INDO-EUROPEAN REFLECTION

OF VIRGINITY AND AUTONOMY

MIRIAM ROBBINS DEXTER

University of Southern California

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА РЕФЛЕКСІЯ ЖІНОЧОЇ НЕВИННОСТІ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ

МІРІАМ РОБІНС ДЕКСТЕР

Університет Південної Каліфорнії

В більшості стародавніх індоєвропейських патріархальних суспільств невинними повинні були бути як незаміжні смертні жінки, так і незаміжні богині. Ця невинність передбачала два моменти: цноту і незалежність. Цнота була необхідною умовою спадкування в патрилінійних суспільствах. Крім того, діви в міфології часто зображались як «сховища» енергії, яку можна було передати іншим. Хоча деякі героїні відновлювали невинність, цей дар зазвичай призводив до повторної втрати невинності. Вічною незайманістю володіли богині, що було ознакою їхньої незалежності. Оскільки вони не знаходились під владою чоловіків, то зазвичай мали значні повноваження.

У цій статті обговорюється значення невинності в ряді стародавніх патріархальних індоєвропейських культур: найдавнішій грецькій, римській, германській, кельтській, індійській та іранській  періоду приблизно від 2000 року до н.е до 500 р. н.е. У цих суспільствах, жіночі постаті наділялися тими чи іншими функціями, відповідно до того чи були вони одруженими чи неодруженими. Ми досліджуватимемо функції незайманості серед незаміжніх богинь і героїнь. Так само, як  незаміжні жінки на земному рівні мали бути невинними, на небесному рівні, незаміжні богині  також повинні були бути невинними. Таким чином, індоєвропейська патріархальна ідеологія стосувалась як людей, так і богинь.

Ми розглянемо ідеалізовані жіночі постаті в кількох стародавніх культурах і продемонструємо  двояке значення незайманості в патріархальних суспільствах.

Невинність може означати два дуже різні, хоча й пов’язані, явища. По-перше, невинність означає жіночу цноту. Потреба в цнотливості пов’язана з патрилінійним успадкуванням у патріархальному суспільстві. Якщо чоловік має намір передати майно своїм спадкоємцям, то воліє знати, ким є ці спадкоємці, і якщо жінка з якою він ділив ложе, мала статеві стосунки також і з іншими чоловіками, він не може бути впевнений, що її діти є і його дітьми. Отже, щоб бути впевненим, що спадкоємці є його власними нащадками, древній патріархальний чоловік намагався контролювати сексуальність жінки, діти якої успадкують його майно. Таким чином, якщо жінка була заміжньою, то її тіло «належало» чоловікові.

Нерідко контролювалася і незаміжня жінка. Якщо вона була дуже юною, то перебувала під опікою свого батька, і він або призначена ним людина стежила за її незайманістю. Коли дівчині було тринадцять або близько того, вона передавалась під опіку чоловіка. У такий спосіб можна було контролювати її молоду сексуальність. У деяких суспільствах жінка могла залишитися незаміжньою. Так, у Стародавньому Римі жінка могла стати дівою-весталкою. Але, слід зазначити, що вона повинна була залишиться  незайманою в цьому не заміжньому стані. Втрата цноти означала бути похованою живцем: таким було суворе покарання для жінки, яка посміла так розпоряджатись  власним тілом.

Однак дівоцтво у ранньому патріархальному суспільстві справді надавало деяким жінкам можливість керувати своїм життям, тому що якщо жінка залишалася незайманою, вона була відносно незалежною. Якщо жоден чоловік не контролював її, значить, вона мала певну міру свободи, щоб розпоряджатись  своїм повсякденним життям.

Отже, другий момент, на який вказує незайманість це незалежність. Незалежність, я вважаю, є причиною важливості цноти для богинь. Грецькі Афіна та Артеміда, іранська Анахіта, германська Ґевйон були самостійними. Якщо в культурі підкреслювалася їхня фізична незайманість, то це було суспільним засобом зробити жіночу незалежність прийнятною.

Невинність, чи то реальна (незайманість смертних жінок), чи уявна (незайманість богинь), фізіологічна чи абстрактна, була характеристикою молодої жінки. (В патріархальних суспільствах, а індоєвропейські суспільства були напівкочовими патріархальними воїнськими суспільствами, статус безшлюбності був менш важливий для представників чоловічої статі.) Термін «діва» часто використовується для опису молодої жінки, яка ще не була заміжня, але не обов’язково дотримувалась целібату, або одруженої, але ще молодої і привабливої, сповненої енергії молодості особи. Таким чином, грецька богиня кохання й родючості Афродіта, та, що втілювала безмежну життєву енергію, зображалась в мистецтві та літературі як вічно молода. У гомерівських гімнах вона порівнюється з дівою:

"Афродіта зростом і статурою як незаміжня дівчина"

Звичайно,  не одну лише грецьку богиню кохання Афродіту порівнювали з дівою. Так само германська богиня-велетень Ґевйон, хоча й народила синів, вважалась незайманою, цілком ймовірно тому, що вона відновила сили бога Одіна безпосереднім чином: вона здобула йому королівство. Передаючи йому енергію влади, без інтимних стосунків з ним вона виявила силу та самостійність, притаманні її незайманості.

Таким чином, фізична незайманість, Virgo intacta,у фольклорі та міфології, часто була менш важливою, ніж поняття буття в розквіті юної сили, про що свідчать образи багатьох так званих незайманих богинь та жінок-героїнь. Наприклад, індійська річкова богиня мудрості, Сарасваті звалась «незайманою» (канья) лише в значенні "молода жінка", і, при цьому, навіть не самостійна молода жінка:

 «Нехай донька блискавки, діва (канья),

що володілє чудовою життєвою силою, Сарасваті, дружина героя, зробить нас мудрими». 

Хоча незайманість цих жіночих постатей  була лише абстрактною якістю ідеалізованих жіночих образів, ідеалізація  часто представляє цілі, яких прагне певне суспільство. Таким чином, ті, хто формував політику в стародавніх індоєвропейських суспільствах (знову ж таки це були чоловіки, оскільки в патріархальних суспільствах саме чоловіки виконують ключові функції, чи то як законодавці, чи як міфопоети-апологети легітимізатори законів), ймовірно, справді вважали фізичну незайманість, стан буття virgo intacta, метою, до якої слід прагнути незаміжнім жінкам їхніх суспільств. Ціллю, було те, щоб всі незаміжні жінки зберігали цноту, а всі одружені жінки зберігали вірність своїм чоловікам; тільки таким чином можна бути впевненим в тому, що майно, яке було успадкованим по батьківській лінії, перейде до рідних дітей батька.

Слід розглядати концепцію жіночої невинності огляду на патрилінійну форму успадкування, хоча у цій статті ми досліджуватимемо лише «ідеалізовані» жіночі образи: богинь та жінок героїнь. Це та ідеалізація, у якій виявляється мета культури. Якщо невинність важлива для богині чи героїні – тобто для взірців, яким мають слідувати земні жінки - тоді значення незайманості, безперечно, стає ясним.

Отже, у цій статті йтиметься про «невинність»  як фізіологічну, так і ідеалізовану. Ця символічна, ідеалізована незайманість пов"язується з «розквітом юних сил» жінки. Саме ця концепція лежить в основі важливої ролі жінки в патріархальному суспільстві: у суспільствах, орієнтованих на чоловіків, це функція «сили за троном», влади плекательки  впливових чоловіків. Такі жінки підтримували чоловіків, синів та інших близьких людей, виконуючи ролі матері, коханої, няньки, яка сприяє тому, щоб чоловіки могли мати енергію для виконання важливих суспільних функцій.

Вихователі віддають свою енергію підопічним. Саме з цієї причини жінки в стародавніх індоєвропейських міфологічних системах і, можливо, також в реальному житті мислились як сховища енергії для чоловіків. Досліджуючи міфи та обряди ряду індоєвропейських культур, ми виявимо, що богині та героїні, особливо незаймані, часто сприймалися як «сховища енергії».

Давні культури мали конкретні образи цього «зберігання». Іранська богиня Анахіта описується буквально як "комора" для зберігання

"Чи можу я віднести до комори (старама) (тобто до Anahita) бажані, хороше життя, достаток, і здобуте зростаюче царство."

Функція «зберігання» дівочої сили притаманна Анахіті, тому що, хоча «молоді жінки, молилися їй про легкі пологи і вона робила досконалими «сім"я всіх чоловіків» і «матки всіх жінок», все ж незважаючи на це, вона «являлась в тілі прекрасної діви».

Також ми можемо розглядати зороастрійського архангела Spenta Armaiti, як сублімацію Anahita. Просякнута якістю чистоти, вона  прояснила людям роль духу. В пізнішій літературі, в образі Спендармат, вона спонукала появу першої людської пари. Патріархальна діва, втілення незалежності та цноти, ця богиня відповідала за людську плодючість. Армаїті, як і Афіна, була втіленням патріархальної культури: згідно зороастрійської традиції, вона народилася від Великого Бога Ахура Мазди.

В Іонійському Ефесі, в Малій Азії, багатогрудій анатолійській Великій Богині греки, які населяли місто дали ім’я Артеміда. Зазвичай вважається, що давня догрецька (тобто допатріархальна) богиня, була асимільованою індоєвропейським грецьким пантеоном. В її храмі в Ефесі вона зображена з великою кількістю грудей. Ця полімастична Артеміда справді могла бути материнським божеством. Тобто  не незайманим божеством. Але по інший бік Егейського моря, в грецькій Аттиці, Артеміда (у Римі вона була відома як Діана) була незайманою мисливицею. Вона була «володаркою (диких) звірів», яка бродила по лісах в супроводі німф, також незайманих, але в той же час її закликали жінки під час пологів, а також часто асоціювали з Ейлейтією, богинею пологів, як Артеміду Ейлейтію.

Тому спочатку Артеміда могла бути богинею родючості і материнства, яке було десексуалізоване патріархальними грецькими племенами, що асимілювали її культ і зробили частиною своєї власної релігії.

Афіна, богиня-покровителька Афін, назвалась «мати», але в той же час вважалася незайманою. Про це повідомляє грецький історик Павсаній.

"Жінки Еліди, оскільки, як кажуть, їхня земля була позбавлена чоловіками в розквіті сил молилися Афіні, щоб б зачати під час свого першого статевого акту з їхніми чоловіками. Їхню молитву було почуто, і вони заснували храм Афіни на прізвисько «Мати»:

Афіна була настільки патріархальним явищем, що  вважалась народженою з голови свого батька Зевса, а не з утроби матері. Концепція образу попередниці Афіни, однак, імовірно, була старшою за 2000 рік до нашої ери, і могла бути самостійною, але не незайманою богинею.

У Римі жінки, які підтримували вічний священний вогонь, весталки, були незайманими, як ми вже зазначали, через страх смерті. Овідій писав:

`...і ніхто не скаже, що під проводом (Цезаря) будь-яка жриця могла оскверняти свої священні пов"язки, і не була закопаною заживо в землю... таким чином нецнотлива (весталка) гине, бо її поховають у (землю), яку вона забруднила».

Литовська народна казка може пояснити причини жорстокого римського покарання весталок: коли великий князь литовський будував цитадель у Вільнюсі, він запитав жерців, кого чи що слід принести в жертву богам, щоб вони захищали цитадель. Священики спершу вирішили, що мати повинна запропонувати принести в жертву свого первістка і закопати під наріжний камінь. Але боги, очевидно, відмовилися від цієї жертви, і тоді священики вирішили, що:

«Молода красива і невинна дівчина повинна віддати своє життя... щоб лягти під  наріжним каменем».

На щастя, пізніше боги вдовільнялись меншими, не-людськими жертвами. Але жертвопринесення незайманої дівчини могли звершуватись в більш ранню, «язичницьку» епоху, про що свідчить паралель між образом діви, похованої під наріжним каменем, щоб забезпечити міцність цитаделі разом і «заблудлими» весталками похованими живцем за свої плотські гріхи. Хоча обидві традиції  різняться за своїми «моральними» причинами, вони можуть походити від уявлення про поховану діву, яка передає свою енергію, а отже, і свою плодовитість землі. Знову ж таки, незайманість тут розглядається як «накопичена» енергія плодючості, що повинна служити на благо всієї громади. Таким чином, «покарання» римських весталок могло бути вторинним по відношенню до більш ранньої концепції, згідно з якою їх поховання мало запліднити і освятити землю.

У стародавніх міфах і фольклорі, описано два види незайманості: вічна незайманість богинь таких як Афіна, Артеміда, Веста, Анахіта та ін.; і поновлювана незайманість. Цим її видом були обдаровані кілька індійських героїнь  великого класичного індійського епосу Махабхарата. У цій епопеї розповідається як молода жінка, Мадхаві, була віддана її батьком, Яяті, молодому брахманові, щоб допомогти тому виконати досить дивне завдання дане його гуру: він повинен був здобути вісімсот коней, кольору місяця, кожен з яких мав чорне вухо. Для цього брахман уклав «тимчасовий шлюб» Мадгаві з трьома царями поспіль; вона народила кожному з них сина, відновлюючи невинність після укладення кожного шлюбу. Брахман отримав по двісті коней від кожного царя як ціну за руку Мадхаві; але на жаль, йому бракувало ще двохсот, і більше таких коней не було. Тоді, гуру уклав з Мадхаві тимчасовий шлюб замість останніх двісті коней, і вона також народила йому сина. Згодом Мадхаві повернули її батькові, а він провів для неї сваямвару: «самостійний вибір», церемонію, під час якої дівчина вибирала собі чоловіка з числа тих, які сватались до неї. Але Мадхаві, ставши знову незайманою, вибрала vana, ліс і аскетичне життя. Тобто вона вибрала вічну незайманість. Тут згадується образ грецької богині-діви  Артеміди, яка також жила у лісах.

Кунті, мати трьох героїв Махабхарати Пандавів і Сатьяваті, їхня прабабуся, теж мали привілей поновлюваної незайманості, як і Драупаді, спільна дружина Пандавів.  Драупаді ставала незайманою кожного разу як переходила від одного чоловіка до іншого. 

Відновлювані риси невинності, мабуть, будучи пластичними, відповідали вимогам тих ролей, які грали жінки, демонструючи те, що цнота була дуже важливою якістю для індійських чоловіків.

Відновлена незайманість була явищем, яке, очевидно, розповсюджувалось також і на (міфологічних) жінок інших індоєвропейських культур. Староірландська героїня Дехтіре, сестра Конхобора, короля Ольстера відновила незайманість «через сором». Вона була вагітною коли Конхобар вирішив видати її за Súaltam mac Róich. Її сором був таким великим, що вона зробила аборт, а потім перед шлюбною ніччю знову стала незайманою. Вона постала перед своїм новим чоловіком як «чиста» жінка, і знову завагітніла героєм Кухуліном. Лише за умови, що вона відновила свою невинність, тексти могли стверджувати, що Súaltam справді був батьком Cu Chulainn.

Грецька богиня Гера, за словами древнього мандрівника Павсанія: "купається щороку (у джерелі під назвою Canathus, в Nauplia), і повертає своє дівоцтво". 

Можна порівняти це ритуальне купання з купанням «матері богів» Nerthus, описаним в "Германії" Тацита:

"Самі по собі нічим не примітні, вони всі разом поклоняються матері-землі Нерті, вважаючи, що вона втручається у людські справи і відвідує їх племена. Є на острові  серед Океану священний гай і в ньому призначений для цієї богині і прихований під покровом з тканин віз; торкатися його можна тільки жерцю. Відчувши, що богиня прибула і перебуває у себе у святилищі, він із найбільшою шанобливістю супроводжує її, а тягнуть її за собою запряжені у віз корови. Тоді настають дні загального тріумфу, святково прибирається місцевість, яку вона удостоїла своїм прибуттям і перебуванням. У ці дні вони не починають походів, не беруть до рук зброї; усі вироби із заліза у них на запорі; тоді їм притаманні лише мир і спокій, тільки тоді вони їм до душі, і так триває, поки той же жрець не поверне в капище насичену спілкуванням з родом людським богиню. Після цього і віз, і покрив, і, якщо завгодно повірити, саме божество очищаються обмиванням у відокремленому і прихованому від усіх озері. Виконують це раби, яких одразу поглинає те саме озеро. Звідси – сповнений таємниці жах і благоговійний трепет перед тим, що є невідомим і що можуть побачити лише ті, хто приречений на смерть."

Подібним чином Овідій розповідає нам, як Велика Богиня Кібела та її священні речі омивались в річці Aльмо:

"біловолосий священик у пурпуровій одежі... і сама (Кібела), сидячи у візку, в'їхали через Капенські ворота...» 

Схолії Каллімаха розповідають нам, що жінки Аргосу омивали образ Афіни в річці Інах.  Зберігся напис з Аттики, що детально описує ритуал:

"Тоді ефеби винесли образ Паллади (Афіни) і поклали його на березі моря біля афінської гавані Фалерон і потім знову повернули його назад (до міста) зі смолоскипами і з усіма почестями".

Аркадська Деметра з Тельпоузи очистилася в річці Ладон після того, як Посейдон зґвалтував її, таким чином, можливо, відновивши свою самість, самостійність, але не незайманість. 

Гомер розповідає нам, що Афродіта також  ритуально купалась, після звільнення з тенет, у які вона потрапила зі своїм коханим Аресом. Афродіта відправилася в Рaphos, де "Грації обмили її і намастили  олією безсмертя"...

Це очищення, швидше за все, було купіллю оновлення, так що вона могла повернутися до свого чоловіка, Гефеста, незайманою.

Відновлювану незайманість слід відрізняти від вічної незайманості з позиції жіночої незалежності. Вічна незайманість несла з собою стан свободи (жоден чоловік чи бог не володів Афіною або Артемідою; вони самостійно приймали рішення), а поновлювана незайманість не вела до свободи. Насправді вона приводила, як правило, до повторної втрати невинності. Здавалося б, що оновлена незаймана може негайно отримати свободу, оскільки чоловік втратив контроль над нею; але це всього лише фаза очищення, підготовки до запліднення новим мужчиною. Якщо застосувати соціологічну термінологію до пояснення цієї ідеї, то поновлювана незайманість вказує на процес фізичного очищення богині чи героїні від свого колишнього партнера, щоб її новий партнер міг бути впевненим, що, якби вона була запліднена, то лише його власним насінням, а не насінням його попередника.

Таким чином Мадхаві, яка стільки разів відновлювала свою незайманість, не звільнилась від того, щоб царі використовували її невинність. Її віддали чотирьом царям, щоб вона могла народити від кожного з них сина. Після кожних родів, перш ніж переходити до нового чоловіка, вона знову стала незайманою. Таким чином кожен цар знав, що її нащадки дійсно були і його дітьми. Тож, Мадхаві не отримала незалежності  від цієї поновлюваної незайманості: вона стала вільною лише тоді, коли вирішила одружитись з лісом після народження її останнього сина. Тоді її незайманість стала вічною.

Таким чином, у давніх патріархальних індоєвропейських культурах поновлювана незайманість була станом, що надавався чоловіками-членами цих культур, для захисту патрилінійної спадковості.

Іноді незайманість відіграла таку важливу роль в міфології та фольклорі цих патріархальних культур, що таке божество, як  скандинавська Ґевйон зветься Сноррі «незаміжньою дівчиною», хоча та кохалась з велетнем. Вона народила синів, які згодом допомогли їй здобути достатньо землі, щоб заснувати царство бога Одіна.

Ґевйон — «незаміжня дівчина (давньосканд. maer, мн. meyjar), а ті, що помирають неодруженими, служать їй».

Здається, у деяких частинах кельтського світу незайманість була важливішою, ніж деінде. На початку четвертої гілки валлійського епосу Мабіногіон, описується як король-воїн Math

тримає ноги на колінах незайманої дівчини під час перерв між війнами. Таким чином він міг "заряджатись" , і відновлювати свою енергію для кожної нової битви. Якщо ж діва, на колінах якої король тримав ноги, втратила б незайманість, вона відразу ж втратила б енергізуючу силу; тобто вона виснажилася б. Тоді королю довелося б знайти нову дівчину, яка стала б джерелом енергії. Оскільки лише невинна могла бути «резервуаром» потенційної сили, чоловікові потрібна була незайманка, щоб таким чином поновлювати свій запас енергії.

Подібним чином серед галльських кельтів невинність також вважалась необхідною для збереження енергії. Помпоній Мела, який у першому столітті нашої ери зробив географічний опис населених пунктів світу, латинською мовою, описав острів Сена в Британському морі. На цьому острові поклонялися галльському богові, "чиї жриці (освячені) вічною незайманістю; їх було дев'ятеро і вони були наділеними надзвичайними повноваженнями..."

Це нагадує про платонічне кохання Аполлона; він любив Дельфійську Сивілу; оскільки вона не дозволила богові кохатись з нею фізично, то він благословив її безсмертям — але не вічною молодістю. Глибока старість змусила її зникнути, вона ставала все меншою і меншою, допоки від неї не залишився тільки один лише голос. 

Аполлон любив і троянську Кассандру; Кассандра мала дар пророкування, але, через надмірно ревний захист своєї незайманості, ці пророцтва не були почуті - включно з пророцтвами про загибель її родини та міста.

Кассандра стала жертвою "подвійного послання" (ситуації, де суб'єкт отримує взаємно суперечливі (взаємовиключні) вказівки): оскільки, згідно з нашою гіпотезою, незайманість прирівнюється до влади та незалежності. Кассандра могла бути могутньою пророчицею, лише якщо була незайманою; таким чином вона не могла кохатися з Аполлоном. Однак, саме через це, він зменшив її силу.

Проте, якими б не були покарання, ці провидиці залишилися незайманими — очевидно, що це необхідна умова їх особливої сили.

Я вважаю, що незайманість служила більш ніж одній меті. Її слід розглядати в контексті етапів жіночого життєвого циклу. На першому етапі жінки чи богині, виробляли та накопичували енергію. Можемо згадати іранську Анахіту як «сховище» сили і Мадхаві, незайманість якої багаторазово оновлювалась, оживлялась, щоб ревіталізувати чоловіків. Ґевйон також "підживила" Одіна, подарувавши йому царство. По суті, ревіталізація показує, що «батареї» богинь були "перезаряджені", і що вони таким чином мали нескінченний достаток енергії для передачі своїм обранцям.

Іншим ефектом незайманості в стародавніх індоєвропейських суспільствах (і це ймовірно, побічний продукт, а не свідомий або навіть підсвідомий  наслідок функції незайманості) було надання незалежності діві. У патріархальних, патрілінійних суспільствах було дуже важливо, щоб патріархи  мали суворий контроль над тілами своїх жінок, зокрема представниць заможних класів. (Впродовж історії цнота незаможних жінок набагато менше хвилювала тих, хто контролював суспільство). Було важливо встановити батьківство, тому що, як зазначалося раніше, майно і земля успадковувалися по батьківській лінії. З іншого боку, у допатріархальних суспільствах, жінки цілком могли насолоджуватися незалежністю і не в статусі безшлюбності, оскільки спадковість зазвичай була як патрілінійною, так і матрилінійною, а особа батька була менш важливою.

Виникає запитання, як незайманість може зробити людину незалежною?

Оскільки незайманість означала незаміжній стан, то це вказує на те, що жінка не була під владою чоловіка.

На початку цієї статті ми процитували рядок, у якому Афродіту порівнювали з «незаміжньою» (ασμητη)  жінкою. Грецьке слово ασμητη означає «нескорена, неприборкана». Одружитися на жінці означало домінувати над нею. Тому коли жінка ставала зрілою, і таким чином, уже не підпорядковувалась домінуванню свого батька, вона повинна бути одруженою та підпорядковуватися домінуванню свого чоловіка. Тільки так  чоловік, у патрилінійній структурі успадкування, міг бути переконаним, що спадкоємці дійсно будуть його крові. Природний корелят такого стану справ полягав у тому, що якщо жінка не підлягала ні домінуванню батька, ні чоловіка, то вона повинна була залишатися незайманою. Тільки так вона могла бути автономною — вільною або відносно вільною, від домінування чоловіків.

Давні індоєвропейці ідеалізували це явище у своїх міфологічних системах, результатом чого є образи праіндоєвропейських богинь життя і смерті, таких як ті, що стали згодом грецькою Артемідою та іранською Андхітою «фертильні» якості, яких перейшли у теоретичну площину. Хоча породіллі молилися їм, вони все одно залишалися незайманими. Тільки так вони могли зберегти автономність та владу, притаманну Великій Богині. Багато ревіталізуючих богинь індоєвропейських пантеонів були незайманими, включно з Афіною, германськими валькіріями (якщо якась з них втрачала цноту, то переставала бути валькірією), іранською Анахітою та іншими богинями, які очевидно спочатку мали такі великі повноваження, що не могли просто так вийти заміж і підпорядковуватися чоловічому божеству.

Щоб побачити, що може статися, коли могутня богиня виходить заміж за могутнього бога, нам варто згадати історію грецької Гери. Про неї повідомляє Павсаній:

"... у храмі Елейської Гери є зображення Зевса, і  Гери, що  сидить на троні, а Зевс стоїть поруч з нею...».

Той факт, що одне божество сидить, змушуючи інше стояти, виявляє пріоритет: Зевс був консортом Гери, і, принаймні в стародавній Еліді, вона, ймовірно, була важливішим божеством. Можливо, вона була дуже могутньою догрецькою богинею до приходу патріархального Зевса. Однак уже у докласичну епоху її було зведено до образу настирливої дружини, розлюченої та засмученої через любовні інтриги її чоловіка. Все, що могла зробити Гера, щоб поквитатися з Зевсом, це покарати юних богинь і героїнь, яких Зевс спокушав або ґвалтував, або партеногенно народити Тифоея і Гефеста. (Гефест, завжди був на периферії [куколд Афродіти, партеногенний син Гери]) Він спробував силою взяти Афіну, але та дала йому відсіч. Насіння  Гефеста забруднило її і вона витерла його шерстю, яку кинули на землю. Воно запліднило землю. Таким чином Гефест і Афіна незаймано створили хлопчика Еріхтонея, який пізніше став царем Афін. Можна також згадати, як Зевс почав свої стосунки з Герою: він перетворився на зозулю, і, поки та її гладила, реметаморфозувався і зґвалтував богиню. Можливо, це ознака асиміляції допатріархального суспільства, представленого Герою, патріархальним суспільством, представленим Зевсом. Здається, хитрість і обман були прийнятними для індоєвропейського героїчного суспільства. 

Ми описали незайманих богинь  кількох індоєвропейських культур, хоча їх список може бути набагато довшим. Дві індоєвропейські соціокультурні системи навмисно було залишено поза увагою. Це анатолійська хетська, яка запозичила левову частку міфології від її неіндоєвропейських месопотамських сусідів та ірландська, яку, здається, слід виділити в окрему категорію.

Лише в ранній ірландській літературі на відміну від літератури інших давніх індоєвропейських суспільств, мало уваги приділяється темі дівоцтва, незважаючи на мотив аборту і очищення Дехтир. Історія ірландської королеви Медб і короля Ейліля особливо цікава своєю "аномальністю". Медб була королевою ірландської провінції Коннахт, дружиною короля Айліля. Правила взаємодії короля/королеви дуже нетипові. Медб не те що не живе в тіні влади чоловіка, а він сам повністю затьмарений її владою. Вона  жила за межами індоєвропейських патріархальних звичаїв, і мала повноваження встановлювати правила поведінки для свого чоловіка.

Медб каже:

"Я вимагала незвичайний весільний подарунок, який жодна жінка до мене не просила у ірландських чоловіків... а саме -  чоловіка без підлості, без ревнощів, без страху."

Те, що Медб за своєю суттю була всемогутньою, демонструє факт її суверенності — вона була королевою сама по собі, а не просто дружиною чи «віце-президенткою»: «найкращою з (воїнів) у битві та поєдинках»  — а не лише джерелом енергії для воюючих

чоловіків; і, звичайно, ж покровителькою плекання/плодючості: «найблагороднішою і

найгіднішою (з усіх дочок Еохайда Федлеха) у щедрості і врученні подарунків». Крім того, вона сказала:

"Якби чоловік, з яким я мала б бути, ревнував, то це  було б недоречно, бо я ніколи не була без коханця, якого швидко змінював інший. "

Тут ми маємо справу з аномалією, оскільки дохристиянське ірландське суспільство було єдиним серед ранніх індоєвропейських суспільств, де незайманість мала настільки мале значення, що жіноча постать могла бути не незайманою і в той же час автономною.

Розгадка цього явища полягає в тому, що згідно ірландської традиції, якщо жінка мала таке ж походження та статок, як і її чоловік, то їхні права урівнювались. В епосі Куальнге, у «розмові на подушках» між Медб і Айлілем, кожен намагався довести, що у нього  більше індивідуальне багатство. Це змусило героїню спробувати вкрасти бика, який коштував більше, ніж бик Айліля, що спричинило війну.  На божественному рівні Медб представляла владу як "чаша Cuala"; чоловік міг бути королем, лише злучившись із нею. Цілком можливо, що успадкування в Ірландії не було виключно патрилінійним.  Якщо жінка мала більший статок, ніж її чоловік, його називали fer fognama, «людина служби» або «людина без влади над дружиною». 

Для того, щоб жінки зберегли таку владу, суспільство я вважаю, повинно було мати матрилінійну структуру, лише таким чином,  численні коханці Медб могли не загрожувати всій суспільній структурі. Образ Медб аж ніяк не був образом єдиної важливої жіночої постаті стародавніх ірландців, хоча й був одним із найцікавіших. Не зважаючи на те, що стародавня Ірландія була суспільством, зосередженим на чоловіках-воїнах, жінка, Скатах була учителем воїнського мистецтва великого героя Кухуліна, а богиня влади Флейт, наділяла чоловіків королівською владою. Не лише великі жіночі постаті, складали основу структури ірландського суспільства; їхні брати, часто відповідали за виховання їх дітей (наприклад, король Конхобар, виховував свого племінника, воїна Кухуліна), а супутником авункулату завжди є звичай успадкування по материнській лінії. Лише в матрилінійному суспільстві жінці безпечно бути і заміжньою і незалежною... або незаміжньою і не незайманою. Якби такий стан речей становив загрозу для суспільства давніх ірландців, цього б не було дозволено терпіти, навіть на епічному рівні.

Загалом, зв’язок незалежності з незайманістю мав важливе значення  у суспільствах, які були не лише патріархальними та орієнтованими на воїнів, але також і патрилінійними. У цих суспільствах, ідея вічного дівоцтва була ідею накопичення та збереження енергії. У патрилінійних культурах незалежними могли бути лише незаймані жінки, тоді як у допатріархальних, patri/matri лінійних культурах, право на незалежність, швидше за все, надавалося як незайманим, так і не незайманим. Таким чином, у стародавній Ірландії, в якій, як видається, дозволялося patri/matri лінійне успадкування, існувала жіноча свобода, принаймні для богинь і героїнь.