствах (Давня Греція, Іран, Індія) це було справою молодих людей, які ще не дозріли до осілого, одруженого життя і не були повноправними членами громади. Міфологічні близнюки-вершники, яких уявляли як юнаків, були божественними аналогами цих скотарів, і їхнє становище в пантеоні  відповідно було низькоранговим. Їх міфічні ролі як помічників, цілителів і рятівників від небезпеки випливають з природи цього статусу.

Коли наприкінці третього тисячоріччя до нашої ери було винайдено бойову колісницю, вона, навпаки, стала символом високого статусу. Боги і герої Греції та Індії зазвичай зображуються на колісницях, але не вершниками. Відповідно до свого нижчого статусу, Діоскури єдині серед грецьких богів змальовані верхом на конях; і хоча образи їхніх ведичних аналогів були модернізовані та представлені у ведичних гімнах керуючими триколісною колісницею, Вокер, здається, має рацію, розглядаючи грецьку (і балтійську) традиції, як такі, що відображають більш давні реалії.

Автор заперечує теорію «універсального діоскуризму» (термін, який ввів Дональд Уорд у своєму дослідженні індоєвропейських богів-близнюків 1968 року), який приписує появу образу близнюків у міфах і релігійних системах архаїчному уявленню про подвійне батьківство близнюків: вірі в те, що народження двійні є результатом того, що двоє чоловіків зачали потомство від однієї жінки.

З цією ідеєю намагались пов’язати різні набори характеристик міфічних близнюків: уявлення про те, що один із Діоскурів був безсмертним, народженим Ледою від Зевса, а інший смертним, сином царя Тиндарея, є одним із відомих прикладів. Універсальним діоскуризмом також  пояснювався неоднозначний статус близнюків у різних культурах: хоча вони зазвичай сакралізуються та фігурують у міфах і ритуалах, їх також нерідко сприймали з підозрою і острахом, а  іноді навіть вбивали після народження.

Опираючись на останні етнологічні дослідження, Вокер ставить під сумнів теорію «універсального діоскуризму»: ідея подвійного батьківства не є домінуючим поясненням причини народження близнюків у ранніх культурах, і близнюки не скрізь табуйовані. Немає жодних доказів того, що давня індійська чи грецька культура знала теорію двоїстості батьківства близнюків. Провівши огляд джерел про народження та батьківство Діоскурів, Вокер зазначає, що ідея про те, що один із богів-близнюків був безсмертним сином Зевса, а інший смертним, батьком якого був Тиндарей, вперше з'явилась в 6 столітті, і здається, є спробою синкретизації древніх, суперечливих розповідей, гомерівських епічних текстів. Спочатку між ними не було жодної різниці; обидва були безсмертні, при цьому не мали того ж статусу, що й олімпійські боги, хоча обидва були синами Зевса. Уже в Гомера виділено і їх окремі характеристики – Кастор був добрим наїзником, а Полідевк -- кулачним бійцем.

Автор стверджує, що у ведичних близнюків, на відміну від Діоскурів, не було окремих характеристик. Це узгоджується з його спробою показати, що двоїстість цих індоєвропейських богів мала мінімальне значення. Вокеру вдалося аргументувати сумнівність теорії "універсального діоскуризму", але він не пропонує жодного пояснення, того факту, що ці боги мислились як близнюки. Якщо вони спочатку не мали індивідуальних особливостей, то чому їх уявляли парою вершників, а не одним? За загальним визнанням, їх двоїстість є проблемою, яку вчені всебічно розглядали починаючи з 19 століття. Наприклад  Дональдом Уордом і Томасом Оберлісом висувалась гіпотеза можливості того, що вони є персоніфікацією ранкової та вечірньої зорі, яка пояснює їх зв'язок із сутінками, однак вона залишена поза увагою автора рецензованої нами книги, так само як і припущення Дугласа Фрейма, що вони символізують сутінки.

"Міфологія природи" коротко обговорюється автором і відкидається як фантазування 19-го століття. Однак, боги можуть представляти природні явища та водночас моделювати соціальні типи; я особисто вважаю, що це справджується у випадку з божественними близнюками, які власне і належать до розряду природних божеств.

«Дюмезіліанська» теорія богів-близнюків розглядала їх як втілення різних соціальних

функцій. Вперше запропонована Стігом Вікандером у 1957 році, вона була розвинута Дюмезілем, Вордом, Фреймом і Хільтебайтелем. Вікандер зауважив, що Накулі і Сахадеві, синам-близнюкам Ашвінів у Махабгараті, присвоєно різні характеристики, один з них войовничий, інший мудрий. Хоча ці свідчення є пізнього походження, Вікандер побачив їх витоки у деяких строфах Ріґведи; він також зіставив їх з Діоскурами, один з яких — кулачний боєць, інший — приборкувач коней — у «Махабхараті» Накула фігурує як лікар коней. Цілком раціонально припустити, що ідеї, які не мають чіткого вияву в найдавніших джерелах, можуть бути представлені в більш пізніх текстах, оскільки видається надто малоймовірним збігом, щоб спільні ознаки богів розвинулись незалежно в Греції та Індії.

У своєму трактуванні образів ведичних богів-близнюків Вокер ілюструє, як виражається їхній  аутсайдерський статус у ритуалі: під час жертвоприношення соми жертва їм приноситься окремо від жертвопринесень іншим богам. Приношення праварг'я, присвячене їм, відрізняється від складного жертвоприношення соми, і є простою офірою гарячого молока, що відображає їх скромний статус, як божеств пастухів-вершників.

Автором детально обговорюється міф про Дадхьянча, провидця-атхарвана, який відкрив Ашвінам таємницю місцезнаходження чарівного меду Тваштара; оскільки Індра погрожував відрубати йому голову, якщо він кому-небудь відкриє цей секрет, вони змінили його голову на голову коня, яка була відрубана громовержцем. Спираючись на працю Вітцеля, Вокер припускає, що витоки цієї історії слід шукати в середньоазіатському культурному субстраті, з якого також походить і культ соми.

Відзначаючи, що ведичне atharvan, а також aṃśu, назва рослини сома, є субстратними словами імовірно середньоазіатського походження, він припускає, що культ соми був запозичений індоіранцями у духовенства субстратної культури, яке з часом було асимільоване і стало жерцями-атхарванами. Як доказ північно-центральноазійського походження міфу, Уокер наводить знахідку обезголовленого людського скелета з кінським черепом замість людської голови, знайдену в могилі доби бронзи в Потапівці. Про знахідку повідомили у 1995 році Девід Ентоні та Н. Виноградова. Однак у примітці до книги «Кінь, колесо і мова» (2007) – на яку спирається Вокер – Ентоні зазначає, що переглянув свої попередні погляди і стверджує, що радіовуглецеве датування тепер відносить скелет до 2900–2600 років до нашої ери, а кінський череп потрапив у поховання приблизно на тисячу років пізніше.

 Також немає доказів, що «мед» (madhu) у цьому міфі спочатку стосувалося соми. Хоча soma часто зветься madhu в Ріґведі, Ашвіни  пов'язані з «медом», який явно не є сомою, а «бджолиним медом» (mākṣika madhu), який колись, можливо, був частиною їхніх жертовних приношень. Щоправда, у середньоведичних версіях міфу мед ототожнюється з сомою, і пов"язується з праварг'єю (частиною ритуалу жертвоприношення соми), і в них розповідається про те, як Ашвіни, яким спочатку не жертвували сому, змогли отримати її частку, що приносилась в жертву. Але будь-який обряд, який міг би бути пов’язаним із ріґведичним міфом не можливо ідентифікувати. Деякі вчені, зокрема ван Буйтенен і Oберліс у своєму дослідженні праварг'ї  , припускають на основі ряду ведичних строф, що офіра рravargya спочатку могла включати мед.

Стосовно ж стародавньої Греції, Уокер показує, що, як і в Індії, обряди, пов'язані з близнюками, мають надзвичайно простий і архаїчний вигляд: присвячена їм теоксенія — гостинна жертва, дуже нагадує найдавніші форми ведичних жертвоприношень, у яких богів запрошували скуштувати їжу та запропонований їм напій. Таким чином, вважалося, що боги-близнюки приходили до своїх пошановувачів, маючи звичку мандрувати по землі та спілкуватися зі смертними. Насправді вони були «не повністю богами», а знаходились в неоднозначному статусі «між богами та людьми».