РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД 

Viktor Rydberg

Stockholm University

"Indo-European Mythology"

Germanic Myths of Proto-Indo-European Origin

Regarding the Results of the Foregoing Investigation

Германські міфи протоіндоєвропейського походження

Щодо результатів вищезазначеного дослідження

З попередньої розповіді про міфи, які, як видається, є спільним надбанням германців та азійських індоєвропейців, я виключив усі подібності, які, як мені здається, можна пояснити

1) спільними  умовами людського життя, що також повинні бути присутніми у неіндоєвропейських міфоциклах;

2) простим збігом.

Крім того, я намагався виключити все, що можна було б віднести до паралельних культур, які виникли після розселення індоєвропейських племен і не має верифікованого походження від якого-небудь протоіндоєвропейського міфу.

Після цього виключення залишається міфічний скарб протоіндоєвропейської епохи, масштаби якого, ймовірно, здадуться багатьом дивовижними. І звертає на себе увагу не тільки кількість спільних міфів, а й та обставина, що вже в період єдності ці міфи, очевидно, були пов'язані у зв'язний ланцюг, у міфічну систему, в епічне ціле, чий германський варіант може бути визнаний ідентичним індоіранському щодо як первинних рис системи, так і більшості її вторинних деталей.

Пояснювати цю тотожність винятково випадковістю чи просто людською психологією це абсурд, який водночас заперечує порівняльний метод і його використання не лише в міфології, а й у лінгвістиці та природничих науках. Таке пояснення спростовується неможливістю виявити конгруентність, між спільноіндоєвропейським циклом міфів і неіндоєвропейськими циклами, або навіть між спільноіндоєвропейським циклом міфів та індоєвропейськими циклами, які, подібно до грецького та римського, були зруйновані в доісторичні часи й змішалися із семітськими, єгипетськими та іншими неіндоєвропейськими елементами.

Коли я кажу, що міфи в протоіндоєвропейську епоху вже були організовані в єдине епічне ціле, я не маю на увазі, те що протоіндоєвропейці володіли міфологічним епосом, остаточно скомпонованим на кшталт «Іліади», «Одіссеї», «Махабхарати» чи «Рамаяни», хоча, це не видається неможливим; Я лише хочу вказати на те, що міфи вже перестали бути самостійними конструктами уяви й розуму, незалежними один від одного, а натомість стали елементами зв'язного релігійно-поетичного світоглядного циклу, який починається з переказу про походження світу богів і людей, і завершується розповіддю про кінець цієї світової епохи та оновлення світу.

І ці, крайні ланки епічного ланцюга, були пов'язані з уявленнями про фізичне і моральне, про боротьбу добра і зла, битву між світотворчими і світоруйнівними силами. Немає нічого дивного в тому, що міфи поєднані. Взагалі, коли народ з активним культурним потенціалом володіє священними історіями, що передаються з покоління в покоління, вони мають тенденцію до поступового об'єднання в епічний цикл, що ґрунтується виключно на природній потребі в єдності уяви та розуму. Для цього не потрібен високий ступінь культури. У фінів і болгар, як і в індоєвропейців, традиційні перекази теж пов'язуються, утворюючи епічні ланцюги. Те, що хронологічна нитка проходить через усі важливі міфічні події, є просто неминучим явищем в такого роду міфологіях, у яких зароджується божественна генеалогія і які містять розповіді про прабатьків. Міф проголошує те, що Індра народився під час космічної кризи, коли старші боги були паралізовані страхом і коли сили зла були близькі до того, щоб повернути темряву Хаосу. Народженню Індри передувала ціла низка подій, і в цьому попередньому періоді часу слід шукати історії про походження світу з Хаосу, народження старших богів, боротьбу між добром і злом до того моменту, коли Індра вирвався з утроби і відновив світовий порядок.

Його подальші подвиги відносяться до пізнішого часу: це пригоди зі  супутниками Кутсою і Пушаном, а також подолання загрозливої для світу кризи, яка настала через те, що Тваштар і Рібху стали ворогами Індри. Як тільки виникають перекази про походження космосу і богів, про створення людини, про первісних патріархів, і про те, як вони дарували людству перші елементи культури, такі як використання вогню, механізми усвідомлення причинності та асоціація ідей, змушують розмістити зміст цих історій хронологічно, так що міф про використання вогню слідує за міфом про створенням людини, перед яким йде міф про походження богів, які створили людину, який у свою чергу, пов'язаний з міфом про походженням природи,  персоніфікованими активними силами якої ці боги і постають. Історії про патріархів, що змінюють один одного, особливо спонукають до епіхронологічного трактування божественних міфів, тому що прабатьки завжди перебувають у найтіснішому зв'язку з богами. Священні  небесні та підземні сили захищають творіння і людство, своїх підопічних, від загрозливих для світу істот і долучаються до перебігу подій разом із прабатьками. Установлений таким чином епічно-хронологічний принцип ще більше посилює свій структуризуючий вплив і надає місця у взаємопов'язаному ланцюгу подій ще більшій кількості міфів, які спочатку були самостійними.

Наявність такого порядку відчувається навіть після того, як система міфів, що виникла таким чином, стає надмірно заплутаною або зовсім розсипається. Це може бути викликано релігійною реформацією, як, наприклад, у зороастризмі, або зіткненням і змішуванням із чужорідними міфокомплексами, як, наприклад, розпад і змішання  еллінської індоєвропейської міфології із семітськими та єгипетськими елементами. Новостворена зороастрійська доктрина шукала і знаходила необхідні хронологічні нитки у міфах, щоб перетворити різні індоєвропейські божества і божественних героїв на земних патріархів, що слідують один за одним у часі:  Vîvanhâo, Yima-khshaêa (Dschemschid), Athwya, Thrita з синами Urvâkshaya і Kereçâspa, з якими пов'язані Purushâspa і Zarathustra. Через Заратустру всі вони були по-новому вмонтовані в епічний хронологічний ряд. Після руйнування  старої, суто індоєвропейської системи міфів, греки вставили її уламки, змішані з семітськими та єгипетськими уявленнями, в нову хронологічну систему. 

Вони виділяли золотий вік під владою Кроноса і срібний, коли скіпетр перейшов до Зевса, а також мідний і залізний віки, а в межах останнього - часи Кадма і Ясона та період Троянської війни, а також епоху після її закінчення. Таким чином, коли Овідій хотів відзначити всі метаморфози, про які згадувала антична міфологія, він міг зробити це у заздалегідь установленому епіко-хронологічному порядку, який починався з ери Хаосу і завершувався часом правління Цезаря. За століття до нього олександрійські греки шукали синхроністичні точки дотику між своїми божественними і героїчними міфами та подіями єгипетської історії.

Тому не дивно, що міфи обдарованого племені людей рано чи пізно набувають стану хронологічної впорядкованості, вибудовуються в причинно-наслідковий ряд і тим самим набувають характеру, що перетворює їх на свого роду глобальну епопею. Це природний процес, який демонструють усі релігії, здатні до розвитку з того моменту, як вони переростають суто анімістичну фазу і від заплутаної та безладної полідемоністичної фази переходять у власне політеїстичну фазу, яка з її більш пластичними божественними та героїчними постатями, її спробами дослідити світ, її вченнями, створеними традицією, та багатшими й етично сформульованими міфічними конструкціями, вимагає впорядкованості та зв'язку між міфами і спонукає поета ставитися до них як до ланцюга подій.

На жаль, цю просту істину було відкинуто і відсунуто на задній план одностороннім ставленням, викликаним, можна сказати, мономанією натур-міфологів, від якої так довго страждала і досі страждає  наука про міфи. Наполягаючи на думці, що міфи випливали із вражень, які  справили на ранніх людей потужні явища природи натур-міфологи намагаються пояснити всі міфи, в тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, як не більше ніж міфи про сонце, блискавку, дощ і т.д., і залишити все як є, не досліджуючи достатньою мірою ті зміни, яких міфи зазнали протягом багатьох проміжних періодів, перш ніж вони набули того вигляду, який вони мають зараз у доступних нам джерелах. У  більшості випадків така точка зору унеможливлює наукові спроби простежити коріння міфів.

Натур-міфологічна концепція залишатиметься популярною допоки кожен міф розглядатиметься як незалежний, а їх сукупність - як неорганізований масив. Але підхід згідно якого будь-яку міфічну концепцію слід інтерпретувати винятково як вираження активності сонця, блискавки, хмар тощо, зазнає краху, якщо вдається довести, що міфи в тому вигляді, в якому вони дійшли до нас, являють собою частини епосу, що має свою власну причинність, в якому діючі боги і герої є особистостями, в існування яких вірять люди, і події не зводяться лише до щоденних та щорічних метеорологічних явищ, а мають космічний масштаб (творення світу і його руйнування демонами, зима-фімбул, світова пожежа і відродження світу), а також відображають культурно-моральні явища і кризи (прихід священного вогню до людей, боротьба між небесною магією і інфернальним чаклунством, боротьба між добром і злом). 

Таким чином, слід очікувати, що індоіранська і германська міфології при найближчому розгляді виявляться різновидами світового епосу.  Єдиним несподіваним результатом проведеного тут дослідження є те, що ці епоси походять від спільного протонаративу який уже був повністю сформований у протоіндоєвропейську епоху, тобто в неоліті.

Згідно з дослідженнями професора Монтеліуса, бронзовий вік, у Скандинавії та германській Північній Європі, почався не пізніше 1500 років до н.е. До цього в період неоліту південна Скандинавія вже була заселена расою, індоєвропейське походження якої не викликає сумнівів, оскільки дослідження скелетних знахідок у скандинавських могилах кам'яного віку, проведені фон Ретціусом, фон Дюбеном і Вірхоу показують, що в той час її населяли люди, які за формою черепа і будовою кісток не відрізняються від сучасних шведів. Дослідження могил і стародавніх предметів також дали важливі підстави для висновку, що бронзовий вік у Швеції та Данії почався не з імміграції іноземних племен. Численні знахідки, що відносяться до періоду неоліту, свідчать про те, що він повинен був тривати багато століть. Тому ми змушені припустити, що племена індоєвропейської раси жили в Скандинавії за 2000 років до нашої ери. На основі наявних фактів можна припустити, що індоєвропейські племена жили і на Британських островах у той самий час, коли інші індоєвропейські племена знаходились на берегах Інду, а ведичні поетичні гімни були тоді в зародковому стані. В такому разі слід зробити висновок, що протоіндоєвропейська епоха закінчилася не пізніше, ніж за 3000-2000 років до нашої ери, і що в рамках протоіндоєвропейської міфології сформувався єдиний епос. Він послужив спільною основою для індоіранського та германського епосів, і уже був повністю сформованим в третьому тисячолітті до нашої ери.

Оцінка цього епосу, виявлення його основних тем і місця  в духовному житті індоєвропейських племен, виходить за рамки моєї роботи. Очевидно, що індоєвропейці епохи неоліту мали свій погляд на найважливіші базові проблеми релігійної рефлексії та у своїх філософських спекуляціях наважувалися на спроби їх вирішення. Це не повинно викликати подиву. 

Поряд із археологічними і лінгвістичними відкриттями щодо культури наших предків у пізньому кам'яному віці, міфолог тепер може поставити свої відкриття, які піднімають завісу над їхнім духовним життям і дають нам змогу пізнати світ ідей,  вірування і міркування про таємниці світу, а також ідеали, зразком яких слугували божественні та героїчні постаті.

Якою б архаїчною не здавалася ця міфологія, якщо розглядати її як світогляд, тим не менш, очевидно, що вона розвивалася так само, як і матеріальна культура раннього кам'яного віку - іншими словами, вона є продуктом багатьох століть духовного розвитку і являє собою величезний крок вперед в інтелектуальному, моральному та релігійному відношенні. Невпорядкований полідемонізм, який найкраще характеризує анімістичну стадію релігії, вже давно було подолано. З полідемонізму сформувався політеїзм, боги якого мають конкретні форми; вони перебувають у впорядкованих, суспільних стосунках одні з одними, мають свої функції і є не просто богами природи, але також соціотворчими та культуротворчими силами, що працюють на добро і борються проти зла.

 Друга характерна ознака анімізму: відьомське чаклунство, яке покликане змусити демонів за допомогою заклинань приносити користь тим, хто практикує це чаклунство, тим, хто може найкраще використовувати це мистецтво, і зокрема щоб нашкодити своїм ворогам. Ця тема відіграє важливу роль у протоіндоєвропейському епосі. Але  вона постає в ньому дуалістичною і підпорядковується моральним принципам. Так, чаклунство, яке практикується зі шкідливими намірами, вважається створеною злими силами світоруйнівною єрессю. Проти неї виступає законна магія, що походить від богів та зміцнює узи між силами добра та їхніми шанувальниками за допомогою жертвоприношень, молитов, фімбул (пісень і формул), послаблює злих демонів, ворожих світові.

Очевидно, що зв'язок між богами і людськими істотами призначений для взаємної матеріальної вигоди, що захист, який дають боги вимагає данини у вигляді підношень, які люди приносять богам; але, крім того, можна побачити, що моральне життя перед лицем богів має цінність саме по собі, що істинна любов, мужня хоробрість і альтруїзм гідні людей і угодні богам. У постаті Тора-Індри, героїчного, добросердого гуманіста, чия діяльність полягає у доброзичливому ставленні до слабких смертних і невпинній боротьбі зі злом, індоєвропейці епохи неоліту відобразили свій ідеал людини. Для цього ідеалу характерним є й те, що його представник їсть і п'є у величезних кількостях, а також любить пісні та вірші. Його найближчими друзями є Рібху, уособлення сили винахідливості та художньої майстерності. 

Віра в безсмертя сильно залежить від моральності. Благочестиві очікують щастя в майбутньому житті; нечестивих очікує суворе покарання. Смерть не розриває зв'язку з тими, хто залишився в живих; душі героїв, що пішли у потойбіччя, б'ються за своїх нащадків і беруть участь разом із богами в боротьбі з руйнівниками світу. Культ предків, що бере свій початок у період анімістичної релігії і є її найпрекраснішим елементом, зберігся й отримав моральну значущість.

У міфах, що належать до протоіндоєвропейської епохи, не згадується жодної зброї, жодного інструменту, жодної прикраси із золота, бронзи або заліза. Це стає зрозумілим з порівняння азіатських індоєвропейських і германських джерел. У них роль зброї відіграють спис або стрекало, небесний камінь або молот, булава, сокира, лук і стріли. Вата-Водан  - майстерно володіє списом, йому підпорядковуються духи вітру (марути). Небесний камінь - є зброєю Тора-Індри, і коли він отримує нові ваджри, створені Тваштаром, то одна з них зроблена з ayas (міді), а інша - з черепа коня  Dadhyank. Пушан озброєний стрекалом  і сокирою, Kutsa-Egil луком. Чудовий кубок, з якого пили боги і з якого Рібху зробив чотири кубки, виготовлений не із золота, а з вогню та інших елементів. Небесні митці також ''творять'' живих тварин із шкур, і їх також хвалять як чудових майстрів з виготовлення колісниць. Посудина для варіння пива, яку Тор-Індра викрадає у велетнів, - це не литий чи кований казан (gharma), а бочечка (krivi). Ваджра із кінської кістки може здатися незвичним інструментом у наш час, проте санскритське слово paraçuh, фактичне значення якого означає ребро, свідчить про те, що в ті часи,  такі інструменти з кістки, особливо кінської, були в побуті.

Що стосується питання про те, де знаходилась найдавніша батьківщина індоєвропейців, то міфологічне дослідження робить свій внесок у спробу відповісти на нього, який, як мені здається, схиляє шальки терезів в певний бік. Ведична, як і германська, міфологія вказує, що індоєвропейські прабатьки жили біля океану, з якого явився Агні-Хеймдалль, посланий богами з дарами культури, і що цей океан був на півночі, тому що на півночі, згідно з індоіранськими та германськими уявленнями, лежав зачарований і небезпечний водний шлях, Раса-Ранха або Хрьонн - з тисячею течій, що відділяв Мідгард від світу демонів, темряви й холоду. Я вважаю малоймовірним, що таке уявлення про міфічну географію могло виникнути у населення, яке мешкало в глибині азіатського континенту, відокремлене від океанів величезними просторами території, на півночі та сході якої живуть інші раси, що розмовляють різними мовами. 

Оскільки океан, з-за якого, як вважалося, прийшов Агні, був північним, він, таким чином, не міг бути тим океаном, що омиває східне узбережжя Азії а також тим, що омиває її південні береги, про які індоєвропейці, ймовірно, нічого не чули до міграції в долину Інду. За цих умов Каспійське море є єдиним морем, яке могли знати індоєвропейці; але навіть якби це море було у 3-му чи 4-му тисячолітті до нашої ери більшим, ніж зараз, воно все одно не було б світовим морем по той бік якого племена, що мігрували навколо нього, і племена, знайомі з човнами, могли б знаходити світ богів, звідки до них був посланий культуртрегер. Крім того, немає жодних підстав припускати, що Європа спочатку була незаселеною і була залюдненою шляхом міграції з Азії. 

Я не схильний, виходячи з міфологічних міркувань, змішувати питання, що стосуються найдавнішого місця проживання індоєвропейського племені, з теорією, згідно з якою відбулися великі зміни в розподілі суші та води на поверхні нашої планети. Звичайно, чим складнішим є припущення, з якого виходить гіпотеза, тим гірше для неї. Зі свого боку, я переконаний, що первісне розселення індоєвропейської раси, яка, мабуть, є однією з наймолодших людських популяцій, відбувалося в ті часи, коли конфігурація поверхні нашої планети не сильно відрізнялася від  її нинішньої конфігурації. Але навіть ті, хто в питанні про первісну батьківщину індоєвропейців вважає за необхідне враховувати геологічні зміни, не мають підстав стверджувати, що на захід від моря, яке, на їхню думку, розділяло Азію і Європу, лежали незаселені території, які очікували доіндоєвропейських та індоєвропейських переселенців.

 Знахідка у Spy (Бельгія), яку нещодавно дослідив наш шведський антрополог, професор Густав Ретціус, показує, що населення північно-західної Європи невизначено віддалених часів, має бути зараховане до найдавніших або однієї з найдавніших людських рас на землі. 

Не виключено, що в майбутньому подібна знахідка буде зроблена і на азіатській землі, але поки що Європа має найбільше право на те, щоб важитись, що в ній жило плем'я ранніх людей. Як би там не було, не існує доказів, що предками нинішніх європейських народів були іммігрантами з азійської vagina gentium. Людські істоти, наскільки можна судити за результатами досліджень, здавна населяли найзахідніший Європейський континент, і племінні відмінності, які історична епоха успадкувала від передісторії, могли розвинутися там так само, як і в Азії. Також викликає сумнів можливість розташування колиски індоєвропейських племен поруч із колискою монгольської раси. Якби «навколишні обставини» зіграли хоч якусь роль у розвитку різних людських типів - а це, звісно, досить імовірно, - було б помилкою з методологічної точки зору пропонувати гіпотезу, згідно з якою такі різні типи, як індоєвропейський і монгольський, розвивалися б під впливом однакового природного оточення.

Ми бачимо, що Агні і Хеймдалль спочатку були одним і тим самим богом. Тевтони вірили, що він прийшов через  море до  Беріха і Маннуса, а арії Рігведи вважали, що він прийшов до людей Бхрігу і Ману через  океан, який важко ідентифікувати як Каспійське море. Германські та ведійські міфи походять від одного протонаративу, і, як може переконатися кожен, більш імовірно, що ведичні арії принесли цей міф у долину Інду під час своєї міграції, ніж те, що тевтони принесли його з Центральної Азії, де немає океану.

Незважаючи на велику кількість спільних рис германських і ведичних міфів, перші, за своїм духовним типом та етичною спрямованістю, є тим не менш, ближчими до іранських міфів, які в період до зороастрійської реформації, безсумнівно, містили набагато більше деталей, які узгоджуються з германськими, ніж індійські. Використовуючи сміливий образ, можна сказати, що германська міфологія була вагітна Заратустрою, хоча й не народила його. Не раз під час вивчення цього релігійного кола понять мені спадала на думку ідея про те, що релігійні настрої, які вирізняють германців, мали існувати тією самою або більшою мірою в іранців до зороастрійської реформації, і що це був ґрунт, у якому вони отримали силу, щоб прорости і стати життєздатними. Що стосується часу їх появи, то є підстави повністю відкинути всі спроби віднести їх до історичної епохи. Ніхто краще за Арістотеля не міг  знати про те, у що вірили перські жерці в той час, коли його учень Олександр Македонський зробив себе правителем іранців і надбав у своє розпорядження все, що завойований Схід міг запропонувати йому як засіб для задоволення його спраги до знань; і ніхто не є більш надійним за Арістотеля джерелом інформації про перських волхвів. Ненаукова хронологія датувала народження Заратустри приблизно 6000 роком до нашої ери. З плином часу ім'я Заратустра стало титулом верховного жерця, а Беросус стверджував, що принц із таким ім'ям заснував знатний рід, який правив у Вавилоні в 2200-2000 рр. до н.е. У самій Зенд-Авесті реформатор уже перетворений на суто міфічну особистість, яка, як передбачалося жила і діяла в Airyana-vaêyô, тобто на «батьківщині аріїв», пізніше спустошеній зимою-фімбул, і там здійснив одкровення, яке перед ним було вимовлене Агні найдавнішим прабатькам. Усе це відноситься до його появи в стародавні часи, про віддаленість яких волхви в історичні часи могли лише здогадуватися. За цих умов цікаво, що порівняльне дослідження міфів дає змогу встановити, те що етичний імпульс, з якого постала іранська реформація, знайшов відгук серед індоєвропейського населення, що жило біля Балтійського і Північного морів.