Achille et Patrocle 

 Jean Haudry

Jean Moulin University Lyon 3

АХІЛЛ І ПАТРОКЛ

Жан ОДРІ

Achille et Patrocle - Persée (persee.fr)

1. «ІЛІАДА». ПОГЛЯД З ОЛІМПУ У нещодавньому дослідженні, яке вийшло під цією назвою, я, слідом за Е. Краузе, обґрунтував факт існування міфу, що лежить в основі «Іліади» та, загалом, троянського циклу: міфу про викрадену, полонену та зрештою звільнену Зорю. Цією Зорею є Єлена, гомолог Афродіти, і, як і остання, одна з численних грецьких представниць індоєвропейської Зорі. Звідси випливає задум перечитати «Іліаду» в контексті функцій богів, а саме, оскільки йдеться про міф Зорі, в контексті "космічної релігії" індоєвропейців.

2. КОСМІЧНА РЕЛІГІЯ ІНДОЄВРОПЕЙЦІВ Під «космічною релігією» я розумію цілісну систему уявлень, що стосуються насамперед космічного плану, а також богів, суспільства, індивіда: це світогляд, що виник у результаті осмислення трьох основних часових циклів — щоденного, річного та космічного. Ці три цикли розглядаються як гомологічні: кожен з них складається з денної, нічної частин, світанку та сутінків.

Нічна частина чорна, денна частина біла, а світанок і сутінки червоні. Ці три космічні кольори закладають основи як трьох традиційних каст, так і троїстої природи людини.  Усе це досить добре збереглося в еллінських формах індоєвропейської традиції, і зокрема в головних постатях пантеону: Зевс «денне небо» *dyew-, Гера «прекрасна пора року» *yërâ- (близька за ім’ям і первісною природою до Ор*yôrâ-), Афродіта й Афіна «світанки (року)» тощо. При такому розгляді цей пантеон виглядає не лише успадкованим, а й дуже архаїчним. Єдине значне нововведення, але, безсумнівно, чисто лексичне: індоєвропейська назва богів, *deywo- «ті, що належать до денного неба», була замінена на Theos (грец. ΘΕΟΣ), невизначеного походження.  У будь-якому випадку, схоже, що пантеон ділився на три категорії сутностей: денні (*deywo-), нічні, світанкові та сутінкові, і що ці три категорії чергувалися в щоденному циклі, річному та космічному циклах.

3. ГНІВ АХІЛЛА ТА БОЖЕСТВЕННА ДРАМА Це перше дослідження яке стверджує, що головна подія «Іліади» відбулася на божественному плані, а все, що відбувалось на землі, є лише наслідком того, що відбулось на небі. Так, сон Зевса на Гаргаросі, дванадцять днів, впродовж яких Зевс і боги бенкетували у ефіопів, є ключовими моментами божественної драми (космічної драми). Це два образи нічної пори року, коли Зевс, денне небо, спить на небесній горі або бенкетує далеко від людей, на краю землі. І ці дві космічні події мають наслідки на людському рівні. Наслідок сну Зевса: оскільки Зевс більше не керував битвою, ахейці знову отримали перевагу; наслідок його відсутності: все на землі зупинилось, як під час дванадцяти днів фольклорних зимових свят: Ахілл чекав повернення Зевса, щоб звернутися до нього через свою матір Фетіду, а в іншому місці «Іліади» перемир’я дозволило обом сторонам відзначити похорон. Видимі події людського плану підпорядковані прихованому розгортанню божественної драми. Проте не слід доходити до крайнощів і зводити гнів Ахілла — центральну тему «Іліади» — лише до простого земного наслідку того, що відбулося в світі богів, або ж трактувати це як випадкову перипетію без змісту. Він обов’язково повинен мати своє місце й значення в первинній космічній схемі.

4. ГЕРОЇ ТА БОГИ Ахілл не звичайний смертний: він син Фетіди, однієї з постатей, які представляють індоєвропейську Зорю в міфології Греції. 

Звідси походить добре відомий і по-різному витлумачуваний паралелізм між «Іліадою» та «Ефіопідою», героєм якої був Мемнон, син Еос і цар ефіопів. Обидва вони близькі до богів; після смерті вони потраплять на Білий Острів, у житло Блаженних. Тобто вони — у первісному значенні цього слова — «герої».

Відомо, що головні герої «Іліади» мають особливі зв’язки з тим чи іншим богом, і в певному сенсі є «людськими двійниками» або відповідниками божества (якщо не втіленнями, як герої «Махабхарати»). Так, як ми вже бачили, Єлена відповідає Афродіті. Верховний вождь ахейців, Агамемнон, стосовно них є тим, ким Зевс для богів. І кілька ознак дають підстави вважати, що автор «Іліади» навмисно підкреслював цю гомологію, яку підтверджує й наявність образу Зевса-Агамемнона. У дослідженні, опублікованому в тому ж збірнику, Ф. Руссо показує, що Менелай утворює з Агамемноном традиційну пару чарівника-правителя та юриста-правителя, втілену в Індії Варуною та Мітрою, у германців *Wôdenaz та *Tîwaz, у Римі Юпітером та Фідесом, а в легендарній історії Риму Ромулом та Нумою. Пара правителів Агамемнон-Менелай, ймовірно, успадкувала функцію «визволителів Зорі» від божественних близнюків Кастора та Поллукса, яких, як не дивно, поет позбувається на самому початку поеми, оголошуючи їх мертвими. Аякс має спільні риси з Посейдоном, а під час своєї арістеї (приступу героїчної люті) Діомед стає втіленням Афіни, що дає йому змогу вступити в двобій з Аресом та Афродітою і навіть поранити їх. Звідси постає питання: якому саме богові відповідає Ахілл?

5. ФЕТІДА – АВРОРА, АХІЛЛ – СОНЦЕ Оскільки Фетіда є Зорею, то Ахілл, як і Мемнон, є «сином Зорі». Це спостереження дає відповідь: як і Мемнон, Ахілл уособлює Сонце, сина Зорі. Сонце має двох матерів: Ніч і Зорю, яка іноді вважається його тіткою. Цим пояснюється доля Ахілла та Мемнона: їхня смерть, після якої відбувається їх увіковічення на Білому Острові, символізує воскресіння Сонця після його щоденної, річної та космічно-циклічної смерті. Відомо, що Геракліт зберіг пам'ять про традицію, згідно з якою щодня сходить нове сонце: «смерть Сонця» є давньою міфічною темою, з якої «Махабхарата» вивела епізод з Карною. У системі цих архаїчних індоєвропейських космологічних уявлень, яку я назвав «космічною релігією» (див. вище, § 2), Сонце цілком природно займало центральне місце. Його зимове зникнення становило суть річної космічної драми. Міфологічним виявом цього була або «смерть Сонця», або смерть Денного Неба (ця версія збереглася на Криті), або ж відсутність чи сон останнього (див. вище § 3). Отже, Сонце та Денне Небо можуть бути еквівалентними або навіть ототожнюватися: це сталося в Анатолії, де давня назва Денного Неба позначає Сонце, хет. sius', тощо. Але вони можуть також залишатися різними сутностями, як це відбулося скрізь, де Сонце позначається словами похідними від індоєвропейського кореня *sóh₂el- (або одним із його похідних), а похідні від *dyew- позначають «небо» або «день». Тоді вони є партнерами. Приклад такої ситуації спостерігається в «Іліаді», хоча в пантеоні Геліос-Сонце займає значно нижчу позицію, ніж Зевс: у жертвоприношенні, яке мало скріпити договір між ахейцями та троянцями, III 97-120, згадуються три божества: Зевс вшановується греками, Сонце та Земля троянцями. І саме Зевсу та Сонцю приноситься жертва, яка завершує примирення Ахілла та Агамемнона, XIX 197. Що стосується формули клятви, яку вимовляє Агамемнон, там же, 258-265, то вона поєднує з цими двома небесними та денними божествами Землю та «Ериній, які під землею карають клятвопорушників». Це наводить на думку про космологічне групування: Зевса і Сонце з небом, богиню Землі з землею, ериній з підземним світом. 

 Відповідно до найпоширенішої космології Гомера, це групування видається значущим і суттєвим. Але й попереднє жертвоприношення має своє значення на космічному рівні, відповідно до космології, яка розподіляє світ на небо, середній простір і землю: так, наприклад, як в індійській космології. В цих уявленнях Сонце вже не є партнером Неба (денного) або його alter ego: це його потенційний суперник. Насправді, Зевс, як і римський Юпітер, є богом-володарем блискавки, ким не є ні ведійський Дьяус, ні хетський Сіус. Таким чином, Зевс і Юпітер відповідають ведійському Індрі та хетському Тархунту. А ворожнеча між богом Сонця та богом-воїном-блискавковержцем є добре відомою традиційною темою: тією, що відображається в «Махабхараті» ворожнечею між Карною (Сонцем) та Арджуною (Індрою).

6. ГНІВ АХІЛЛА В «ІЛІАДІ» ТА ГНІВ СОНЦЯ В «ОДІССЕЇ» Центральна тема «Іліади», гнів Ахілла, таким чином знаходить своє значення в первісній канві: це гнів ображеного Сонця, яке, щоб помститися, віддаляється, занурюючи світ у ніч. «Одіссея» зберігає відблиск цього старого міфу. У пісні XII голодні супутники Одіссея пожирають Корів Сонця: «Але Лампеція, в довгі шати одягнена, поспішала сповістити Сонце, сина Гіперіона, про вбивство його корів, і розгніваний бог сказав Безсмертним: «Зевсе-батьку і ви всі, вічні Блаженні, покарайте людей цього сина Лаерта за вбивство моїх тварин. О нечестивці! Це була моя радість, коли я піднімався до зірок неба або коли, закінчивши свій обхід, з висоти небозводу я повертався на землю… Якщо я не отримаю очікуваного відшкодування, я порину в Аїд і світитиму для мертвих». Зевс, збирач хмар, відповів йому так: «Сонце, залишайся світити перед Безсмертними і на землі, що родить пшеницю, перед очима людей. А  я розіб’ю своєю грізною блискавкою їхній корабель посеред винного моря». Тут йдеться про давній міф, що стосується не щоденного зникнення Сонця, звичайного явища, яке не несе нічого поганого, а катастрофічного зникнення: зникнення Сонця наприкінці космічного циклу або зимового періоду. Цікава ремарка 395 вірша підкріплює останнє тлумачення. Під час святотатського жертвоприношення корів Сонця відбуваються тривожні дива: «шкури стали ходити». Виникає асоціація з коровою ведійських Рібху, відродженою зі своєї шкури, образ нового року, що постає з оболонки попереднього року. Цей образ зберігся також у Греції в міфі про Пасіфаю. Паралелізм між міфом про гнів Сонця та міфом про гнів Ахілла можна представити у вигляді таблиці даної нижче: 

Ця таблиця потребує кількох коментарів:

Корови Сонця – це Аврори (ранкові та вечірні зорі); тому Сонце радіє, бачачи їх, «коли піднімається до зірок неба» і «коли повертається на землю»; так само, Брісеїда є гомологом Єлени: викрадення Брісеїди та «величезний викуп», який повинен заплатити Агамемнон, відтворюють тему Ελένη και κτήματα, як і історія Брісеїди та її викупу, запропонованого батьком і відхиленого Агамемноном. Це тема, первісне значення якої є космічним: йдеться про повернення Зорі року з її скарбами, тобто скарбами прекрасної пори року.

Паралель дає відповідь на питання, яке вже ставили стародавні греки про роль Лампеції в епізоді «Одіссеї»: «Оскільки Сонце, за гомерівським виразом, є Володарем, що бачить усе, богом, що все чує, навіщо це послання Лампеції?». Причина в тому, що Сонце має поруч зі собою вісницю-Зорю, покликану інформувати його або діяти на його користь, коли воно постає в людській подобі. Зазначимо, що Лампеція зветься (Одіссея XII 376) τανύπεπλος, як і Фетіда, Іліада XVII 385 і 424. Це епітет, який вони поділяють з Єленою.

Крім того, ця паралель пояснює дивовижну аномалію в поведінці Ахілла. Як  зауважує Терсіт II 241-2, Ахілл виявляє велике терпіння щодо Агамемнона. Насправді, його первісним наміром було вбити його або повернутися додому зі своїми військами (І 188 і далі). Але в первісній схемі це могла бути лише погроза, можливо, з тимчасовим відходом, але не з остаточним відходом: йшлося про щорічне зникнення сонця (або страх цього зникнення), а не про кінець світу. Нагадаємо з цього приводу, що у Ведах сонце, у домі якого Рібху сплять протягом дванадцяти днів (що є одним з їхніх подвигів), називається Агох’я «Той, кого не слід залишати прихованим».

7. ГНІВ АХІЛЛА ТА ДВАНАДЦЯТЬ ДНІВ Отже, якщо Ахілл уособлює Сонце, то хронологічний збіг між його гнівом і від’їздом Зевса та богів до країни ефіопів, де вони залишаться дванадцять днів, є значущим: ці дві події відображають один і той самий акт річної космічної драми – прихід зимової ночі.

8. ВІДХІД АХІЛЛА ТА ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ Крім того, гнів, який спонукає Ахілла залишити військо (і збори), має те саме значення, що й викрадення Єлени. Центральна тема «Іліади» аналогічна темі троянського циклу в цілому. Викрадена Зоря і Сонце, що ховається через образу, – це два еквівалентні образи. Безсумнівно, з цієї причини пізніші тексти згадують шлюб Ахілла та Єлени на Білому Острові.

9. АХІЛЛ І АПОЛЛОН Сонячне походження постаті Ахілла підтверджується паралеллю з сонячним лучником Аполлоном. Як вказує його ім’я, Ахілл – це «той, хто засмучує військо». Аполлон же, розгніваний викраденням Брісеїди та відмовою Агамемнона прийняти викуп від її батька, «завдає болю ахейському війську», насилаючи на нього чуму, І 10 і далі. Обидва перестануть завдавати болю війську лише отримавши повну сатисфакцію. Паралель між Ахіллом та Аполлоном також не є випадковою: як і його ведійський відповідник Рудра, Аполлон є богом-цілителем; а Ахілл, у свою чергу, теж є лікарем: за легендою, він навчався цього мистецтва у кентавра Хірона. Іконографія також часто зображує Ахілла в ролі індоєвропейського сонячного лучника.

10. ПОВТОРНА ПОЯВА АХІЛЛА Оскільки відхід Ахілла є відображенням зимового зникнення сонця, його повернення до бою після невдалої вилазки Патрокла (див. нижче, § 17 і далі) відображає його весняне повернення. Текст пісні XVIII містить кілька прямих і непрямих вказівок на це:

– вірш 203 і далі: «Отже, підводиться Ахілл, любий Зевсу. На його горді плечі Афіна накидає бахромчасту егіду; потім всебожественна прикрашає його чоло золотим німбом, тоді як з його тіла виривається сяюче полум’я». – вірш 229: «Так з чола Ахілла піднімається сяйво до самого небесного ефіру». – вірші 225 і далі: «Візники втрачають голову, бачачи живе полум’я, що палає, жахливе, на чолі великодушного Пелеїда, і чиє сяйво зумовлене блакитноокою богинею, Афіною.» Ці три вказівки явно ототожнюють повторну появу Ахілла з появою сонця. Однак у тексті двічі згадується сонце, але те сонце, що заходить, або вже зайшло. Дія відбувається наприкінці дня: «Велична Гера, широкоока, всупереч своїй волі змушує невтомне сонце поспішати до течії Океану. Сонце заходить». І саме з нічними вогнями порівнюється надприродне сяйво Ахілла, у вірші 207 і далі: «Іноді бачиш, як піднімається і сягає небесного ефіру, Марево димне над містом, яке облягає ворог. Б’ються вони цілий день в Ареєвій битві жорстокій, Місто своє захищаючи; й ледве закотиться сонце, Вогнища палять усюди, і вгору до самого неба Світло здіймається їхнє, щоб бачили й дальні сусіди». Вибір часу, в який відбувається сцена, безсумнівно, підпорядкований наративній необхідності: ефект несподіванки не може тривати довго; звідси втручання Гери. Але вибір порівняння є значущим. І навмисний характер цього вибору підкреслюється паралелізмом двох сцен, реальної сцени та сцени порівняння. Вони поєднують два антагоністичні елементи, традиційно пов’язані, воду та вогонь (або сонце, небесний вогонь). Також значущим є поєднання води та темряви в обох сценах: перехід, який сонце здійснює щоночі, має своїм гомологом у річному циклі «перехід через воду зимової темряви», отже, поет хотів об’єднати в цьому епізоді два види сутінків, ранкові та вечірні, які становлять «червоне небо» стародавньої космології «трьох двійок».

11. КРИК АХІЛЛА

У сцені, крім усього іншого, є епізод, який на перший погляд здається не має відношення до первісної фабули: крик, який Ахілл тричі вигукує, супроводжуваний Афіною, і який призводить до втечі троянців: «Переступивши через мур, герой зупиняється біля рову: він надто поважає мудру пораду своєї матері. Він зупиняється і звідти вигукує — і Паллада Афіна зі свого боку також видає голос. Це негайно викликає серед троянських лав невимовне сум’яття».

Ефект крику підсилюється сяйвом, рядки 225 і далі: «Візники втрачають голову, побачивши палаюче полум’я, жахливе, що палає на чолі великодушного Пелеїда, полум’я, яке походить від богині з ясними очима, Афіни. Тричі, над ровом, божественний Ахілл вигукує могутній крик; тричі він наводить жах на троянців і їхніх славетних союзників».

Очевидно, що поет поєднує крик і сяйво; отже, інтерпретація не має   їх роз'єднувати. А тим часом стає ясно, що крик, так само як і сяйво, є традиційною ознакою сходу та заходу сонця. Тацит згадує про це у германців: «За свевами — інше море, тихе й майже нерухоме, яке, як вважають, оточує й замикає світ, бо останні відблиски сонця на заході тривають там аж до його сходу, такі яскраві, що затьмарюють зорі; ще можна було б почути шум, який воно (сонце) видає, виходячи з хвиль, ще було б видно обриси його коней, промені на його голові — це те, що посилює віру", — зазначає джерело вірувань. У «Ріґведі» згадується «крик» (śoka), характерний для Савітара, божества двох присмерків (ранкового й вечірнього), 5.82.9: «Той, хто криком-закликом сповіщає всім істотам, хто спонукає їх рухатись уперед — це Савітар!».

Ця традиція була відома і в самій Греції. Страбон передає (III.1.5) повідомлення Посідонія: «Воно (сонце) занурюється з шипінням, яке здіймає море, коли його (вогонь) гаситься — внаслідок того, що воно занурюється у води». Тут йдеться про захід сонця, і наведене пояснення відрізняється від попередніх. Але всі три свідчення збігаються в одному: під час світанку і заходу сонце видає звук. Звідси й його епітети: «те, що свище» (συρικτής) і «звучне» (άχέτης). «Це, безсумнівно, дуже давнє народне уявлення», — підсумовує Л. фон Шредер, який об’єднує ці свідчення та вказує на їхнє відлуння у Пролозі до «Фауста» Ґете. Наостанок згадаймо, що Ахілл супроводжується Афіною, яка вигукує разом із ним, і ця богиня є однією з грецьких представниць індоєвропейської богині Зорі-Аврори.

12. КОСМІЧНА ІКОНОГРАФІЯ ЩИТА АХІЛЛА Як було зазначено в попередньому дослідженні, значення зображень на щиті Ахілла не зводиться до значення зображень його центральної частини, яке було дослідженим А. Йосідою. Якщо іконографія центральної частини є соціальною а, точніше, «трифункціональною», то іконографія зовнішнього кола є космічною: «На ньому зображено землю, небо і море, невтомне сонце і повний місяць, а також усі зорі, якими вінчається небо» (XVIII, вірші 483-5). І опис завершується згадкою про Океан, вірші 607-8: «Нарешті, він поміщає на край міцного щита могутні хвилі ріки Океан». І особливо слід зазначити, що ця згадка безпосередньо слідує за згадкою про сцену танцю, космічне значення якої було зазначено. Такий щит личить герою, і особливо «сонячному» герою, герою в первісному значенні цього слова. Те саме стосується й панцира. Поет не вихваляє ні його форму, ні міцність, а лише сяйво: він «яскравіший за світло вогню» (вірш 610): таким же був і золотий панцир Карни, сонячного героя «Махабхарати». Навпаки ж, панцир, який носив Патрокл під час свого останнього бою, був «подібний до зоряного неба» (XVI, вірш 134): це був «нічний» панцир прихованого сонця. Едда знає щит сонця, функцію якого описують рядки «Промови Грімніра», Grm. 38: Свалінн («Крижаний») зветься щит, що стоїть перед сонцем, богом променистим; моря та гори. Я знаю, що вони згоріли б, якби він впав звідти. І, згідно з «Промовами Сігрдріфи», саме на цьому сонячному щиті були вигравірувані перші руни, Sd. 14-15: Тоді мудра голова Міміра заговорила вперше, І промовила правдиві літери (=руни) 15) Він сказав, що їх вигравірувано на щиті, Що стоїть перед сяючим богом.

13. НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ АХІЛЛА Щойно отримавши свою зброю, Ахілл нетерпляче прагне її випробувати, що тим більш природно, оскільки він повинен помститися за Патрокла. Але поет занадто наполягає на його нетерпінні, щоб це зводилося лише до цього. На нагадування Одіссея про необхідність поїсти перед відходом на бій, Ахілл відповідає, що йому не до їжі. Цій дискусії присвячено сто п’ятдесят віршів (XIX, 198-348). Причину такої значної уваги слід шукати в поєднанні двох традиційних тем: теми «Сонця-спонукача» та теми їжі богів. 1° «Спонукання» є функцією ведійського сонячного бога Савітара, функцією, від якої походить його ім’я, Рігведа, 2, 38, 1: «Він щойно піднявся, славетний бог Савітар, щоб (дати) своє спонукання»; 7, 45, 1: «(Савітар), який дає відпочинок і пробуджує (по черзі) істот»: це роль бога двох сутінок. І 5, 82, 9, цитований вище, § 11. Ця роль спонукача спочатку застосовується до руху природи, 4, 53, 5, але потім була застосована до живих істот. Отже, нетерпіння Ахілла є відображенням традиційної теми. 2° Якщо Ахілл відмовляється від будь-якої їжі, це не лише тому, що горе позбавило його апетиту; справа в тому, що, як і інші боги, Сонце харчується лише нектаром та амброзією; це те, що Зевс пропонує йому через Афіну, XIX, вірші 344 і далі: «Він (Ахілл) залишається, нічого не ївши, не торкаючись їжі. Іди, і в його груди влий, разом з нектаром, любу амброзію, щоб голод не взяв над ним гору». Так, наситившись божественною їжею, Ахілл вирушає в бій «сяючий у своїй броні, як сонце у небі» (вірш 398). І, як сонце щоранку, він сідає на свою колісницю.

14. ПРОРОЧИЙ КІНЬ Як і Сонце, Ахілл має двох безсмертних коней. Крім того, один з них, Ксанф (Рудий), раптом починає говорити, щоб відкрити йому таємницю смерті Патрокла і водночас передбачити військовий успіх  та його власну близьку смерть.Така поведінка викликана втручанням Гери, але Ахілл вважає її недоречною, і Ерінія негайно змушує Ксанфа замовкнути. Але Ксанф — не звичайний кінь: це кінь сонячний, який, подібно до самого Сонця, все бачить і все знає. Тому він відіграє тут для Ахілла ту саму роль, що й Лампеція для Геліоса в пісні XII «Одіссеї» (див. вище, § 6).

15. АХІЛЛ І ЕНЕЙ Першим супротивником, з яким стикається Ахілл, є Еней; бій швидко закінчується внаслідок втручання Посейдона, який рятує Енея від ударів Ахілла. Хоча цей поєдинок не дає розвиток сюжету, він має особливе значення на рівні символізму. Окрім Енея, сина Афродіти, Ахілл стикається з іншим сином Зорі: тут ми знаходимо традиційну тему, яка становить основу «Ефіопіди»:

Ефіопіда Іліада Іліада (епізод з Енеєм)    

сонячний герой Мемнон Ахілл    

мати – Аврора Еос Фетіда  

Паралелізм підкреслюється Аполлоном, вірші 104 і далі (див. нижче), і натякається Енеєм, вірші 206 і далі: «Морська Фетіда – твоя мати… моя мати – Афродіта». Дочка Зевса, Афродіта, є вищою Зорею, ніж морська Зоря Фетіда; це є предметом зауваження Аполлона: «Хіба не кажуть, що ти народився від Афродіти, дочки Зевса, тоді як він народився від значно меншої богині, оскільки одна – дочка Зевса, а інша – Старого Морського Бога?». Безсумнівно, з цієї причини Еней, хоч і менший воїн, переживе Ахілла, який, навпаки, в «Ефіопіді» вбиває Мемнона, сина найскромнішої Зорі, тієї, що ототожнюється з щоденним явищем. Але всі троє мають однакову природу.

16. АХІЛЛ І СКАМАНДР Захоплений бойовим запалом, Ахілл стрибає в річку Скамандр, яка гнівається і погрожує його втопити. Його ледве врятувала Гера, яка послала йому на допомогу Гефеста. У попередньому дослідженні я звернув увагу на традиційний характер цього протистояння води та вогню. Але якщо Ахілл є людським гомологом Сонця, то його пригода у водах Скамандра також ґрунтується на успадкованій міфологічній темі. Саме у водах річки Океан Сонце щодня здійснює свій нічний шлях; і щороку воно «перетинає воду зимової темряви». У латиських міфологічних піснях Сауле, богиня Сонця, «перетинає річку»; іноді вона зазнає аварії; а Дочка Сауле тоне в морі. У грецькому міфі про Фаетона саме у водах Ерідана, або у водах потопу, закінчується його пригода, яку вшановує родоський ритуал колісниці, кинутої в море. Уся ця множина сюжетів, до якої слід віднести також міф про Ахілла, зануреного Фетідою в Стікс, походить від однієї і тієї ж теми – «Сонце у Водах».

17. ПАТРОКЛ І ФАЕТОН Гіпотеза про гомологію між Ахіллом і Сонцем призводить до питання про образ Патрокла, якого неможливо відокремити від Ахілла. Патрокл, за цією гіпотезою, також повинен бути гомологом космічної постаті, тісно пов’язаної з Сонцем, а саме «нещасливого замінника Сонця». Адже історія Патрокла зводиться до двох основних моментів: переодягання Патрокла та його фатальна необачність. Постановка проблеми в таких термінах безпосередньо веде до рішення: існує справді відомий міф про необачного та нещасливого замінника Сонця – міф про Фаетона, який можна зіставити пункт за пунктом з епізодом про Патрокла:

Фаетон Патрокл    

Син Зорі або Сонця Зброєносець Ахілла-Сонця    

Бере колісницю Сонця Бере колісницю Ахілла та його зброю (XVI, 40 і далі)    

Отримує від Сонця поради щодо обережності Отримує від Ахілла поради щодо обережності (XVI, 87 і далі)    

Не слухає їх; збивається з призначеного шляху Не слухає їх; занадто захоплюється успіхом   (XVI, 684 і далі)    

Вражений блискавкою Зевса Покинутий Зевсом, вражений Аполлоном і вбитий Гектором (XVI, 777 і далі)  

І найяскравіша відповідність спостерігається в заключному епізоді міфу про Фаетона, коли його зіставляють з дивовижними словами Ахілла, XVI, вірші 97-100: 

Навіть, о Зевсе, наш батьку, і ви, Аполлоне й Афіно,

Навіть, якби всі трояни загинули, скільки їх є тут,

І від аргеїв ніхто, крім нас тільки двох, не лишився,

Ми б і самі розв’язали священної Трої пов’язки.

Адже вчинок Фаетона закінчується потопом, який викликав Зевс, щоб загасити пожежу, спричинену падінням сонячної колісниці – потопом, який топить усе людство, за винятком Девкаліона та Пірри. Цим пояснюється твердження Ахілла: воно відображає есхатологічне значення міфу.

18. НЕДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ПАТРОКЛА Недисциплінована поведінка Патрокла контрастує з поведінкою Ахілла, який одного виявив дисциплінованість, XVIII 215-6: «Перейшовши мур, герой зупиняється, не змішуючись з ахейцями; він занадто шанує мудру пораду своєї матері». Поведінка, характерна для Сонця: на початку верховний бог, наприклад Варуна у Ведах, визначає його шлях, з якого воно ніколи не зійде. Отже, Сонце є «слухняним», і ця риса проявилась в діях Ахілла, хоча вона мало відповідає його темпераменту. Навпаки, «нещасливий замінник Сонця» за визначенням є недисциплінованим. Тому Патрокл захоплюється і забуває настанови Ахілла, хоча за своїм характером і підлеглим становищем зброєносця він менш схильний до цього, ніж Ахілл. Але їхня відповідна поведінка не має нічого спільного з індивідуальним характером чи соціальним становищем. Вона відповідає зовсім іншим мотиваціям.

19. «ІНШЕ СОНЦЕ» Міф про Фаетона засвідчений лише у пізніших авторів, і в «Іліаді» його ім’я є лише епітетом Сонця, «сяючий». Але не слід поспішно робити висновок, що цей персонаж і міф є нещодавнім винаходом. Те, що Сонце роздвоюється на дві міфологічні сутності, є добре відомим фактом: так, у Ведах Савітар дублює Сур’ю. У литовській казці про Аушріне планета Венера називається «іншим Сонцем». Отже, це поняття відоме і поза міфічною схемою, від якої походить грецький міф про Фаетона.

20. ПАТРОКЛ І СОРОК БІЛЯВИХ КІС

Вчинок Патрокла має паралель у вірменському національному епосі, в історії про хитрощі цариці Сорок Білявих Кіс після смерті її чоловіка Санасара: «Сорок Білявих Кіс сіла на лоша Джалалі і поїхала прогулятися горами, бо давно вона не виходила з дому. Треба було бачити її на коні: вона осідлала його сідлом, інкрустованим перлами, а його грива була заплетена в сорок кіс, кожна з яких була обплетена золотом». Але зрештою обман викривають, і Вірменія потрапляє під владу султана Єгипту.

Цей епізод, безсумнівно, є відгомоном індоєвропейської традиції, яка пов'язує сонце (або його замінника) із золотим волоссям або косами. Згадайте Самсона та його золоте волосся, силу якого він втрачає після обрізання кіс.

З усього вищесказаного випливає, що образ Ахілла є складним, поєднуючи в собі риси як Сонця, так і його замінника. Його гнів є гнівом ображеного Сонця, що віддаляється, занурюючи світ у темряву. Його повернення до бою – це весняне повернення Сонця. Його надприродне сяйво та крик – це атрибути сонячного божества. Його колісниця та коні – це сонячна колісниця та сонячні коні. Його панцир сяє, як сонце. І нарешті, його доля – смерть і увіковічення на Білому Острові – відображає щоденну, річну та космо-циклічну смерть і відродження Сонця.

Але Ахілл також є замінником Сонця, Патроклом. Його нетерпіння, його імпульсивність, його недисциплінованість – це риси, характерні для Фаетона. Його смерть, спричинена власною необачністю, є смертю замінника, який занадто далеко зайшов у своєму наслідуванні героя.

Таким чином, постать Ахілла є подвійною, поєднуючи в собі риси як самого Сонця, так і його нещасливого замінника. Це подвійність відображає складність індоєвропейської солярної міфології, де Сонце часто розглядається як єдине, але також може мати замінників або супутників.