РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД
Dr. Fred C. Woudhuizen
Еditor of "Talanta", Proceedings of the Dutch Archaeological and Historical Society
"Reflections of a Trifunctional Religious Ideology among Indo-European Population Groups of the 3rd and 2nd Millennia
Відображення трифункціональної релігійної ідеології у індоєвропейських груп населення 3-го та 2-го тисячоліть до н.е.
У попередніх статтях я вже писав про лувійську божественну тріаду засвідчену у середньому бронзовому віці, яка, як видається, має трифункціональну природу: бог-громовержець Тарунт (F1), бог-воїн Сантас (F2) і богиня родючості Кубаба (F3).
Якщо трифункціональна ідеологія Дюмезіля у її релігійних проявах є успадкованою індоєвропейською культурною спадщиною, що бере свій початок у протоіндоєвропейських часах, то теоретично вона має простежуватися тим чіткіше, чим глибше ми занурюємось у давнину (за умови, що вона не була знищеною впливом такої високорозвиненої культури, як Месопотамська).
Таким чином, визнання трифункціональності анатолійської релігії релігії, в лоні якої було створено найбільш ранні письмові тексти індоєвропейською мовою, має, на мій погляд, велике значення. Це спостереження збігається з висновком, який зробила Емілія Массон у своїй роботі Le combat pour l’immortalité. Héritage indoeuropéen dans la mythologie anatolienne відзначивши численні випадки прояву трифункціональності в хетських джерелах.
Найважливішим серед них є традиційний ряд божеств, що зберігся в ряді договорів і літописних текстів, який починається з богині сонця Арінни або її пари з супутником-чоловіком богом сонця (F1), продовжується богом грози або групою різних богів грози (F2), і завершується богом-покровителем (опікуном) або богом-оленем (dKAL) (F3).
Те, що такий порядок божеств справді є традиційним для хеттів, підтверджується тим, що він зафіксований уже в тексті, що передує Кюльтепе-Канешському періоду (бл. 1910 р. 1780 рр. до н.е.), де фігурують бог сонця разом із богинею Мезуллою (F1), за якими слідують у другій позиції - бог і богиня грому Зіппаланда (F2) і, після них, богиня родючості Інар (F3). Зазначимо, що остання не може бути відокремлена від її чоловічого тезки Інара, позначуваного в лувійській ієрогліфіці знаком оленя або, як pars pro toto, головою оленя, оленячими рогами, а отже, безсумнівно, бога- оленя.
Тут, мимоволі згадуються знамениті церемоніальні бронзові штандарти, знайдені в будинку Аладжа Хююк та камерних гробницях (епоха ранньої бронзи III, бл. 2300-2100 рр. до н.е.), що свідчать про звичай поєднання солярних символів у з биками та оленями, як у випадку комбінації сонячного диска, обрамленого бичачими рогами з зображенням оленя в центрі і двох биків, по обидва боки від нього.
Існує припущення, що ці штандарти є культовими, і що бики та олені можуть представляти божества, і ця думка, mutatis mutandis, може стосуватися і солярних символів (деякі з цих солярних символів можуть представляти богиню та бога сонця). Якщо ми визнаємо, що бик є символом бога-грози в анатолійській релігії, а також у інших давніх індоєвропейських груп населення, і є жертовною твариною ритуалу Суоветаурілії, то, здається, стикаємося з найбільш ранніми анатолійськими свідченням трифункціональної божественної тріади бога сонця, бога бурі і бога-оленя.
У важливій статті Nathalie Tschora показала, що витоки похоронної традиції Alaca Höyük простежуються на сході та на північному сході, в Кура-аракській та майкопській культурах Кубані. Цей регіон, розташований по інший бік Кавказу і виходить в степи Північного Причорномор'я та Північного Каспію, вкриті курганами, в яких знаходять бронзові вироби із зображенням биків та оленів, які надійно датуються попереднім періодом, епохи ранньої бронзи I та II.
Рухаючись в цьому напрямку, слід звернути увагу на декоровані статуї-менгіри, які є важливим джерелом для наших знань про характер степової культури Північного Причорномор'я 3-го та 2-го тисячоліття до н.е., яку зазвичай вважають протоіндоєвропейською.
Найкращі зразки цих статуй-менгірів досліднили Д.Я. Телегін та Д.П. Меллорі у своїй книзі "Антропоморфні стели України" (1994). Однією з найпоказовіших є знахідка з Керносівки, яка демонструє людську голову у верхній частині, зброю за поясом в середній частині , а в нижній частині - зображення тварин, ідентифікованих як коні.
Для інтерпретації цього декоративного візерунку, слід провести паралель з найбільш подібними знахідками, а саме статуями-менгірами з альпійських регіонів північної Італії та півдня Швейцарії та прилеглої частини південної Франції, які в основному не датовані, але один з взірців з поховального комплексу в St. Martin de Corléans з Val d’Aosta Ендрю Шерратт датує 3000 р. до н.е., а взірці з Болоньї, позначені східними впливами, продовжують традицію, щоправда, в видозміненій формі, аж до раннього залізного віку.
У знахідках західних регіонів голова, яка зазвичай прикрашає верхню частину каменю, іноді замінюється променистим сонячним диском, як у випадку зі статуями-менгірами з Баньоло та Паспардо з долини Камоніка, та наскельними гравюрами із подібними зображеннями з Чеммо (та з Валькамоніки) та ще однієї статуї-менгіра з вищезгаданого Баньоло.
У двох перших згаданих пам'яток середня частина над поясом відведена для зброї, тоді як на статуї-менгірі з Паспардо у нижній частині зображено оленя разом з двома гілками, увінчаними листям; крім того, нижні частини скельного рельєфу з Чеммо та другого статуї-менгіра з Баньоло оздоблені відповідно конем і сценою оранки.
Таким чином, на тлі італійських даних видається очевидним, що мотив голови верхньої частини кам'яних стел взаємозамінний з мотивом променистого сонячного диска, а отже, цілком може представляти бога сонця (F1). Крім того, зброю, зображену в середній частині, можна з повною підставою інтерпретувати як вказівку на війну або, зокрема, на бога грози (F2), який, на своїх ранніх близькосхідних зображеннях зазвичай тримає в руках зброю або блискавку і, в якості топоса у ранніх літописних текстах описується як такий, що перемагає свого антагоніста в бою. Нарешті, задня частина зазвичай відводиться для рослин і тварин, або запряженого вола чи сцени оранки, що, без сумніву, символізує достаток або родючість природи або, більш конкретно, її божественного представника (-ів), бога-оленя (Паспардо) або Насатьїв-Ашвінів (Керносівка) (F3). У випадку зі статуєю-менгіром з Паспардо ця трифункціональна інтерпретація може бути суттєво посилена свідченнями наскельного мистецтва в цьому регіоні, з долини Камоніка, яка впродовж бронзового віку, із самого початку цього періоду і далі, характеризувалась поклонінням богові-сонцю (F1), богові-бикові (F2) та оленячому богові (F3), які згодом набувають антропоморфної форми у вигляді людських фігурок, пов'язаних зі спицьованим колесом, з бичачою головою та з оленячими рогами на голові або нижньою частиною тіла у вигляді оленя.
Першовідкривач цього наскельного живопису Еммануїл Анаті звернув увагу на тісний зв'язок сцен, що зображують оленів, які біжать до сонця (або проникають у його коло), зі штандартами з Alaca Höyük. Завдяки стилістичній спорідненості зі статуями-менгірами він визнав трифункціональність символіки, розподіленої за трьома функціональними регістрами, розташованими відповідно у верхній, середній і нижній частинах.
Підбиваючи підсумок вищесказаного, можна представити таку таблицю:
F1 F2 F3 джерело
1. головна зброя коні Керносівка
2. сонячний диск зброя олень Паспардо
3. сонячнийбог бог- бик бог олень бог долини Камоніка
4. бог(богиня) сонця бог бурі Inar/dKAL Alaca Höyük ,
Kültepe,
Kanesh, хетти
5. Мітра-Варуна Індра Насатьї Mittanni
Трифункціональна божественна тріада сонця, бика і оленя, здається, сягає найдавнішого шару індоєвропейської релігійної ідеології, що датується ранньою бронзовою добою (бл. 3200 -2000 р. ДО Н.Е.). Заміна оленя на коня як символу F3 є типовою для індоарійського культурного контексту, а отже, може бути обґрунтовано віднесена до періоду потрясінь, спричинених групами воїнів-колісничних, що походили з північнопонтійських та північнокаспійських степів і вторглися на Близький Схід на пізній стадії середньої бронзи (бл. 1720-1650 рр. до н.е.; зауважмо, що з цього періоду починається розповсюдження сатемних впливів).
Першопочаткова протоіндоєвропейська трифункціональна релігійна ідеологія не тільки піддалася змінам з часом, як це показано на прикладі індоарійців, але також втілилась у варіантних формах, характерних для певної групи населення та/або середовища, через що, наприклад, бог грози захопив позицію бога сонця (F1), мисливський бог, що пов'язаний із символом оленя, зайняв позицію бога грози (F2), а богиня родючості стала представлятт третю функцію (F3), як у випадку лувійської (= південно-західноанатолійської) тріади Тарунт, Сантас і Кубаба, ймовірно, засвідченої починаючи з періоду Кюльтепе-Канеш (бл. 1910-1780). На мою думку, така варіативність форм втілення не заперечує реальність трифункціональної індоєвропейської релігійної ідеології, а радше свідчить про її життєздатність як концептуальної основи.
Нарешті, заслуговує на нашу увагу те, що творці наскельних малюнків та статуй-менгірів долини Камоніка та прилеглих регіонів Альп, можуть бути достовірно лінгвістично ідентифіковані на основі того факту, що в Борно в долині Камоніка поклонялися богові Бормо, обидві назви пов'язані з місцевими термальними джерелами, а отже відображають PIE корінь *gwhorm- "теплий".
Відображення PIE *gwh як b різко відрізняється від відображення в італійських латинсько-фалісканських та оксько-умбрійських мовах, де воно завжди переходить у f, і скоріше пов'язане з кельтською мовою, прикладом чого є кельтський бог термальних джерел Boruō або Bormō. Цей самий рефлекс характерний для лігурійського топоніма lucus Bormani, який може допомогти нам пов'язати мову мешканців долини Камоніки з мовою їхніх південно-західних сусідів, лігурійців, на території яких знайдено художньо споріднені статуї-менгіри та наскельні малюнки. Остання мова, хоча має мало пам'яток, все ж таки краще відома, ніж мова камунян (з точки зору глоссів та топонімів), і демонструє особливості, відмінні від власне італійських та такі, що відповідають кельтським, як-от *gw > b, *ĝh > g, та *bh > b.
Однак у складному слові Porcobera, що позначає річку, в якій водиться певний вид риби, збережене початкове p, що втрачене в кельтській мові. Це вказує на те, що у лігурійській мові ми маємо справу з дуже ранньою формою кельтської мови, яку, можливо, найбільш адекватно визначити як форму протокельтської. Ця особливість має паралелі лише в мові лузитанців у центральній Португалії. У португальському слові porko "порося" < PIE *pork та деяких північнноіберійських топонімах з збереглось початкове p, що, очевидно, пов'язане з тим самим докельтським мовним шаром.
Все ж, ми знаємо, що ліги або лігури, чия територія простягається до гирла річки Рони, в історичних джерелах ідентифікуються як кельтоліги (Страбон, Географія 4.6.3). Крім того, ті ж самі свідчення вказують на те, що члени цієї групи населення були витіснені зі свого первісного ареалу на Сицилію, зокрема, умбрійцями (філістимлянами за Діонісієм Галікарнаським, Римські старожитності I, 22, 35). Це свідчить про те, що предки умбрів запровадили вілланованську мову на півночі Італії в кінці бронзового віку, близько 1200 року до н.е. , і це лінгвістично підтверджується спостереженням, що мова лігурійського типу (*gh > g, як у gosti, спорідненому з лат. hosti "ворог [< "гість, чужинець"]") засвідчена в написах VI ст. до н.е. зі Сцірі поблизу Кальтаджіроне та Гібла Гераеа поблизу Рагузи в південно-східній частині Сицилії.
Варто зазначити, що кельтське походження цієї групи мешканців Сицилії додатково підтверджується наявністю елемента Calta в сучасних топонімах внутрішньої частини південної Сицилії, таких як Кальтаджіроне, Кальтанісетта і Кальтабеллота. Цих кельтів однак, слід відрізняти від аузонів або осканів, що жили в Мілаццо в північно-східній частині острова згідно з Діодором Сицилійським, (Бібліотека історії V, 7), чия присутність у цьому регіоні пояснюється археологами переселенням протовілланован до Мілаццо. Це підтверджує італійський характер напису на вазі з Чентуріпе початку 5 ст. до н.е. (знайдений за 30 км на захід від Катанії).
Можливо, не проста випадковість на тлі вищезгаданих лінгвістичних доказів, які пов'язують Валь Камоніку з прото-кельтами Лігурії та Сицилії, що термін gentilicium Śiχanu "Sicanos" фігурує в раетському написі, датованому приблизно 5 століттям до н.е., разом з венеціанським жіночим ім'ям Frema та етруською 3-ою особою однини.
На тлі ідентифікації лігурійців як ранньої групи кельтів, що розмовляли протокельтським діалектом, який мав паралелі з лузитанською мовою центральнох Португалії, дуже доречно зауважити, що зона поширення статуй-менгірів поширюється, як ми вже бачили, на південь Франції аж до району гирла Рони в Провансі. Як зазначає Андре Суту, ця зона також включає територію проживання лузитанців вздовж нижньої течії річки Тажо в центральній Португалії та найближчі райони сучасної Іспанії, де цей тип пам'яток у поєднанні з типологічно спорідненими стелами (визначеними як тип II) - теж фігурує. Пізніше прийшли кельти з їхньою культурою полів урн і чітко вираженим типом стел зі щитом Herzsprung (визначеним як тип I). Це сталося в період іспанського пізнього бронзового віку, бл. 800-650 р. ДО Н.Е. Тому ці протокельтські пам'ятки можна сміливо віднести до попереднього іспанського середнього бронзового віку.
Зауважимо у зв'язку з цим, що кельтська мова належить до консервативної групи індоєвропейських мов (разом з анатолійською, тохарською, італійською, германськими та балто-слов'янськими [= група А]), яка, ймовірно, відокремилася від прото-мови під час найранішої фази ранньої бронзи між бл. 3200 та 2300 рр. до н. е., до введення інновацій, таких як аугментація *yo -*toi, спільна для індоіранської, грецької, фракійської, фрігійської, вірменської та іллірійської мов (= група B), яке відбулось на самому ранньому етапі раннього бронзового віку між 3200 і 2300 рр.
Якщо ми маємо рацію ідентифікуючи творців культури статуй-менгірів з носіями кельтського діалекту, що зберіг архаїчне p, яке з великою ймовірністю можна трактувати як протокельтське, то виникає спокуса інтерпретувати трифункціональну божественну тріаду сонця, бурі і бога-оленя в кельтських термінах, що привело б нас до ідентифікації бога-оленя, відповідно до припущення Анаті, як Kernunnos (< PIE *erh1 "ріг"), еквівалентного лувійському, Kuruntas, засвідченому в галльському присвятному написі з Монтаньяка, бика (бога війни), як кельтського бога грому Тараніса, чиє ім'я, має германського відповідника Thór або Thunar (від імені якого походить назва дня четверга в германських мовах) і є рефлексом дієслова tanar "гриміти" у цьому конкретному випадку шляхом метатези або r та n, і, нарешті, кельтського бога сонця Vellaunos (< PIE wel "бачити" або, у випадку рухомого s, *swel "сонце; око"), якого також звали Есус (< PIE *h2ens "володар ").
Тож ми можемо додати до нашої таблиці:
F1 F2 F3
6. Lugus Vellaunos/Esus Taranis Kernunnos
Як ми бачимо, ця конкретна трифункціональна божественна тріада найбільш близька до хеттської тріади - dUTU, dU та dKAL, а її рудиментарні залишки простежуються в лувійській традиції, у вигляді тріади Тарунта, Сантаса та Кубаби. Ця культура зберегла свідчення про індивідуальні божественні імена Tiwatas чи Tiwatis, Tarhunt, Tarhuis, Tarhuntas, Tarhuntis, i Kuruntis яке згодом перетворилось на Ruwantis, Ruwantias or Runtias, записані ієрогліфічним письмом. Ієрогліфічний напис включав у себе зображення двох пар очей, які символізували бога неба і богиню землі, тризуб - анатолійський символ блискавки, улюбленої зброї бога-громовержця, та зображення оленя чи оленячого оленячий рогу, символ оленячого бога. Подібні імена були і у лікійців, топонім Estwediius (< лувійське місто Асітіватас), божественне ім'я Trqqñt, Trqqas або Trqqiz, а також чоловічі імена Rōndas і Rōmos; а у лідійців, чоловіче ім'я Tivdas, епіклеза Зевса, Targuēnos, і, засвідчене лише для доби середньої та пізньої бронзи Арзави, царське ім'я Таркукурунтас. Подібні непрямі докази також надходять з віддалених Лувійських районів на Криті, де місцеві ієрогліфічні письмена середнього та пізнього бронзового віку містять символи сонця, бика і бога-оленя у вигляді знаків, що зображують око, голову бика, а також пару оленячих рогів, і з Етрурії, де віддзеркалення трьох лувійських божественних імен простежуються в назві річки Тибр (порівн. споріднене етруське особисте ім'я Thifarie або Thefarie керетських сановників, з ротацизованим варіантом лувійського ономастичного елементу Tiwata, зафіксованого, наприклад, в чоловічому імені Asitiwatas або Asitiwaras) та географічних назвах Tarquinia і Tarχna ( перша походить від лувійського Taruis (ім'я бога-громовержця)) і Roma або Ruma, що походить від назви оленя раннього залізного віку Runtias, як і лікійське героїчне ім'я Rōmos - всі три топоніми стосуються регіону південної Етрурії та прилеглої до неї частини Лаціуму, який через династію Тарквінів потрапив у сферу впливу етрусків у VII- VI ст. до н.е.
У своїй книзі про антропоморфні стели з України, Телегін і Меллорі досить скептично оцінюють зв'язок цього класу пам'яток з аналогічними, виявленими в альпійському регіоні Північної Італії та Південної Швейцарії, а також у прилеглих районах Південної Франції, що підтримується низкою фахівців у цій галузі, такими як Жан Арналь, Еммануель Анаті, Маріо П'янтеллі. На думку Телегіна і Меллорі паралелі між двома групами статуй-менгірів дійсно існують, але вони або мають абсолютно поверхневий характер, або, якщо навіть вважати їх суттєвими, то все одно вони недостатньо численні, щоб розглядатися їх як переконливий доказ спорідненості, особливо з урахуванням того, що аналогічні знахідки відсутні в проміжному регіоні між прибережними Болгарією і Румунією, з одного боку, і Альпами, з іншого. Відповідно, регулярні контакти між цими двома регіонами та маршрути можливих мігрантів, що мали звичай встановлювати статуетки-менгіри з одного регіону, де вони зафіксовані, в інший, археологічно не простежується .
Мізерна кількість знахідок наводиться Хойслером і Телегіним як аргумент для пояснення культурного контексту появи найдавніших статуй-менгірів, для східної частини їхнього ареалу (Причорноморсько-Понтійської), а Франческо Феделе - для західної (Альпійської). На думку вчених вони є святилищами, з чого випливає, що їхній зв'язок з похованнями в обох цих географічних ареалах слід вважати вторинним.
Можна з повним правом стверджувати, що положення голови у верхній частині каменю визначається просто природою цього класу пам'яток, а отже, не повинно використовуватися як аргумент для доведення зв'язку між однією групою та іншою, але постійне розміщення зброї на ділянці нижче голови і вище пояса не настільки тривіальне, оскільки зброя може бути зображена як піднятою над головою, так і такою, що впала на землю. Крім того, потрійний поділ, який, як можна припускати, відображає трифункціональну релігійну ідеологію, підтверджується двома найкращими взірцями статуй-менгірів, один з яких з Керносівки в Північному Причорномор'ї, а інший з Паспардо в Альпах на півночі Італії. На обох артефактах зображення тварин і рослин локалізовані у третьому найнижчому рівні під поясом, який повсюдно зображений, про що вченими не згадується, в той час як це збільшує кількість подібностей (у цьому конкретному випадку - чотири елементи, що знаходяться на відповідних місцях) і тому не варто відкидати їх як тривіальні збіги.
Але при більш детальному розгляді виявляються ще більш детальні взаємозв'язки. Зі 129 північнопонтійських статуй-менгірів у каталозі Telegin & Mallory, проілюстровано лише близько 25, що становить близько 20%. Всі вони є декорованими менгірами-статуями. Значна їх кількість (загалом 11, з яких 7 ілюстровані, а 4 не ілюстровані або лише частково ілюстровані) характеризується зображенням зброї у середній частині над поясом (за одним винятком).
На тлі високої частоти зображень зброї на прикрашених антропоморфних стелах, видається примітним, що з 4-х статуй-менгірів, на яких зображена пастуша палиця, тільки 1 (з Федорівки) містить також зображення зброї, тоді як 3 інших (з Новоселівки, з Новочеркаська і з Білогрудівки) не містять зображення зброї. Аналогічно статуї-менгіри з Коллоргуса, Кастельно, Валанс або Ла Гайетт, Фуассак і Россейронн на північному заході, Камарга і Гарда на півдні Франції для яких характерне зображення вівчарської клюки, також не містять жодних зображень зброї.
Однією із найкращих пам'яток є менгір із Верхоріччя, у якого, на жаль, проілюстровано тільки зворотний бік. Згідно опису в каталозі, його лицьова сторона прикрашена зображенням рис обличчя, рук і кистей рук, зброєю (бойова сокира, лук і сагайдак), поясом, чотирма людськими фігурами обох статей та двома парами тварин. На зворотному боці ми бачимо сагайдак, самця та самку оленя, все це вище пояса. З огляду на те, що сагайдак і одну пару тварин добре видно на зворотному боці, виникає питання, чи не є запис про їх зображення на лицьовій стороні, помилковим. Крім того, цікаво було б дізнатися, чи риси обличчя знаходяться у верхній частині, а решта зброї - посередині над поясом, як можна було б очікувати у світлі паралельних прикладів, і чи решта людських фігур та одна пара тварин зображені у нижній частині під поясом, як на пам'ятках з Казанки та Акчокрака, хоча ми бачимо, що тварини на зворотному боці явно вирізьблені вище пояса.
У зв'язку з цим останнім зауваженням необхідно зазначити, що ознаки відображення трифункціональної релігійної ідеології, можна виявити лише в найбільш декорованих взірцях таких як статуї-менгіри з Керносівки та Паспардо. На інших, менш вишуканих зображеннях тварини, такі як олені, зустрічаються не тільки в нижній але й у середній та верхній частинах, як у випадку з наскельним малюнком з Валькамоніки, який зображає постать подібну до описаної Піантеллі і зі статуєю-менгіром з Баньоло з цього ж регіону.
Незважаючи на те, що сагайдак, зображений на зворотному боці менгіра Верхореченської статуї наскільки мені відомо, на сьогоднішній день не має аналогів серед альпійських пам'яток, нас насамперед цікавить незрозумілий квадратний предмет з рукояткою в його правій верхній частині. Найбільш яскравою паралеллю в наскельному живописі Валь-Камоніки є так зване "весло" - прямокутний предмет з рукояткою, який дещо нагадує бритву, і явно репрезентує певний релігійний символізм, точна природа якого вислизає від нас. Шанси на те, що ймовірно, мешканці епохи ранньої бронзової доби на території України та Альпійського регіону на півночі Італії випадково дійшли до ідеї "весла" як форми для вираження якогось релігійного символізму, є, на мою думку, вкрай незначні, і тому очевидно, що такого роду відповідності між статуями-менгірами в Понтійському регіоні на сході і в альпійській зоні та прилеглій частині південної Франції на заході, так само, як і трифункціональне схематичне розташування зображень, про яке свідчать найбільш оздоблені статуї (або символ пастушої палиці, що позначає мирне [F3] заняття, і є знаком домінування "пастора") в обох регіонах, слід визнати як аргумент на користь можливого взаємозв'язку репрезентацій цього типу пам'яток на сході та заході.
Це може стати підставою для висунення гіпотези про поширення цього типу пам'яток, внаслідок міграції людності, що характеризувалась специфічним культурним габітусом та релігійною ідеологією з одного регіону в інший.
На мою думку, ці взаємозв'язки настільки специфічні, численні та комплексні, що заслуговують на пояснення їхньої дифузії з точки зору міграції груп населення з однієї зони поширення статуй-менгірів в іншу, а також з точки зору мовної і, наскільки дозволяють припустити лінгвістичні дані, ці групи населення можуть бути ідентифіковані лише як носії індоєвропейської мови, а точніше, як носії однієї з консервативних мов, що виділилась в межах цієї мовної сім'ї, відокремившись від мовного континууму вже на ранній стадії бронзової доби у період між 3200 та 2300 роками до н. е., Найімовірніше, що тут йдеться про ранню форму кельтської мови.
Така міграція за аналогією з великою північно-понтійською та/або північнокаспійською степовою міграцією сатемних індо-іранців, що поширили бойові колісниці наприкінці середнього бронзового віку, бл. 1720-1650 рр. до н.е., також могла розпочатись з понтійських та/або північнокаспійських степів і розповсюдити кентумні мови інноваційної групи індоєвропейської сім'ї разом з курганними похованнями, укріпленими круглим кам'яним каркасом, а також мови периферійних ІЄ анатолійців і тохарців консервативної групи цієї сім'ї, та традицію поховання або у виритих катакомбних могилах або у побудованих камерних гробницях в часи переходу від ранньої бронзи II до ранньої бронзи III та впродовж середнього бронзового віку, з бл. 2300 до 2000 р. до н.е. Обидві групи привели одомашнених коней зі степу на свої нові території - можна лише припустити, що рух йшов з Північно-Понтійського степу до альпійських регіонів північної Італії та південної Швейцарії, а також до прилеглих частин південної Франції. Така гіпотеза підкріплюється артефактами культури Ремеделло, серед яких, наприклад, срібна головка молотка зі стоянки, культури Рінальдоне з Тоскани, з її катакомбними могилами (тобто типом могил, який, як ми бачили, поширювався іншими представниками консервативної групи індоєвропейської сім'ї, зокрема лувійцями у східному Середземноморському просторі) у Порта Сан-П'єтро з ознаками обряду саті та висіченою у скелі гробницею в Le Cerquete Fianello, також зі свідченнями про обряд саті і рештками обезголовленого коня і собак, та іншими похованнями з останками коней; звернімо увагу, що ця давня присутність коня в регіоні підкреслюється його зображенням у нижній частині наскельного рельєфу з постаттю на кшталт композиції з Чеммо, яку датують бл. 3000 р. до н.е. Це спростовує тезу Телегіна і Меллорі про те, що міграцію можна довести тільки в тому разі, якщо маршрут позначений проміжними археологічними свідченнями, оскільки такий підхід суперечить факту численних міграцій історичного періоду, не кажучи вже про те, що він повністю ігнорує можливість міграцій морським шляхом.
Функції статуй-менгірів цілком можна прояснити за допомогою старосабельського напису з Пенни Сан Андреа в південному Піценумі, який датується серединою V ст. до н.е., і повідомляє, що антропоморфна стела прикрашена зверху людським обличчям, є зображенням сановника на ім'я Тіт, сина Требегія, і в той же час вона споруджена для бога Мефістера Немо (безсумнівно, кельтського походження враховуючи той факт, що його епіклеза виявляє рефлекс того ж кореня, що і кельтського Неметона) - імовірно, у святилищі останнього - він, як передбачається, відмінно служив на посаді: очевидно, бог і його покійний вірний слуга злилися до такої міри, що обличчя у верхній частині стели можна інтерпретувати як зображення вшановуваного померлого і божества-реципієнта водночас!
У попередньому розділі було висловлено припущення, що в грецькій та римській релігії бог бурі зайняв місце бога сонця. У випадку римської релігії це припущення може отримати додаткове підтвердження через асоціацію римських богів з їхніми кельтськими аналогами в літературних джерелах, в яких кельтський бог-громовержець Тараніс порівнюється з римським Юпітером, а умбрський Вофіон (< PIE *leudhyon вільні громадяни) та римський Квірін (<*covirino збірна назва римського чоловічого населення), з богом-покровителем Тевтатесом (< PIE *teutā "народ"), який водночас порівнюється і з римським Марсом. На тлі цих ідентифікацій ми приходимо до наступної реконструкції в трифункціональних термінах Дюмезіля:
Celtic Roman
F1 Lugus
Vellaunos/Esus
F2 Taranis F1 Jupiter
F3 Kernunnos -Teutates F2 Mars
F3 Quirinus
Припущення про те, що наведені кельтські групи богів зберігають пам'ять про первісне сузір'я римської трифункціональної божественної тріади можна додатково посилити тим, що Марс вшановувався в кампусі Maртіусі, тобто у відкритому полі за міськими стінами, де раз на п'ять років на його честь проводилися очищувальні жертвопринесення - люстрації. Чіткою паралеллю цьому культурному комплексу є культ божества третьої функції анатолійського пантеону, dLAMMA або dKAL, він же Kuruntas або Runt, традиційно пов'язаний з прикметником gimraš у хеттській мові або apárasa у лувійській мові, що означає " той що з поля, з відкритої місцевості ".
Однією з переваг даної реконструкції є також те, що етруський тезка римського Марса, Маріс, дуже достовірно може розглядатися як божество третьої функції. У тексті диска з Мальяно Маріс, що стоїть на третій позиції лицьової сторони, представляє небесний аспект бога, який ідентифікується як Тінс "Діоніс", а у його інфернальному аспекті в тексті на зворотному боці, він також фігурує на третій позиції. У своєму небесному аспекті цей бог зазвичай ідентифікується як божество рослинності (F3), що, здається, протирічить войовничій природі римського Марса (F2). Однак ця передбачувана несумісність у функціях насправді є марною, оскільки божество-покровитель в анатолійській релігії опікується також і воїнськими мистецтвами, такими як полювання та війна.
Доречно зауважити, що відсутність вказівки на місцевість, де мають відбуватися жертвоприношення Марісу, у тексті Магліанського диска, де для двох інших божеств тріади у їх небесній іпостасі вказано проводити їх у casθalθ lacθ "у царському мавзолеї", цілком може означати, що ці жертвоприношення повинні відбуватися не в громадській будівлі всередині міських стін, а, як у випадку з римським Марсом, на відкритому повітрі!
Тож Римський Марс за походженням є божеством F3, вшановуваним на полі, як і його анатолійські і, безсумнівно, кельтські аналоги. Незважаючи на те, що з плином часу позиції божеств у трифункціональній системі могли змінюватися, сама трифункціональна система залишилася незмінною, як і валідність епохальної теорії Дюмезіля.
Коментарі
Дописати коментар