РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

ENRIQUE SANTOS MARINAS

University Complutense of Madrid – IUCR (Spain)

Communicating an Indo-European Myth 

to the Christian Kievan Rus’: Boris and Gleb 

as the Divine Twins

 Індоєвропейський міф у християнській Київській Русі: Борис і Гліб 

як божественні близнюки

Образ князя-мученика є одним із головних взірців святого для Руської Православної Церкви з часу її заснування. Князі Борис і Гліб були першими східнослов'янськими святими, канонізованими після хрещення країни їхнім батьком, князем Володимиром у 988 році. Вбиті зведеним братом Святополком у боротьбі за владу, що розпочалася після смерті Володимира в 1015 році, вони були канонізовані в Київській Русі вже у 1072 році, а їхній культ став засобом легітимізації та зміцнення християнської віри та правлячої династії. Присвячені їм агіографічні та гімнографічні твори були складені за зразком житія іншого слов'янського святого-мученика - чеського князя Вацлава. Однак у цій статті ми покажемо, що з ними пов'язано багато  мотивів і атрибутів, і навіть деякі елементи сюжету життєпису, спільні з давнім індоєвропейським міфом про божественних близнюків, уособленням якого є індійські Ашвіни, грецькі Діоскури і навіть римські брати-засновники Ромул та Рем. Тут ми також можемо знайти мотиви міфу про принесених у жертву близнюків та їх суперечку за царство,  тотожну міжусобній боротьбі за владу синів Володимира після його смерті. У цьому дослідженні ми проаналізуємо східнослов'янські духовні піснеспіви, присвячені Борису і Глібу, та порівняємо їх з рядом історіографічних, агіографічних та гімнографічних творів, намагаючись віднайти можливі успадковані дохристиянські елементи, які могли зберегтися.

 Згідно з "Початковим літописом", відомим також як "Повість временних літ", датованим початком XII ст., хоча й заснованим на більш ранніх матеріалах, старший син Володимира, Святополк, наказав убити двох своїх молодших зведених братів, Бориса і Гліба, намагаючись отримати  владу над усім князівством. Зрештою, за його злочин помстився інший зведений брат, Ярослав, який переміг Святополка і обіймав київський престол до своєї смерті в 1054 році, і це був один із найбільш квітучих періодів держави. Незабаром після після їхньої смерті в 1015 році вбитих князів стали шанувати як страстотерпців, а у 1072 році константинопольськими ієрархами їх було офіційно визнано святими. 

На їхню честь було написано перше східнослов'янське житіє - анонімний твір, відомий під назвою "Сказання і страсть і похвала святим мученикам Борису і Глібу". Проте досі є не вирішеним питання про дату його написання і  зв'язок з двома іншими найдавнішими творами, присвяченими святим князям, - "Сказанням про життя і вбивство благовірних страстотерпців Бориса і Гліба" і розповіддю про них в "Початковому літописі". В наративі помітний вплив Другого церковнослов'янського ''Житія святого Вацлава'' (Druhá staroslověnská legenda o svatém Václavu), богемського князя 10 століття, мученицька смерть якого прямо порівнюється зі смертю Бориса і Гліба. 

Однак існують не лише слов'янські паралелі до даного переказу, ми можемо їх виявити і у скандинавській традиції, а також в інших індоєвропейських культурах. Це вказує на те, що ця тема є набагато давнішою і сягає своїм корінням архетипу Божественних Близнюків індоєвропейських народів.

Поклоніння предкам і кровна помста 

У своєму соціокультурному дослідженні культу і текстів, присвячених князям-мученикам Борису і Глібу, дослідниця Гейл Ленгофф висунула гіпотезу про можливе існування дохристиянського субстрату в традиції вшанування перших східнослов'янських святих, маючи на увазі, що Київська Русь була навернена до християнської віри лише за кілька десятиліть до вбивства князів (Lenhoff 1989). Таким чином, обставини вбивства братів та віднайдення їхніх останків можна  інтерпретувати як відповідно до дохристиянського, так і відповідно до дохристиянського культурного коду. І таке переплетення традицій могло мати наслідком реальну форму вшанування святих братів, що була  прийнятою духовенством як християнська форма вшанування.

У вищезгаданій монографії Г. Ленгофф починає аналізувати особисте ставлення Ярослава до смерті братів. І виділяє два елементи, які можуть сягати корінням ще дохристиянської культури: кровну помсту і поклоніння предкам. У цьому контексті вона цитує дві промови князя Ярослава, які можна знайти в Початковому літописі, що закликають до помсти за смерть своїх братів. Як уже зазначалось, Ленгофф зауважує, що якщо абстрагуватись від юдео-християнського виправдання літописцем  дій князя Ярослава, і читати між рядків ці промови та порівняти висловлене з іншими джерелами, то можна реконструювати те, що вона називає "синкретичним соціокультурним контекстом" реакції Ярослава на вбивства. Вперше князь звершив промову, готуючись до першої з трьох битв проти Святополка під Любечем. Ярослав закликає Бога засвідчити, що: 

"Не я почав вбивати своїх братів, а сам Святополк. Нехай Бог буде месником за кров моїх братів, оскільки Святополк, незважаючи на їхню невинність, пролив праведну кров Бориса і Гліба. Можливо, та ж доля спіткає і мене. Але суди мене, Господи, по правді, щоб злоба грішного припинилася".

Друга промова Ярослава була виголошена перед вирішальною битвою зі Святополком на річці Альті: 

Ярослав зупинився на місці, де був убитий Борис, і, піднявши руки до неба, вигукнув: "Кров брата мого волає до тебе, Господи! Помстися за кров цього праведника. Наведи на цього злочинця ту скорботу і жах, які ти навів на Каїна, щоб помститися за кров Авеля." Тоді він помолився і сказав: "Браття мої, хоч ви й не присутні тілом, але допоможіть мені своєю молитвою проти цього зухвалого вбивці''.

Зазвичай ці уривки трактувались з християнської точки зору, оскільки їх писав християнський літописець. Святополк, який порушив Господні заповіді в дусі Каїна, став проклятим людьми і Богом. У Книзі Буття (4:15-16) Каїн, хоч і є вигнанцем, але позначений таким чином, що ніхто не сміє його вбити: покарання на нього має накласти лише Господь. Однак аргумент Ярослава дещо інший: він робить себе знаряддям Господа, маючи на увазі, що якщо він каратиме Святополка, то лише тому, що Господь дозволяє йому бути виконавцем Його волі. У цьому ж сенсі літописець розповідає нам, що Ярослав просто перемагає свого брата в битві, змусивши його тікати з країни. І він буде остаточно покараний Богом під час своєї втечі та вигнання. Біс ослаблює його кінцівки так, що він не може сидіти на коні і мусить пересуватися на возі. Потім демон викликає у нього манію переслідування, яка змушує його переїжджати з місця на місце до самої смерті.

Тим не менш, у тексті також присутній елемент політики Київської Русі, дух першого східнослов'янського правового кодексу "Руська правда", що була прийнята за часів правління князя Ярослава і починається з наступної статті: 

СТАТТЯ I. Якщо чоловік вб'є чоловіка [мстити за нього можуть наступні родичі вбитого]; брат мстить за брата свого, син - за батька свого, або батько за сина, а син брата [вбитого] або син сестри [його] - за [свого  дядька]. Якщо немає месника, то [вбивця платить] 40 гривень вергельда [...]  

Як наслідок, згідно з цим зводом законів, Ярослав мав право помститися за своїх братів. З жалібних молитов Ярослава можна також вивести мотивацію впровадження культу його братів Бориса і Гліба. Зазвичай дослідники пояснюють цю молитву як типово християнське прохання. Однак, за цей короткий час після смерті, вбиті князі ще не були зараховані до лику святих чи мучеників. Саме тому його можна вважати анахронізмом, якщо тільки не розуміти його в дохристиянських категоріях: Ярослав звертається до своїх померлих родичів по допомогу в силу їх кровної спорідненості, що було дуже поширеною практикою серед слов'ян з їхнім культом предків. 

Власне, цей звичай був притаманний як слов'янам, так і скандинавським народам, оскільки їхні суспільства були організовані на основі інститутів кровної спорідненості, адже, цитуючи монографію Яна де Вріса  про релігію давніх германських народів: "рід об'єднував мертвих і живих в єдину спільноту, члени якої були пов'язані між собою самим своїм буттям. [...] [Вони] не мали іншого вибору, окрім як підтримувати один одного з непохитною вірністю [...] Кровна помста не є ні нестримним вираженням болю чи люті через смерть родича, ані особистою вендетою: вона має на меті відшкодувати знеславлену честь роду. Можна навіть сказати, що клан повинен вимагати [кровної помсти], щоб відновити  свій імідж, який був зруйнований смертю родича."

Поховальні обряди 

Поклоніння предкам і родова кровна помста  - не єдині елементи історії про Бориса і Гліба, які можна віднести до слов'янської дохристиянської релігії. На думку Г. Ленхоффа, дивні явища, тобто  чудеса, що відбувалися біля тіл вбитих князів, можуть бути  вписані в контекст дохристиянських вірувань і обрядів. Початковий літопис, а також найдавніші тексти, присвячені святим, оповідають про те, що тіло Бориса було знайдено і поховано в церкві Василія Великого у Вишгороді. Що стосується тіла Гліба, то воно лежало покинутим десь поблизу річки Смядинь, притоки Дніпра, де його кинули між двома колодами. 

Переказ розповідає наступне: 

І хоча  святий лежав там довгий час, але залишився цілий і неушкоджений, бо Він не залишив його в забутті та нехтуванні, але давав знаки: то вогненний стовп, то палаючі свічки. Більше того, купці, що проїжджали повз нього по дорозі, чули ангельський спів; мисливці та пастухи, також бачили і чули це.

А проповідь на цю тему розповідає наступне:

Христолюбивий князь наказав шукати тіло святого Гліба. І шукали його шукали довго і наполегливо, але ніхто не зміг його знайти. А через рік мисливці натрапили на тіло святого, що лежало неушкоджене, бо ні звірі, ні птахи не торкнулися його. Вони пішли до міста і сповістили про це градоначальника. Він же зі слугами пішов [на те місце] і побачив, як тіло святого засяяло, мов блискавка, і був страшенно вражений. Він наказав своїм слугам охороняти святе тіло на тому місці, а христолюбивому Ярославу послав сповіщення [...]. 

Після того, як тіло було знайдено, люди Ярослава віднесли його до вишгородської церкви св. Василія, де й поховали поруч з тілом Бориса. Однак на цьому дивні явища не закінчилися, бо над новими місцями поховання стали спостерігатися запалені свічки і вогняні стовпи. Люди все частіше приходили віддати шану загиблим князям, але були й ті, що сумнівалися. Ці скептики теж  отримали досвід чудесних явищ, хоча й більш зловісного характеру. У найдраматичнішій історії (або комічній, залежно від точки зору), йдеться про те, що з могили вирвалося полум'я, яке обпекло ноги варязькому воїну, що ненароком ступив на святе місце. Через кілька днів після того, як це сталося, повідомляє автор "Повісті", церква св. Василія Великого була знищена страшною пожежею: 

Одного разу варяги наблизилися до місця, де лежали святі  поховані під землею. І коли один з них проходив повз них, в ту ж мить з могили вирвався вогонь і обпалив йому ноги. Підскочивши, він почав вигукувати, показуючи свої обгорілі і обпечені ноги, показуючи їх своєму почту. І відтоді вони не наважувалися наближатися до могили, але зі страху вклонялися. Через кілька днів після цього церква святого Василія, біля якої лежали святі, загорілася. Люди збіглися на те видовище, а оскільки церква горіла згори донизу, то вони винесли всі ікони і чаші, і нічого не згоріло, крім самої церкви.

Реакція князя Ярослава та православного духовенства на це дивне явище  є дуже показовою: 

"Донесли про це Ярославу. І покликав він митрополита Іоанна і розповів йому все про святих мучеників, братів своїх. І був він у страху великому, і в сумніві, а потім сповнився відваги і радости в Бозі. А коли відійшов від князя, зібрав єпископат і все священство то звелів їм йти з хрестами до Вишгорода. І прийшли вони на місце, де лежали святі. З ними був і князь Ярослав. І поставили вони келію малу на тому місці де згоріла церква. Архиєпископ прибув з хрестами і відправив вечірню службу в тій келії.''

Тобто, виглядає так, що на тому місці провели обряд екзорцизму. Переказ говорить про те, що диявол був незадоволений тим, що люди відвідують святу могилу: 

І все це, я думаю, було допущено Богом, щоб на цьому місці була зведена нова церква в ім'я святих і благовірних страстотерпців Бориса і Гліба, бо [церква св. Василія] була бідною, ветхою, дерев'яною ... Вони світильники у святині, раби Божі, і не личить таким світильникам бути похованими в землі: їх слід покласти на чистому місці, щоб вони могли світити всім у церкві. 

Як наслідок, у новому кам'яному храмі, що був збудований, нетлінні тіла святих поклали в гробницю споруджену над землею, з правого з правого боку від вівтаря. Всі ці перестороги не  випадкові, а навпаки, відповідають обряду екзорцизму та очищення, з метою забезпечення вічного спокою, якого святі мученики, очевидно, не могли знайти.

 Г. Ленгофф зазначає що, вогняні чудеса Бориса і Гліба мають багато паралелей не лише в середньовічній східнослов'янській літературі (аналогічні чудеса описані в Житії святого Феодосія в Києво-Печерському патерику), але й в інших слов'янських джерелах. Палаючі світильники, з'являлись на могилі чеської святої княгині Людмили, бабусі князя Вацлава. У середньовічній скандинавській літературі згадуються вогні, які можна було бачити навколо тіла норвезького святого короля Олафа Гаральдссона ("Хеймскрінгла"  238 розділ). Олаф II Норвезський, відомий як "Святий", є покровителем Норвегії. Він сприяв християнізації країни, розпочатій королем Олафом I Трюггвассоном. Олаф II правив між 1015 і 1028 роками, тобто в період, що збігається з правлінням князя Ярослава в Києві.

 Вони були не тільки сучасниками, але навіть познайомилися і встановили родинні зв'язки. У 1019 році Олаф ІІ одружився з Астрід Улофсдоттер, другою донькою короля Швеції Олафа Сьотконунга Шведського і сестрою Інгігерґр, яка того ж року вийшла заміж за київського князя Ярослава. Але їхні стосунки були ще тіснішими, бо коли данський король Кнут Великий напав на Норвегію у 1028 році, то король Олаф втік до Київської Русі, де був прийнятий при дворі князя Ярослава. У 1030 році він повернувся до свого королівства з військом, намагаючись відвоювати його, але зазнав поразки у битві під Стіклестадом, де і сам загинув. Одразу після його смерті почалися його посмертні чудеса, серед яких були і сяйва, описані в " Хеймскрінглі":

 Йорґілс Халмусон та його син Ґрімр зберігали тіло короля Олафа, і  були дуже стурбовані тим, щоб вороги не змогли заволодіти ним, та поглумитися, оскільки вони чули розмови селян, які говорили про те, що найкраще, якщо тіло короля буде знайдено, спалити його або відвезти в море і втопити. Батько і син бачили вночі, як полум'я свічки горіло над місцем, де серед убитих лежало тіло короля Олафа, і так само потім, коли вони сховали тіло,  то завжди бачили вночі світло з того боку, де спочивав король. Вони боялися, що вороги короля знайдуть тіло там, де воно лежало, якщо побачать ці знаки. 

У розділі 236, розповідається про те, як батько і син "взяли тіло короля Олафа  і віднесли його у маленький порожній будиночок на території садиби, взявши з собою світильник і воду, зняли з тіла одяг, обмили і витерли полотняними ганчірками, поклали у хаті, і накрили дошками, щоб ніхто не зміг побачити його, навіть якщо  зайдуть до будівлі". Таким чином, хоча ні місце, ні обставини смерті короля Олафа не збігаються зі смертю князя Гліба, в обох випадках  згадуються і вогні, і шматки дерева, або у випадку Гліба - колоди (стовбури дерев). 

Г. Ленгофф пов'язує вогняні чудеса з поклонінням вогню, засвідченим у давніх слов'ян у кількох джерелах, а також з ототожненням вогню з душами померлих. Навіть вогняний стовп міг бути пов'язаний з пророком Іллею та слов'янським дохристиянським богом Перуном, богом грози, з яким ототожнювали старозавітного пророка східні і південні слов'яни у своєму синкретичному світогляді, який сформувався  після християнізації, і відомий як двовір'я. На користь цієї тези може свідчити деталь, згадана в "Повісті", а саме розповідь про те, що тіло Гліба світилося, як блискавка. Проте, якими б правдоподібними не були ці пояснення, ми вважаємо за краще запропонувати нове, яке не висловлювалось Г. Ленгофф. 

Йдеться про раптову зміну обряду поховання, що була здійснена в Київській Русі після її хрещення князем Володимиром, батьком Бориса і Гліба, у 988 році. Таким чином, східні слов'яни, як і інші слов'янські народи, змушені були відмовитися від свого традиційного звичаю поховання - кремації - і прийняти християнську інгумацію. Приклад східнослов'янського первісного поховального звичаю можна знайти в Початковому літописі:

''Коли хтось помирав, над тілом влаштовували бенкет, а потім розводили велике вогнище, на яке клали небіжчика і спалювали. Після цього кістки збирали, їх складали в невелику урну і ставили на стовп при дорозі, так як це роблять в'ятичі й донині. Такого звичаю дотримувалися кривичі та інші язичники, бо вони не знали закону Божого, а самі собі творили закон.''

Така раптова зміна звичаїв могла завдати їм психічної травми, яка, згідно з рядом джерел про слов'янську дохристиянську релігію, які ми не будемо тут згадувати, в силу обмеженості об'єму статті, мала наслідком  відомі історії про вампірів і неспокійних мерців, які добре відомі на Балканах і в Центральній та Східній Європі, і сходять до дохристиянського субстрату культури всіх індоєвропейських народів. Тому святі мученики Борис і Гліб були б, з точки зору слов'янської дохристиянської ментальності, ідеальними кандидатами на роль "неспокійних мерців", адже вони стали жертвами вбивства, причому конкретно братовбивства, і не завершили свого життєвого циклу. У більшості історій про неспокійних мерців, які можна знайти у слов'янських народів, єдиний спосіб відновити природний порядок - вдатися до традиційного первісного поховального обряду, кремації. І пожежа  це явище, яке провокують останки князів.

Індоєвропейський міф про божественних близнюків 

Мало хто зі східнослов'янських святих так сильно вплинув на давню і розгалужену літургійну традицію, як Борис і Гліб. Гімни, написані на їхню честь, старші за служби іншим київським святим більш ніж на сто років. До середини XII століття існувало щонайменше дві редакції повного служебника: одна з них приписується Київському митрополитові Іоанну який правив у ХІ ст., а друга - новгородському єпископові Аркадію, який жив у другій половині XII століття. Щодо служби митрополита Іоанна, то це не лише найдавніша збережена служба на честь святих Бориса і Гліба,  але й одна з небагатьох служб східнослов'янським святим до ХІІІ століття, яка дійшла до нас. У своїй монографії Г. Ленгофф зазначає, що давні кодекси свідчать про наявність цієї практики до ХІІІ століття, а також про те, яке місце  посідав в тогочасному суспільному житті цей древній культ. За її словами, спочатку він обмежувався кількома парафіями в одній з єпархій новонаверненого народу. День пам'яті Бориса і Гліба, що припадає на 24 липня збігся з днем пам'яті святої Христини Тирської. Для Церкви як інституції Христина була важливішою святою. Це "ранжування" мало б визначити кількість піснеспівів, які були необхідні для святкування дня Бориса і Гліба. Коли богослужіння на честь кількох святих потрібно об'єднати, священнослужителі мають можливість або об'єднати повні літургії, або дозволити щоб елементи однієї літургії мали перевагу перед  елементами іншої. Останній варіант є більш поширеним, і саме так сталося з ранніми версіями літургії Бориса і Гліба.  У таких випадках священик обирає певну кількість піснеспівів, яку він вважає достатньою для вшанування менш значущого святого, і поєднує їх з головною літургією. Як зазначає  Г.Ленгофф: порівняння тридцяти рукописів присвячених пам'яті князів-мучеників вказує на те, що поступово культ Бориса і Гліба став переважати над вшануванням св. Христини, а у XVI столітті повністю витіснив її культ.

У віршах, складених митрополитом Іоанном на честь Бориса і Гліба, одним з епітетів, князів-мучеників, названих християнськими іменами "Роман і Давид", у гімні званому кондак є "божественні лікарі": 

Кондак, глас 3, просодія:  Днесь преславна ваша пам'ять, мученики у Христі Роман і Давид засяяла, закликаючи нас до прослави Христа, Бога нашого. Тому, поспішаючи до ваших гробів, ми приймаємо дари зцілення - ви божественні лікарі! 

[Кондак, глас 3: Засіяла днесь преславна пам’ять ваша, * благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде, * що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого. * Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів, * приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії, * бо ви є божественні лікарі.]

''Божественні Лікарі'' це один з епітетів, який використовується в Рігведі для позначення Ашвінів, богів-близнюків ведичної міфології. Вони були богами ранкового неба та денного світла. У Рігведі вони постають типовими божествами-помічниками. Таким чином, вони також є архетипними божественними лікарями (RV 8,18), які зцілюють хвороби своїми ліками (RV 8,22), відновлюють зір (RV. 1,116), зцілюють сліпих, хворих і калік (RV.10,39). Саме тому вони мають багато спільного з  князями- мучениками Борисом і Глібом та їхніми посмертними чудесами.

Вони чимось нагадують нам і синів короля Agni, яких звали Alrekr і Eiríkr, з 20-го розділу скандинавської Heimskringla Saga. Згідно з сагою, вони були хорошими воїнами-вершниками, і мали особливу пристрасть до коней, змагаючись у тому, хто має кращих коней і хто краще їздить верхи. Вони обидва загинули за дивних обставинах під час кінних змагань, начебто вбивши один один одного вуздечками. Очевидно, вони не мали нічого спільного з Борисом і Глібом, окрім того, що були братами і загинули внаслідок братовбивства. Але якщо придивитися уважніше і порівняти можливі спільні корені обох історій, то можемо виявити їх зв'язок. Як ми вже згадували раніше, брати Альрекр та Ейрікр дуже нагадують нам ведичних Ашвінів, і тут ми можемо мати справу з іншим варіантом давнього індоєвропейського міфу про про божественних близнюків. Згідно Shan M. M. Winn "найбільш легко впізнаваним аспектом Близнюків є, мабуть, їхній зв'язок з кіньми. Під час битви вони часто приймали вигляд коня - здатність, без сумніву, дуже корисна для воїнської еліти''. 

Назва "Ашвіни" означає "вершники" або "нащадки коней". Це той самий тип міфічної постаті, що й грецькі Діоскури, або "сини Зевса", і навіть римські брати Ромули і Рем, з їхнім міфом про заснування Риму. Крім того, вони були сонячними божествами, синами бога сяючого неба і денного світла, ім'я якого в індоєвропейських релігіях реконструюється як *Dyēus.  Shan M. M. Winn пише: "грецьких Діоскурів іноді називали "білими лошатами Зевса", а балтійські сини  Diēvas  (Сяючого неба) зображались як  пара коней". У цьому аспекті вони можуть бути пов'язані зі світлом вогняних явищ, які з'являлись навколо тіл Бориса і Гліба.  До смерті останнього коні не причетні, але в епізоді вбивства Гліба його зведеним братом Святополком, згідно з "Повістю", є деталь, яка стосується і його коня. Вона виглядає наступним чином:

І в розум поклав лиху раду диявол.

Послав [Святополк] по блаженного Гліба, сказавши:

— Прийди швидко, батько кличе тебе — не здоровиться вельми.

Гліб же, не гаючись, з малою дружиною на конях пішов І приїхав на Волгу, до гирла Тьми б, і у рові схитнувся під ним кінь і трохи наломав йому ногу. (Повідання про святих князів Бориса та Гліба. Переклад з рукопису XVII ст. Валерія Шевчука. (Давня українська література. Хрестоматія. — К., 1992. — С. 204—212.))

Той самий уривок можна знайти в Початковому літописі, у записі за 1015 рік: 

Нечестивий Святополк тоді роздумував: "Ось я вбив Бориса, як же мені тепер убити Гліба?'' Вдавшись знову до Каїнового способу, він підступно послав Глібу послання щоб він швидше приїхав, бо його батько дуже хворий і бажає його присутності. Гліб швидко сів на коня і вирушив з невеликою дружиною, бо був слухняний батькові. Коли він під'їхав до Волги, кінь його спіткнувся в рівчаку на рівнині і трохи поранив собі ногу. 

Як пояснює Марвін Кантор у примітках до свого перекладу "Повісті", "в усній традиції, зокрема в билинах, спотикання коня під вершником, вважається поганою прикметою. Цікаво, що такий елемент - який багато хто вважає міфологічним язичницьким пережитком, мав би потрапити до твору такого типу. Витоки цього символізму простежуються у ролі коней у ворожіннях". В східнослов'янській традиції дуже добре відомий епізод, що пов'язує коня з провіщенням смерті, в легенді про смерть київського князя Олега, яку переказує Початковий літопис, у записі про 912 рік.

І прийшла осінь,

І спом’янув Олег коня свого,

Якого був наказав годувати,

І не сідати на нього,

Бо колись запитав був волхвів-кудесників:

«Від чого я маю умерти?»

І рече йому один кудесник:

«Княже! Кінь, його ти любиш

І на ньому їздиш,— смерть твоя від нього».

Індоєвропейський космогонічний міф про жертвоприношення близнюків 

Однак зв'язок між східнослов'янськими братами і кіньми не дуже зрозумілий. Натомість перекази про них скоріше відсилають до іншого індоєвропейського космогонічного міфу, в якому йдеться про жертвоприношення близнюків.  Sh. Winn  пише: "першими людьми, згідно з індоєвропейською космогонією, були брати-близнюки на ім'я "Людина" і "Близнюк", чиє розчленоване тіло було перетворене на різні елементи світу. Римський історик Тацит у своїй "Германії" записав фрагментарну версію цього міфу, в якому фігурують бог землі Tuisto та його син Mannus", що є варіацією міфу з участю батька і сина, а не близнюків, хоча ім'я бога Tuisto могло б означати "Близнюк", а ім'я Mannus "Чоловік", не потребує пояснень. Аналогічно, скандинавськими еквівалентами Божественних Близнюків були б боги Ньйорд і Фрейр, тобто ''команда'' батько і син.

  Але в даному конкретному випадку легенда про князів-мучеників Бориса і Гліба виглядає ближчою до історії про їхніх римських відповідників Ромула і Рема, ніж до германських і скандинавських міфів. У цьому сенсі, як зазначає Sh. Winn ''особливу версію міфу про принесених у жертву близнюків зустрічаємо в римській традиції, де, як і слід було очікувати, він був історизований. Лівій пише, що Ромул і Рем, повернувши своєму дідові Нуміторові трон, відчули велике бажання заснувати місто в регіоні, де, бувши немовлятами, вижили завдяки вовчиці. На жаль, вони посварилися через ''царську владу". Так само і сини князя Володимира боролися за владу, хоча в даному випадку третій зведений брат, Святополк, наказав убити князів Бориса і Гліба, а четвертий, Ярослав Мудрий, помстився за їхню смерть. В історії про засновання Риму, написаній Лівієм, Рем загинув в результаті битви, в якій зійшлися прихильники Ромула і Рема, або, згідно з "простонародним переказом", "Рем перестрибнув через нові стіни міста насміхаючись над братом; через що, Ромул у великому гніві вбив його". У свою чергу, Ромул зник під час великої грози, а офіційним поясненням було те, що його взято на небо. Однак Лівій вважав, що "були й такі, хто потайки стверджував, що цар був розірваний на шматки руками сенаторів. Ці чутки поширилися, хоча щоправда, лише в дуже туманній формі". У розповіді про вбивство князів Бориса і Гліба, одного з них також розрубали на шматки. У Повісті розповідається, що Борис був пронизаний списами, а Гліб був зарізаний ножем його кухаря. Але в розповіді також згадується про обезголовлення вірного слуги Бориса угорського походження на ім'я Георгій, вчинене людьми Святополка, щоб вкрасти золоте намисто, яке йому подарував Борис. Початковий літопис розповідає про цей епізод наступним чином: 

Промовивши цю молитву, він ліг на своє ліжко. І вони накинулись на нього на нього, як дикі звірі та прокололи його списами. І закололи Бориса та слугу його, що кинувся прикрити собою князеве тіло. Бо він любий був Борисові. То був слуга угорського роду, на ім'я Георгій, до якого Борис був дуже прив'язаний. Князь дав йому велике золоте намисто, яке він носив, служачи йому. Вони також вбили багатьох інших слуг Бориса. Але оскільки вони не могли швидко зняти намисто з шиї Георгія, то відрубали йому голову і таким чином заволоділи ним.

Таким чином, в мученицькій смерті князів Бориса і Гліба можна знайти всі елементи індоєвропейського первісного жертвоприношення: смерть братів як братовбивство, мирне прийняття ними своєї жертовної долі і відсікання голови улюбленого слуги Бориса. 

За словами Вінна, "Рим, з точки зору його мешканців, був чимось більшим ніж місто. Це був центр всесвіту - закони, ритуали та інституції, що визначали культуру, були символічно об'єднані в понятті "Рим". Історія походження міста, таким чином, була еквівалентна космогонії. Рем став, буквально, частиною підвалин Риму, і таким чином освятив культуру в цілому" (Winn). Щось подібне можна сказати і про початок Київської Русі, принаймні на основі того, що розповідає Початковий літопис про її перших правителів. Більшість з них прикрашено міфічними подвигами та легендарними історіями, порівняно зі старозавітними персонажами через біблійну типологію, або навіть з героями популярних легенд фольклорного походження. В цьому ключі можна розуміти і пророцтво про заснування міста Києва на семи пагорбах, що наслідує модель міфічного Риму. На початку Повісті розповідається про легендарну подорож,  апостола Андрія Первозванного по Дніпру на шляху до Риму, під час якої він начебто висловив це пророцтво. Таким чином, місто Київ могло розглядатися як новий християнський Рим, а вбивство князів Бориса і Гліба як жертва заснування, яка заклала підвалини нової християнської держави на основі колишнього дохристиянського царства. 

Висновки 

Підсумовуючи, можна сказати, що легенди про святих братів Бориса і Гліба є сумішшю елементів, які походять з різних традицій, про що свідчить вплив західнослов'янської літератури з її Житієм св. Вацлава, а також паралелі зі скандинавськими сагами, а особливо з "Хеймскрінглою", яка може сягати часів скандинавських контактів і зв'язків Русі (навіть династичних), тобто періоду правління князя Ярослава Мудрого (1019-1054). У найдавнішому шарі легенд можна простежити міфічний субстрат, що бере свій початок у давній релігії індоєвропейських народів, і містить елементи міфу про святих братів або божественних близнюків, а також космогонічного міфу про жертвоприношення близнюків.