Homeric "lyssa" [Greek] "Wolfish Rage"

Homeric "lyssa" [Greek] "Wolfish Rage"

Homeric "lyssa" [Greek] "Wolfish Rage"

РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Homeric "lyssa": "Wolfish Rage" 

Брюс Лінкольн

Університет Міннесоти

Гомерівська λύσσα: «Вовча лють»

(99+) Homeric lussa.pdf (academia.edu)

Досить велику кількість праць було присвячено темі гомерівського  іменника жіночого роду λύσσα (аттичне: λύττα), терміна, що означає «1. воїнська лють» і «2. сказ». Більшість дискусій зосереджувалася на етимології, і здебільшого було досягнуто згоди, що λύσσα походить від прагрецького *λυκ-ια. Однак саме тут почалася суперечка, і розділення на два табори. З одного боку, Гаверс, Шпехт, Лассо де ла Вега та Теандер  виводили це слово з індоєвропейського *leuk- «сяяти, світитись», тоді як Ерно, Гартманн і Порціг вважали його утвореним від грецького λύκος «вовк» < і.-є. *wlkwo-. Фріск розсудливо утримався від винесення судження, як і Лідделл-Скотт, тоді як Покорний прийняв походження від *leuk-.

Хоча жіночий рід видавався проблемою для деяких авторів, тут немає справжніх труднощів. Термін містить суфікс *-ya, який утворює жіночі іменники та абстрактні поняття. Швіцер показав, що це абстрактне поняття, як і φύξα, «паніка», і можна сюди також додати άξα, «сухість», і κίσσα, «ревність» для порівняння. Не потрібно бачити в них уособлення якоїсь жіночої істоти чи духу, а можна просто сприймати їх як терміни, що виражають абстрактну сутність, таку як емоція чи психічний стан.

Знаючи це, варто дослідити випадки вживання λύσσα в епосі, чого – на диво – не зробив жоден із вищезгаданих авторів. Слово тричі зустрічається в «Іліаді» і жодного разу не фігурує в «Одіссеї». Перший випадок – в І 239, де Одіссей і Аякс прийшли до Ахіллеса, намагаючись переконати його повернутися в бій. Одіссей, описуючи критичну ситуацію, каже йому:

. . . Гектор, надзвичайно радіючи своїй могутності,

шаленіє люто, покладаючись на Зевса і нікого не шануючи,

ні людей, ні богів. І могутня λύσσα увійшла в нього.

Наприкінці цієї ж промови Одіссей знову згадує λύσσα, тепер уже намагаючись спокусити Ахіллеса думками про можливу славу (І 305):

Бо тепер

ти міг би взяти Гектора, коли б він дуже близько підійшов до тебе,

володіючи

смертоносною λύσσα, бо він думає, що жоден із данайців,

яких кораблі привезли сюди, не зрівняється з ним.

Третій випадок – у Φ 542, коли Ахіллес стрімко наступає на троянців:

Мовив він це, й одімкнули всі брами, й зняли всі запори, —

Світло відкрили вони втікачам. І вийшов назустріч

 Феб-Алоллон, щоб страшну од троян одвернути загибель.

 Ті ж до високого муру міського, пилюкою вкриті,

 Сильною спрагою палені, всі стрімголов із рівнини

 Мчали. Гнав списом Ахілл їх шалено, й невпинно кипіло

 Люттю в нім серце могутнє, і прагнув він славу здобути.

Дослівно:  ''Він (Ахіллес) стрімко кинувся за ними зі списом, і могутня λύσσα невблаганно заволоділа його серцем''.

У цих уривках особливо яскраво виділяються два моменти. По-перше, герой, якому притаманна λύσσα, розглядається як абсолютно непереможний. В І 239 Гектор нікому не підкоряється, ні людині, ні богу; в І 305 він вважає, що жоден із греків йому не рівня; а у Φ 542 уся троянська армія розбігається перед могутністю розлюченого Ахіллеса. У своїй люті обидва герої втрачають контроль: Ахіллес описується як той, що діє стрімко (σφεδανόν), а Гектор стає настільки сміливим, що може навіть наважитися битися з Ахіллесом у цьому стані, бо відчуває, що ніхто не може йому протистояти. Одіссей намагається використати це, щоб спокусити Ахіллеса до бою, але немає жодної впевненості, що він справді зможе зупинити Гектора, коли той охоплений λύσσα. Варто зазначити, що лише двоє найвеличніших героїв епосу переживають цей стан, і він надзвичайно збільшує їхню й без того велику силу.

Пам'ятаючи про одержимість, ми підходимо до нашого другого пункту. Не зрозуміло, чи герой володіє λύσσα, чи λύσσα володіє ним. В одному з наших текстів дієслово εχω «заволодіти» виступає як дієприкметник у називному відмінку, стосуючись Гектора і керує λύσσα в знахідному відмінку (І 350). Але в іншому рядку έχω виступає як особове дієслово з λύσσα в називному відмінку, а серце (κήρ) Ахіллеса є його об’єктом (Φ 542). Могутня (κρατερή) λύσσα є підметом у нашому третьому тексті, і про неї сказано, що вона «увійшла, проклала собі шлях» (δέδυκεν < δύω) до Гектора. Вживання слова є неоднозначним, і якщо ми хочемо їх зрозуміти, ми повинні пам’ятати, що вони стосуються неоднозначної ситуації, стану дикої, неконтрольованої люті, якою володіють певні надзвичайно обдаровані воїни, але яка також володіє ними. Ця неконтрольована природа стану може бути помічена в прислівниках, використаних у зв’язку з діями людини, яка перебуває під її впливом: έκπάγλως, «люто», і αίέν, «невблаганно».

Це явище воїнського шаленства, яким людина одночасно володіє і яким одержима, відме з етнографії. Лють танцюючого канібала квакіютлів і амок малайців є добре відомими феноменами. Але особливо добре це явище задокументовано в культурах різних гілок індоєвропейців, кожна з яких, здається, дала свою власну особливу назву цьому специфічному стану люті. Можливо, кілька прикладів покажуть їхню схожість із гомерівською λύσσα. По-перше, є класичний опис германського Wut, з «Саги про Інглінгів», розділ VI:

«Вони йшли без щитів і були шалені, як собаки чи вовки, і гризли свої щити, і були сильні, як ведмеді чи бики; вони вбивали людей, і ні вогонь, ні сталь не могли їх здолати; і це називається люттю (wut) берсерка».

Кельти називали цей стан Ferg, і він найяскравіше проявляється у великого ірландського героя Кухуліна. В одному з уривків «Викрадення бика з Куальнге» візник потенційного супротивника розповідає своєму пану сон, у якому він бачив могутність великого Кухуліна:

«Умілий Пес біля керма, / чудовий воїн на колісниці, / дикий яструб жене своїх коней на південь / Звісно, це коні Кухуліна / на колісниці наближаються. / Хто скаже, що він не йде нам на поразку?

Минулого року мені наснився сон: / Хто б у призначений час /

не протистояв Псу на схилі, хай бережеться. / Пес Емайн Махи, /

у всіх своїх різних образах, / Пес грабунку та битви / – я чую його, і він чує».

Для іранців ця лють була відома як aesma і була суворо засуджена реформою Заратустри. Але її описи все ще збереглися, особливо в обрзі бога Веретрагни, втілення агресивної перемоги.

«Мітру, володаря широких пасовиськ, ми вшановуємо… перед яким летить створений Ахурою Веретрагна у вигляді дикого, агресивного, самця вепра з гострими іклами та гострими бивнями, вепра, що вбиває одним ударом, є неприступним, похмурим, плямистолицим і сильним, з залізними ногами, залізними руками, із залізними сухожиллями, залізним хвостом і залізними щелепами; коли він наздоганяє супротивників, охоплених пристрастю і чоловічою доблестю – він валить їх одним кидком: він навіть не думає, що вдарив, і не відчуває, що когось б’є, доки не розтрощить навіть хребці, стовпи життя, навіть хребці, джерела життєвої сили».

Незважаючи на всі відмінності, ці тексти мають багато спільного, але, мабуть, найвражаючішим є те, що в кожному випадку воїн, охоплений військовою люттю, зображується як дикий звір. Більше того, це не просто опис, їх справді сприймають як хижаків. Норвезькі берсерки (букв. «ті, що в ведмежій шкурі») та ульфхеднари («ті, що з вовчою головою») одягалися та поводилися як ведмеді та вовки. Кухуліна вважали зловісним псом у бою, а Веретрагну – лютим вепром – як і Геракла в описі Гесіода, «Щит Геракла», рядки 386-392. Ведмідь, вепр, вовк і пес були формами, які приймали індоєвропейські воїни, маскуючись за допомогою шкур і спеціально розроблених шоломів, у вигляді голови тварини. Лев, лисиця, баран і жеребець також могли відігравати цю роль.

З усіх могутніх або хижих тварин, вовк, здається, був найважливішим для індоєвропейських воїнів. Рефлекси старого слова *wlkwo- «вовк» зустрічаються буквально в сотнях власних імен, і численні народи, такі як лувійці, лікійці, гірпіни, луцери, даки, гіркани та саки-хаумаварка, усі носять імена, що свідчать про їхню природу «вовків». Історії про лікантропію добре відомі серед греків, римлян, германців, кельтів, анатолійців та іранців, і вони, здається, сягають корінням цих стародавніх військових практик. Ідеологію неважко зрозуміти: надягаючи вовчу шкуру, людина переймає вовчий спосіб буття – вона стає як вовк, дикою, ненаситною, безжальною та непереможною, лютою та неконтрольованою.

Звісно, є класичний приклад цієї практики в «Іліаді»: нічна місія Долона, майстерно досліджена з цієї точки зору Луї Жерне. Так,  про Долона у К 334, подібного до постатей, зображених на скандинавських бронзових шоломах та про Цекула і його людей у сьомій книзі «Енеїди», сказано, що він «одягнув як покривало шкуру сірого вовка» (εσσατο δ* εκτοσθεν ρινόν πολιοΐο λυκοΐο). Сама вовча шкура, звичайно, не перетворює воїна, а є лише допоміжним засобом або елементом техніки для набуття вовчої природи. Долон не великий воїн, а лише «швидконогий» (ποδώκης К 316), і він швидко панікує, коли його наздоганяють Одіссей і Діомед. Вовча шкура йому мало допомагає, і він гине, бо не здатний прийняти разом з нею тваринну лють, яка зробила б його непереможним. Ця лють доступна лише найвеличнішим героям і відома як λύσσα, «вовча лють, шаленство», термін, що походить від λύκος, «вовк», і сягає корінням дуже давньої індоєвропейської військової практики.

Така візія проливає світло на проблему, яка турбувала Ерно щодо вторинного та спеціалізованого вживання λύσσα для позначення «сказу». Він зазначав, що слово використовувалося для опису цієї хвороби лише у собак або коней, але ніколи у вовків, і припускав, що це може бути пов’язано з тим, що ці домашні тварини легше піддавалися спостереженню і, отже, були краще відомі та частіше згадувалися, ніж дикі тварини. Але якщо наш аналіз правильний, можлива простіша відповідь: не слід говорити про «вовчу лють» вовків як про хворобу, бо вовки є скаженими за своєю природою. Лише коли одомашнений вид починає поводитися по-вовчому, то з ними щось не так – якщо, звичайно, цей вид не є самою людиною, бо у цьому випадку її λύσσα розглядається як героїзм, а не хвороба.