РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД
The Oxford Introduction to Proto-Indo-European and the Proto-Indo-European World
J. P. Mallory and D. Q. Adams
Comparative mythology
Ми починаємо огляд реконструйованої індоєвропейської картини світу з аналізу позначення чотирьох елементів — землі, вогню, води та повітря (хоча немає доказів, що такий чотиричленний поділ природи може бути датовано часами праіндоєвропейців). Ми надамо узагальнений огляд індоєвропейського лексикону, що стосується матеріального земного світу. Наведемо ПІЄ форми, тобто реконструйовані значення та приклади з латини, нової англійської (іноді відомі форми з різних германських мов), грецької, санскриту та інших мов, що ілюструють фонологічний розвиток праформи.
Семантична конвергенція цих слів була різноманітним чином пояснювана припущенням, згідно з яким праіндоєвропейці вірили, що жили під кам'яним склепінням, скелясті пагорби та гори піднімалися до неба, а кам'яні сокири падали з неба, як грозові камені (наприклад, литовське Perkuno akmuo 'грозовий камінь' [буквально 'камінь Перкунаса', де Перкунас — це бог грози]).
Географічно обмежені слова:
Північно-західне *mai- ‘ґрунт, ущелина’ (наприклад, NE mole, Lith mieles 'дріжджі');
Західно-центральне *hjer- ‘земля’ (наприклад, NE earth, Grk era 'земля');
*leu- ‘бруд’ (наприклад, Lat pollu 'земля, забруднювати', Grk luma 'бруд');
*grugs ‘бруд’ (наприклад, NE crock [як у виразі 'це все фальш'] та Grk gruks 'бруд під нігтями');
*lep- 'камінь’ (наприклад, Lat lapis 'камінь' [з незрозумілим -a-], Grk lepas 'камінь');
*lehyw- 'камінь’ (наприклад, OIr lie (gen. liac) 'камінь', Homeric Grk laas (gen. laos),
Alb lere 'обвали';
*kolhron 'пагорб’ (наприклад, NE hill, Lat collis 'пагорб', Lith kalnas 'гора', Grk koloms 'пагорб' — всі ці слова є дериватами *kelhr 'підйом'); подібний розвиток спостерігається у зв'язку між OE swelle 'схил, підйом землі' та Toch B sale 'гора', обидва з PIE \*swelno- 'схил';
*samhxdhos 'пісок’ (наприклад, NE sand, Lat sabulum 'пісок', Grk amathos 'пісок').
Існує два слова, які прямо позначають «вогонь», але здавна вважаються семантично протилежними. Перше, *hxTigwnis, - чоловічого роду і, зазвичай, розуміється як вогонь що є активною силою; в Індії він вшановується в якості бога Агні. Другий термін,*peh2ur - середнього роду і тому вважається «неактивним», тобто вогнем суто як природною субстанцією без персоніфікації, на відміну від першого терміну.
Різні індоєвропейські групи, а іноді й окремі мови в межах однієї групи, як правило, вживали один з двох основних термінів. Так, корінь *h₁n̥gʷnis засвідчено в лат. ignis, лит. ugnis, латис. uguns, церк.-слов. огнь, рос. огонь, а також у санскр. agni-; натомість *péh₂ur зберігся в умбр. pir, германських мовах (напр., англ. fire), прус. panno, чеськ. pýř «попіл», грец. pyr, вірм. hur, хет. pahhur (род. відм. pahhenas) і тохарських мовах (напр., тох. B puwar).
Інше слово, що позначає «вогонь» — *h₂eh₁tr̥ — обмежено засвідчене, однак з когнатами в Європі та Азії (напр., лат. āter «чорний» [ «почорнілий від вогню»], ātrium «атріум» [ «простір над вогнищем»], авест. ātar [род. ā̊rō] «вогонь») його реконструкція вважається достовірною. Воно походить від дієслівного кореня *h₂eh₁- «горіти, бути гарячим» (див. нижче), з якого також походить слово на позначення «попелу» — *h₂eh₁ós «попіл» (напр., англ. ash, хет. hāš «поташ, сода, попіл»).
Інше слово на позначення «попелу, продукту згоряння» — праіндоєвропейське *kenhxis (лат. cinis «попіл», грец. kónis «пил, попіл», тох. B kentse «іржа, зелена іржа»).
Також засвідчене *h₁óngʷl̥ ‘вугілля’ з когнатами в ірл. aingeal «світло, вогонь», балтійських мовах (напр., лит. anglis «вугілля»), слов’янських (напр., церк.-слов. оґли «вугілля») та індоіранських мовах (напр., санскр. aṅgāra «вугілля»).
Наявність великої кількості термінів на позначення ‘горіння’ вказує на наявність семантичних розрізнень, лише деякі з яких ми можемо спробувати реконструювати для прамови. Запалювання вогнища, ймовірно, могло позначатися коренем *dehau- ‘розпалювати, горіти’, який має відповідники в кельтських мовах (напр., ст.-ірл. doud ‘горіння’), грецькому daíō ‘розпалювати, горіти’, санскритському dunóti ‘розпалювати, горіти’ та тохарських мовах (напр., тохарська А twās- ‘розпалювати, засвічувати, підпалювати’).
Дієслівний корінь *haeidh- ‘горіти; вогонь’ дає як дієслова, так і іменники, напр.: ст.-ірл. áed ‘вогонь’, лат. aedēs ‘храм’ (букв. ‘місце вогню’), давньоангл. āed ‘жар, вогонь’, грец. aíthō ‘горю’, санскр. indhé ‘розпалює’. Корінь *hae(l)- ‘горіти’ реконструюється на основі відповідників в італьських мовах (лат. altar ‘вівтар’ і adoleō ‘спалювати жертву’), германських (швед. ala ‘палати, спалахувати’) та санскр. alātam ‘жевріюча головешка, вугілля’.
Корінь *h₂ehₓ- ‘горіти, бути гарячим’ безпосередньо засвідчений лише у палайській мові як hā- ‘бути гарячим’, однак, як уже зазначалося, він дає багато похідних форм, зокрема *h₂éhₓōs ‘попіл’, *h₂ehₓtr̥ ‘вогонь’ та *h₂ehₓmer- ‘спека (дня)’ (грец. hēméra ‘день’, вірм. awr ‘день’).
Також наявний корінь *h₁eus- ‘обпалювати, обвуглювати’, про що свідчать відповідники: лат. ūrō ‘палити’, германські (напр., ст.-ісл. ysja ‘вогонь’), алб. ethe ‘гарячка’, грец. heúō ‘обпалювати’, санскр. óṣati ‘палити, обвуглювати’.
PIE корінь *swelp- ‘тліти, горіти’ засвідчений як дієслово в тохарській (напр., sälp- ‘запалюватися, горіти’) та має давній номінативний дериват swélpl̥ (родовий sulplós), який зустрічається як у германських мовах (напр., дав.-англ. swēlf), так і в латинській sulphur ‘сірка’ — тобто ‘те, що горить’.
Можливо також реконструювати PIE *preus- ‘горіти’, якщо прийняти лат. prūna ‘жар, розпечене вугілля’ та алб. prush ‘жар’ як споріднені з санскр. plóṣati ‘палити’.
Ми ще звернемося до пов’язаних лексем із семантикою ‘горіння’ при розгляді словника приготування їжі в Розділі 16. Але до цього списку варто додати також teha- ‘текти, плавитися’, який засвідчений у кельтських мовах (напр., валл. toddi ‘плавитися’), лат. tābeō ‘танути’, германських (напр., англ. thaw ‘відтавати’), ст.-церк.-слов. tajǫ ‘плавитися’, грец. tḗkō ‘танути, плавити’, вірм. t‘anam ‘зволожувати’ і в індоіранських мовах (осет. tajyn, tajun ‘плавитися’).
Ізоглоса північно-західної зони та тохарської мови простежується в реконструйованій формі *(s)mel- ‘випромінювати світло, дим, тліти’, яка засвідчена в кельтських мовах (середньоірландське smāl / smōl / smuāl — «вогонь, жар, попіл»), германських (новоанглійське smoulder, smell), балтійських (литовське smilė́kti — «випускати легкий пил або дим»), слов’янських (лужицьке smaliś — «обпалювати») та в тохарській B meli — «ніс» (імовірно, метонімічно пов’язано з нюхом або димом).
Найбільш типове слово для позначення «диму» — це dhuh₂mós «дим», що відображене в лат. fūmus, лит. dū́mai, староцерковнослов’янському dymu, санскр. dhūmá- — зі значенням «дим», а також у гр. thūmós — первісно «дим», пізніше — «дух, настрій».
Також простежується широка семантична (хоч і не завжди фонетична) узгодженість для дієслова *gwes- «гаснути, згасати», представленого в балтійських (наприклад, лит. gèsti), слов’янських (ст.цсл. ugasiti), грецькому (sbénnumi), анатолійських (хетт. kist-), санскриті (jásate) та тохарській (Toch B kes-), де всі ці форми мають значення «гаснути, згасати».
До цього ряду можна додати північно-західне *swel- «горіти» (напр., староангл. swelan — «горіти», лит. svi͂lù — «обпалювати», гр. hélā — «сонячне тепло»; очевидно, саме це *swel- лежить в основі розширеної форми *swel-p-).
Далі, *ker- «горіти» (*ker-h₂- у формах: гот. haúri — «вугілля», стнорв. hyrr — «вогонь», староангл. heorþ, звідси новоангл. hearth — «вогнище», лит. kùrti — «палити, нагрівати», стцсл. kuriti sefi — «димити»); *kr-em- у лат. cremō — «спалювати» (звідси запозичене новоангл. cremate); можливо, також *ker-s-, якщо санскр. kaśā́ku- / kuśā́ku- — «вогонь, сонце» — споріднене; *perk- — «жар, вугілля» (средньоірландське reches [< pr̥ki-stā-] — «розжарене вугілля», лит. Pir̃kšņys [множ.] — «жар з іскрами»); *g(e)ulo- — «вогонь, жар», зафіксоване лише в кельтських (напр., староірландське gūal — «вугілля») та германських мовах (напр., новоангл. coal — «вугілля»).
8.3 Вода
Основним прасловом для позначення ‘води’ було *wódr̥, яке засвідчене в більшості мовних груп (напр., дав.-ірл. uisce ‘вода’ [> англ. whiskey], лат. unda ‘хвиля’, англ. water, лит. vanduõ ‘вода’, церк.-слов. вода ‘вода’ \[та похідне в рос. водка], алб. ujë ‘вода’, грец. húdōr ‘вода’, вірм. get ‘річка’, хет. wātar \[род. відмінок witenas] ‘вода’, санскр. udan- ‘вода’).
Поряд із цим, корінь *h₂eP- (лабіальний приголосний виявляється іноді дзвінким, іноді глухим) зберігся як позначення ‘річки’ в низці мов, а частіше — як ‘вода’ (напр., дав.-ірл. ab ‘річка’, середньовалл. afon ‘річка’ [і, відповідно, численні англійські назви річок типу Avon походять від британської форми], лат. amnis ‘річка’, ст.-в.-нім. назви річок на -aVa-, прус. ape ‘річка’, хет. hāpa- ‘річка’, авест. āfš ‘вода’, санскр. āp- ‘вода’, тох. A/B āp ‘вода, річка’). Поєднання засвідчених значень дозволяє припустити первісне значення - ‘жива вода’, тобто ‘рухома вода’.
Отже, ці два праслова для позначення ‘води’ функціонують подібно до двох праслів для позначення «дощу» / «вологи» (*wér/*wōr), які мають розходження в значеннях: ‘вода’ (лув. wār(sa)), ‘дощ’ (авест. vār, санскр. vār(i), старонорв. ūr ‘дрібний дощ’), ‘калюжа’ (прус. wurs), ‘вологий’ (ст.-англ. ūrig), ‘болото’ (вірм. gayr), що значно ускладнює встановлення первісного значення кореня.
Судячи з кількості слів на позначення ‘дощу’, праіндоєвропейське суспільство добре знало це явище. Ми можемо реконструювати кілька дієслів:
*suhx- ‘йти (про дощ)’ (напр., грец. húei, прус. suge ‘дощ’, тох. A/B su- ‘дощ’, можливо, алб. shi ‘йде дощ’);
*h₁wers- ‘дощ’ (грец. érsē ‘роса’, oureó̄ ‘мочитися’ [< букв. ‘викликати дощ’], хет. warsa- ‘опади’, санскр. várṣati ‘йде дощ’);
*n̥bh(ro/ri)- ‘злива’ / ‘дощ’ (лат. imber ‘злива’, санскр. abhra- ‘дощова хмара’, ймовірно, грец. ómbros ‘злива’, тох. B epprer ‘небо’);
*dhreg- ‘легкий дощ або сніг’ (напр., англ. dark, лит. dérgti ‘мокрий, слякотний’, ст.-рус. падорог ‘буря, непогода’, тох. B tarkär ‘хмара’).
Корінь *sneigwh- (сніг) (напр., дав.-ірл. snigid ‘сніжить, дощить’, лат. nivit / ninguit ‘йде сніг’, ст.-англ. snīwan ‘сніжити’, грец. neíphei ‘йде сніг’, авест. snaēžaiti ‘сніжить’) дає як дієслово ‘сніжити’, так і два типи іменникових форм: нульовий ступінь (snigwhs у лат. nix ‘сніг’ та грец. nípha [знах. відм.] ‘сніжинка’) вважається архаїчнішим; германські, балтійські, слов’янські та давньоіндійські форми демонструють повноголосий ступінь (snoigwhos).
Слово ‘лід’ представлено, ймовірно, двома коренями:
*yeg- ‘лід, бурулька’ (напр., дав.-ірл. aig ‘лід’, англ. icicle ‘бурулька’, хет. eka- ‘лід’, саріколі (іранська мова Паміру) yoz ‘льодовик’);
*h₁eihx(-s)- ‘лід’ (напр., англ. ice, лит. ýn(i)s ‘склоподібна паморозь’, рос. иней, авест. aēxa- ‘мороз, лід’).
Розрізнення значень у мовах-рефлексах дозволяє припустити, що перше слово означало ‘суцільну кригу’, тоді як друге — ‘іній’ або ‘паморозь’.
Існує також гіпотетичне праіндоєвропейське слово на позначення ‘граду’ — *ghel(h₂)d-, представлене в слов’янських мовах (напр., церк.-слов. žlědica ‘крижаний дощ’), грец. chálaza ‘град’, новоперс. žāla ‘град’.
Корінь, що позначає «росу», реконструється як *rṓs- (пор. лат. rōs ‘роса’, лит. rasà ‘роса’, рос. роса́, алб. resh ‘йдуть опади’, санскр. rása- ‘сік, рідина’). Цей корінь лежить в основі ряду гідронімів в індоіранських мовах, включно з міфічною світовою річкою стародавніх індусів (Rasā-).
Слово на позначення «піни», реконструйоване як *spohₓimo/eha- (пор. лат. spūma ‘піна’, англ. foam, лит. spáinė ‘піна (пива)’, із дисиміляцією p...m > p...n), ймовірно, походить від дієслова, що означає ‘плювати’.
Позначення «річки» викликає труднощі: часто елементи гідронімів розглядають як потенційні праіндоєвропейські корені, однак рідко вдається достеменно встановити їх походження саме від і-є прамови. Окрім вже згаданого кореня *h₂ep- (значення якого, ймовірно, включає й ‘річку’), варто згадати: deh₂nu- — найвідоміше засвідчення — гідроніми Дунай, Дон (через іранські форми, напр. авест. dānu- ‘річка’);
*drewentih₂ — виявляється в назвах річок, поширених як у Галлії (Druentia), так і в Індії (Dravantī).
Слово на позначення «моря», реконструйоване як *móri-, добре засвідчене в кельтських (дав.-ірл. muir ‘море’), італійських (лат. mare ‘море’), германських (англ. mere), балтійських (лит. Mãrė̃ ‘море’), слов’янських (церк.-слов. morje ‘море’) мовах.
Це дозволило б розглядати його як північно-західний ареальний термін, якби не можливий когнат в осетинській (східноіранській) мові — mal ‘стояча глибока вода’, що є азійською паралеллю. Хетське marmar(r)a- ‘болото’ може бути редуплікованою формою цього самого кореня, а отже, підтверджувати існування слова ще на праіндоєвропейському рівні.
Семантика цього слова також викликає труднощі, оскільки значення «море» (тобто саме солоне море) засвідчене лише в кельтських, італійських та слов’янських мовах, тоді як у германських воно часто означає озеро. Загалом у більшості індоєвропейських мов спостерігається або новотворення, або запозичення термінів для позначення моря (зокрема в германських, грецьких, індійських мовах), що наводить на думку, що morí- спочатку означало внутрішнє море або озеро, а вже пізніше це значення розширилось до значення солоного моря.
Втім, якщо абстрагуватись від германських мов , слід зазначити, що ті індоєвропейські групи, які знали морське узбережжя (італійські, кельтські, балтійські, слов’янські), надають цьому слову значення море, тоді як мови внутрішньоконтинентального ареалу (осетинська, хетська) —и надають йому значення озера. Будь-яке з цих значень могло розвинутися з іншого, відповідно до локального середовища.
І саме такі мови, як англійська — носії якої проживають біля моря, але використовують спадкове morí- для позначення прісних водойм (озер, ставків), — схиляють дослідників до висновку, що первісне значення було не морським, тобто йшлося про внутрішнє водоймище.
Ще одне слово, що могло охоплювати спектр значень від річки до озера, — це *wehₓp- ‘водойма’, представлене в балтійських (лит. ùpė ‘річка’), слов’янських (церк.-слов. vapa ‘озеро’), хетській (wappu- ‘ваді, берег річки’) та санскриті (vāpī- ‘великий ставок’) мовах. Існування форми *penk- засвідчене даними германських мов (напр., староанглійське fūht ‘вологий’) та санскритським pánku- ‘бруд, трясовина’.
Існує значна кількість субпраіндоєвропейських лексем, таких як:
Північно-Західна *haekʷeha- ‘вода’ (напр., лат. aqua, новоангл. island);
*preus- ‘іній’, напр., новоангл. frost, лат. pruīna ‘іній’; зі спірними відповідниками в кельтських мовах (напр., ст.-ірл. reōd ‘сильний холод’) і можливо в індійських мовах (санскр. pruṣvā́- — ‘іній’, ‘роса’?);
*h₃eust(y)o- ‘гирло річки, естуарій’ (лат. ōstium, лит. uostas ‘гирло річки, порт’, рос. устье ‘гирло річки’);
* pen- ‘вода’ (напр., ст.-ірл. én ‘вода’, новоангл. fen ‘болото’, прус. pannean ‘торф’яне болото’);
Західно-Центральне *yuhxr- ‘вода’ (напр., лит. jūrė̃s ‘море’, фракійське iuras [гідронім]);
*haeghlu- (gh?) ‘дощ’ (прус. aglo ‘дощ’, грец. akhlŷs ‘туман, хмара’);
*mregh- ‘дрібний дощ, мряка’ (латиш. merguot ‘моросити’, грец. brékhei ‘дощить’);
* ḱer(s)no- ‘іній, застиглий сніг’(лит. Šarmà ‘іній’, рос. сéрень ‘снігова крупа’, вірм. sar_n ‘лід’);
* grōdo- ‘град’ (лит. grūodas ‘мороз’, староцерковнослов’янське gradu ‘град’; із незвичними дериватами лат. grandō ‘град’, вірм. karkut [< gagrodo-] ‘град’);
* bʰreh₁wr̥ / *bʰruh₁nós (род. відм.) ‘джерело’ (ст.-англ. brunna ‘джерело’ [> новоангл. burn], грец. phrḗar ‘джерело, колодязь’, вірм. ałbiwr ‘джерело’);
* kr̥sneha- ‘джерело, хвиля’? (ст.-англ. hræn ‘джерело’, грец. krḗnē ‘джерело’);
* sreumen ‘текти, струмувати’ (у гідронімах) — новоангл. stream, рос. струмень ‘струмок’, грец. rheûma ‘потік, ріка’;
*haehxperos (?) ‘берег річки, морське узбережжя’ (ст.-англ. ōfer ‘берег’, грец. ēpeiros ‘узбережжя, материк’, вірм. ap‘n ‘берег’);
* lokús ‘озеро, водойма, ставок’ (ст.-ірл. loch ‘озеро’, лат. lacus ‘озеро, цистерна’, ст.-англ. lagu ‘вода, озеро, ріка’, староцерковнослов’янське loky ‘калюжа’, грец. lákkos ‘ставок, цистерна’);
* tenh₈ag- ‘мілководдя?’ (латиш. tīgas ‘глибока ділянка води’, грец. ténagos ‘мілководдя’; можливо лат. stāgnum ‘стояча вода, ставок, болото’);
*hxihxlu- ‘болото, грязюка’ (рос. ил ‘мул’, грец. ílŷs ‘мул, болото’);
Грецько-арійське *séles- ‘болото’ (грец. hélos ‘болото, лука’, санскр. sáras- ‘озеро, ставок’, можливо кельтські когнати — напр., валл. hêl ‘лука біля ріки’);
Східне *hā́lmos ‘джерело’ (санскр. ármā- ‘джерело’, тох. B ālme ‘джерело’).
8.2 Повітря
Слово, що позначає «сонце» — *sehaul (родовий відмінок *shawens), є давнім (пор. лат. sol — «сонце», новоангл. sun, лит. Saule — «сонце», церк.-слов. slunice — «сонце», грец. hēlios — «сонце», авест. hvar — «сонце», санскр. svar ~ sūrya- — «сонце»); відповідник в давньоірландській мові — súil — означає «око», що відображає також міфологічні уявлення у грецькій та індійській традиціях.
Основне слово, що позначає «місяць» — *mehrndt (або *mehrn(e)s-), походить від дієслова meh₁ — «вимірювати», і свідчить про функціональне осмислення місяця як позначника місяця (як одиниці часу). Значення похідних форм може бути як «місяць» (небесне тіло), так і «місяць» (часова одиниця), або обидва водночас (пор. давньоірл. mí — «місяць», лат. mensis — «місяць», новоангл. moon, month, лит. mėnuo).
Значення «місяць» / «місяць (одиниця часу)» засвідчене також у формах: староцерковнослов’янське měsęcĭ («місяць», як астрономічне тіло й календарна одиниця), албанське muaj («місяць»), грецьке mḗn («місяць»), вірменське amis («місяць»), авестійське mā̆ («місяць», обидва значення), санскритське mā́s- («місяць», «місячний період»), тохарське B meñe («місяць» / «місячне світило»).
Інше поширене слово — *(s)kand- (пор. алб. hënë — «місяць», санскр. cándra- — «місяць») — походить від дієслова *(s)kand- зі значенням «світити», «сяяти».
Слово на позначення «зорі» — *h₂stḗr (пор. середньоірл. ser — «зоря», лат. stēlla — «зоря», новоангл. star, грец. astḗr — «зоря», вірм. astł — «зоря», хетт. hasterza — «зоря», санскр. tārāḥ — «зорі») — вже давно є об’єктом дискусій щодо можливого семітського запозичення. Однак така гіпотеза видається малоймовірною, оскільки можна запропонувати цілком індоєвропейську етимологію, виводячи слово від кореня *h₂eh₁s- зі значенням «горіти» (тобто праформа *h₂(h₁)-s-tḗr- — «жарина»), з подальшим семантичним розвитком, подібним до еволюції алб. yll — «зоря», порівняно зі староангл. ysle — «жаринка». Обидва ці слова, у свою чергу, походять від праіндоєвропейського *h₁usli-, утвореного від дієслівного кореня *h₁eus- — «горіти».
Слова на зразок *nébhos первинно означали «хмара», проте часто набували вторинного значення «небо» (пор. ст.-ірл. nem — «небо», лат. nebula — «мла, туман», староангл. nifol — «темрява», лит. debesìs — «хмара», ст.-церк.-слов. nebo — «небо», грец. néphos — «небо», санскр. nábhās- — «мла, хмара; небо», хет. nēpis- — «небо»).
Корінь *h₃meigh-, первинно зі значенням «мжичка», у деяких мовах почав уживатися у значенні «туман» або «хмара» (пор. новоангл. mist, лит. miglà — «мла», рос. мгла — «туман, темрява», грец. omíkhlē — «хмара», санскр. megha- — «хмара»). Подібну семантичну еволюцію демонструє і слабо атестований корінь sneudh- (пор. валлійське nudd — «туман», лат. nūbēs — «хмара, туман», авест. snaōa- — «хмара»).
Дещо інше значення має слово, що позначає «пар» або «випаровування» — wápōs, яке трапляється на протилежних кінцях індоєвропейського ареалу (лат. vapor — «пар, випар», санскр. vā́spa- / bā́spa- < vā́psa- — «пар, випар; сльози»).
Однак атмосфера уявлялася не лише як темна чи туманна: від дієслівного кореня *dei- («світити») також утворювалися слова, що позначали «день» (див. розд. 18), «небо» та навіть небесного бога (див. розд. 23). У вузькому значенні «небо» (хоча з різними семантичними розгалуженнями) засвідчено, наприклад, лат. dīum — «небо», санскр. dyáus — «небо».
Слова на позначення «вітру» — *h₂weh₁-yús (лит. vė́jas — «вітер», санскр. vāyú- — «вітер») і *h₂weh₁-nt- (валл. gwynt, лат. ventus, новоангл. wind, авест. vā́ta-, санскр. vā́ta-, тохарська B yente, хет. huwant- — усі «вітер») — походять від дієслова зі значенням «дмухати».
Дієслівний корінь *(s)tenh₂- позначав «стогнати, гуркотіти (гриміти)» (пор. лат. tonāre — «гриміти», староангл. þunor — «грім» > новоангл. thunder, ст.-церк.-слов. stenǫ — «стогнати», грец. sténō — «гриміти», санскр. stanáyati — «гримить»).
До регіональних пракоренів належать такі:
– північно-західне *louksneha- — «місяць» (лат. lūna, ст.-церк.-слов. luna — «місяць», прусське lauxnos — «зорі»);
– *meldh- — «блискавка»;
– західно-центральне *(s)ḱeh₁w(e)r- — «північний вітер» (новоангл. shower, лат. caurus — «північний вітер», лит. šiaurė — «північний вітер», šǖ́ras — «холодний, північний», ст.-церк.-слов. sěverŭ — «північ», вірм. c‘urt — «холод; злива»);
– *ghromos — «грім» (можливо, незалежне утворення у мовах, де воно зустрічається: ст.-церк.-слов. gromŭ — «грім», vъzgrěměti — «гриміти», грец. khrómos — «гучний звук», від дієслівного кореня ghrem- — «стогнати»).
8.5 Фізичний ландшафт праіндоєвропейців
Картина, що постає з реконструйованого лексикону, не є дуже інформативною щодо фізичного середовища носіїв прамови, хоча чимало дослідників намагалися за допомогою скупих свідчень визначити точне місце (або тип місцевості), де мешкали праіндоєвропейці. Те, що вони мали слова для позначення пагорбів, гір або швидких річок, може свідчити про горбисту місцевість, але навряд чи підтверджує, як іноді припускали, що самі праіндоєвропейці жили на вершинах високих гір. Труднощі у визначенні точного значення *móri- ‘моря’ чи ‘озера’ неодноразово обговорювалися, і, ймовірно, існує консенсус щодо первісного значення ‘внутрішній водоймище’, яке в деяких мовних групах, наприклад кельтській, італійській і слов’янській, змінилося на ‘солоне море’. У найраніше зафіксованих мовах ми або знаходимо потенційний когнат у хетській marmar(r)a-, що означає водойму з мілкою стоячою водою, або як, у випадку греків та індоаріїв, знаходимо запозичення слова ‘море’ з неіндоєвропейських мов, що свідчить про те, що праіндоєвропейці спочатку не мали слова для позначення ‘моря’.
Існує величезна література, присвячена назвам річок Європи та Азії, яка намагається розпізнати як систему назв річок, так і їхнє походження. Більшість сучасних теорій починаються з концепції Ганса Крахе «Alteuropäisch». Крахе уявляв собі гідронімічну систему, що відображалась у мові лінгвістичного пращура так званих північно-західних індоєвропейських мов у поєднанні з месапською та венетською. Цю систему було поширено до рівня праіндоєвропейської В. П. Шмідом, тоді як останнім часом багато із тієї ж гідронімічної системи приписується баскській мові Тео Веннеманом. Усі ці системи складаються з великої кількості назв річок, що загалом походять від надзвичайно малих основ (гіпотетичних коренів, таких як *el-, *al-, *er-, *or- тощо), які можуть належати до різних мов чи мовних родин і значення яких неможливо підтвердити з упевненістю. Фактична кількість назв річок, які можна з достатньою ймовірністю реконструювати як праіндоєвропейські, як ми вже бачили вище, є надзвичайно малою.
Терміни, пов’язані з погодою, засвідчують наявність базового набору атмосферних явищ, проте не дають вирішальної інформації про точне місце проживання праіндоєвропейців. Можна порівняти базовий лексикон, пов’язаний із холодною погодою в індоєвропейських мовах, з лексиконом північних сусідів індоєвропейців, носіїв прауральської мови, з якої реконструйовано слова для позначення «тонкого льоду» (*c´aka), «твердого снігу» (*c´äke), «тонкого снігу» (*kum3), «дрібного снігу» (*kura) та інших термінів, які однозначно асоціюються з холоднішим середовищем, ніж те, яке зазвичай реконструюють для праіндоєвропейців загалом. Ті, хто прагне локалізувати індоєвропейську прабатьківщину за допомогою її лексикону, частіше звертаються до матеріалів реконструйованої фауни та топоніміки.
Нарешті, астральна лексика індоєвропейців розчаровує своєю скупістю. Хоча нічне небо поступово з часом змінювалось, можна було сподіватися, що індоєвропейці збережуть назви зірок та сузір’їв значно краще, порівняно, наприклад, з термінами топоніміки і фауни, які могли змінюватися в ході їхніх міграцій у різних напрямках. Проте, схоже, що це не так, і яким би не було первісне уявлення праіндоєвропейців про небеса, воно, здається, здебільшого втрачене. Такі потенційно важливі джерела астральних знань, як грецькі, ймовірно, були переосмислені на основі вавилонської астрономії. Найнадійніше «реконструйованим» індоєвропейським сузір’ям є Велика Ведмедиця, яка в грецькій та санскриті позначається як «Ведмідь» (латинська можливо містить запозичення), хоча навіть це визначення є предметом сумнівів. Ерік Хамп припустив, що можна реконструювати й друге сузір’я — «Трикутник» (причому не сузір’я Triangulum). Це припущення базується на авестійському автіштрія- ‘три-зірки’, яке може бути когнатом грецького Seı́rios — «Сіріус, собача зірка», що натякає на тризіркове сузір’я, пов’язане із Сіріусом. Хамп пропонує уявлення про сузір’я, яке охоплювало яскраві зорі Оріона (Бетельгейзе), Великого Пса (Сіріус) і Малого Пса (Проціон) (отже, можливо, ми маємо небесного «Собаку» на противагу «Ведмедю»; жодне з цих сузір’їв не входить до вавилонського зодіаку, де натомість присутні такі тварини як лев, бик і скорпіон).
Коментарі
Дописати коментар