Поцелуйко А.Б.

Особливості міфоепічного образу воїна української фольклорної традиції  в індоєвропейському культурному контексті

Берсеркери — несамовиті, одержимі воїни, що не зважали на рани і не боялись смерті були втіленням духу шалених атак. Нові джерела дозволяють розширити географічний діапазон традиції берсеркерів. Дана традиція, таким чином, постає як багатолітній, транскультурний індоєвропейський феномен, що безперервно тягнеться від прадавніх віків до ранньоісторичної епохи.

Сноррі Стурлуссон в «Сазі про Інглінгів», написаній близько 1220 року нашої ери, описує берсеркерів як одержимих воїнів, що бились без панцирів: «Люди Одіна воювали без кольчуг і лютували як пси та вовки. Вони гризли свої щити і були сильні як ведмеді чи бики. Вони вбивали людей, але ні вогонь ні залізо не завдавали їм шкоди. Такі воїни звались берсеркерами.»

Отже берсеркери нехтували бронею, свідомо відмовляючись від обладунків. Вони також були некерованими в стані шалу лютості.  Подібними рисами наділені майже всі найвизначніші герої ІЄ епічних систем.

Якщо у героїв індоєвропейської мілітарної традиції був якийсь загальний недолік, то це надмірна та неконтрольована лють. Поняття Furor, ferg, wut, margon або aristeia, bersersgangr означають, що герой-воїн  втратив самоконтроль, вийшов за межі встановлених рамок бою, що має  проводитись як ритуал, і, можливо, впав у вбивчий транс, де цілком можливо, що він уже не може відрізнити друга від ворога, свого від чужого.  Не бракує прикладів небезпечних та часто непередбачуваних епізодів, в яких сила Героя спрямовується проти свого народу — інколи, навіть проти своєї сім'ї через його нездатність контролювати лють. У цьому стані Герой зазвичай демонструє надлюдський рівень бойової майстерності, сили та витривалості, що іноді супроводжуються такими явищами як зміна форми тіла  або кольору шкіри і навіть появою аури, що випромінює світло. В той же час, у цьому стані бойового трансу Герой ризикує втратити здатність відрізняти друга від ворога, що приводить до плачевних результатів; тому відбуваються такі сцени, як вбивство дружини та дітей божевільним Гераклом, напад Ахіллеса на хвилі, вбивство Ростамом Сохраба, або божевільний напад юного Кухуліна на загін хлопчаків в Емайн-Мача. 

Зовсім іншим постає характерник в українських переказах, де підкреслюються, його магічні спроможності, такі як здатність обертатись звіром та напускати ману, але не згадується божевільна лють. 

Розглянемо кілька таких переказів.

Один з  них має назву  "Як запорожці ману напускали" Записав його  Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Д. Бута: "Кічкаська балка була колись гайдамацькою. В ній, було, гайдамаки й запорожці зганяли коней татарських... 

 Бувала за ними й погоня, та тільки рідко вдавалося татарам одбить козацьку здобич, бо запорожці були сильнішими...

Одно те, що вони були сильні, а друге, що між ними були знахарі й характерники великі. Оце, було, – на коня та й гайнуть татарським степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружають собі горілочку... Понапиваються, співи піднімуть, аж степ розлягається! Гульк – аж ось і орда! Вони тоді один за одним чабульк! чабульк! у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі...

А то ще було й так: забіжать у татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могилі та й сплять. Діжде ночі орда і ну підкрадатись до них. Підійде до могили, а перед нею де й не візьметься великий-великий та густий ліс. Вона – до лісу, а потім – і к бісу... Отак запорожці одводили очі!..

Подібну інформацію записав і Д. Яворницький у II пол. XIX ст. на Катеринославщині.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає..."

"Запорожці були характерниками. Було, як збираються и Польщу, то беруть не більше, як дванадцять чоловік: зайвого щоб не було.

Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, постромляють між ними ратища і давай у карти грать. Де візьмуться ляхи верхами – та до них:

– Рембай главу! Рембай главу!

Добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак."

(Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Язиковому-Федорівці Катеринославського пов. Катеринославської губ. від Т.С. Ковбаси.)

"Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає. Раз одного запорожця питають:

– Як ти навчився грамоти?

– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.

А сила яка в них була ! Хоч у старого, хоч і в малого! Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.

– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

– А я туди гармату зніс.

– Ти?!

– Я.

– А піди назад знеси!

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе...

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє... А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.

Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п’ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.

Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла...

Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.

(Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Плахтіївці на Катеринославщині від Я. Литвина.)

"Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала. На Дніпрі, було, простелять повсть і йдуть. Катерина хотіла повернути їх під свою владу, а вони й не схотіли. Щоб показати силу, прокинули повсть на морі, набрали землі в чоботи, горілки в баклаги і подалися в Туреччину."

(Записав Я. Новицький у 1885 р. у с. Балабиному Олександрівського

пов. Катеринославської губ. від О. Петренка.)

"...Поміж запорожцями багато було характерників. Розказують про Кравчину, котрий у Польщі піймав козацького душогуба Саву. Про це й пісня є...

Оце, було, б’ються запорожці з ляхами, і, гляди, ляхи побивають наших. Як тільки наскочить Кравчина, так ляхам і нема ходу. Кулі летять, а запорожці ловлять їх у заполи.

А як треба перейти річку, то Кравчина поведе перед – і стане сухо. Так, було, в сухій одежі переходять запорожці й Орель-річку.

А то було ще й так. Як треба пливти Дніпром, то зроблять із оситнягу пліт, посідають – і гайда за водою.

(Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Нові Кайдаки Катеринославського пов. Катеринославської губ. від М.У. Кравця.)

"Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під’їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..

Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під’їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дніпром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.

Пройшло три роки... От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.

– Здоров був, Матвію!

– Здорові були!

– Чи пізнаєш? – питає один. Шуть приглядається.

– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились...

– Та де ж, пак, чи не давно?

– Аякже, годів десять або й більше буде... Знаєш, як їхали з Польщі?..

– Знаю, тільки то давня річ. А пам’ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?

– Три роки? Що це ти кажеш?

– А хіба забув, як перевозив вовка?

– Вовка?

– Вовка ж! Ото був я... Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз...

Погостювали сіроми й подалися степами.

(Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Вознесенці Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Г. Шутя.)

 "Корж – це чоловік запорозького покоління. Він був козацьким ватажком і водив запорожців у Польщу.

Оце, було, як біжить погоня, то він і наказує запорожцям, як треба робити... Ляхи добігають, розмахують шаблями, а козаки піднімуть угору ратища і з’їдуться докупи. Тоді ляхам привидиться ліс: вони й пробіжать мимо.

Одного разу повертався Корж із Польщі, а за ним – погоня короля. Не послухали його молоді запорожці, не зробили того, що треба, й розбіглись. То ляхи всіх і половили.

Корж не своєю смертю помер. Його посадили ляхи на палю.

(Записав Я. Новицький у 1887 р. у с. Язиковому-Федорівці Катеринославського пов. Катеринославської губ.)

"Жив у Капулівці чоловік на ймення Грицько Горбатий. Багатир був такий, що страх один! Та й недаром: йому чорти гроші возили. Люди бачили тих чортів.

Оце, кажуть, устанеш було ранком та й ідеш повз річки та плавні за кіньми, а чорти вже й їдуть: два запряжені у візок, а третій – гидкий-прегидкий, горбатий, увесь обідраний, з підбитим оком – сидить на передку та поганяє тих двох. А ті, бідолахи, аж у три погибелі згинаються та везуть, худі такі, що аж ребра у них повилазили. Оце порівняється з ними який-небудь чоловік та й каже:

– Здорові були!

– Здоров! – відповідають чорти.

Їм не казали «помагай, боже!», бо того чорти не люблять, а тільки – «здорові були!» – та й годі.

– А кому везете золото?

– Та тому клятому синові, Грицьку Горбатому! Ніяк не настачимо...

– Ну, везіть, везіть, якщо не настачите...

То вони й попруть прямо в двір до Горбатого. А той вийде до них, полічить золото, висипле його в скриню, а тоді вже кличе чортів у хату обідати. А люди його того й не бачать. Та оце наварять Грицькові казанище борщу, – відер десять, а то й більш, – та й дивляться, як то він те все поїсть. А й гадки нема, що коло Грицька три чорти. Тільки-но наллють борщу в казан, – а його вже й не стало: хап! хап! хап! Так усе й похапають.

– А що, нахрьокались борщу? – питає Грицько.

– Нахрьокались!

– Ну, тепер знову за роботу!..

Та так вони, бідолахи, робили йому, може, років з двадцять, коли не більше, а потім уже якось і питають:

– Доки ж ми тобі возитимем, Грицьку, те золото?

– Аж поки не обсадите всю Січ молодняком та поки не засиплете землею оту яму, що за Січчю! Чули?..

– Чули!

В ту ж ніч як заходилися чорти, як заходилися, та так усю Січ і обсадили молодняком: де осокорами, де вербою, а де шовковицею. А від ями, що була за Січчю, й сліду не лишили: всю землею завалили.

От із тих пір Січ і обросла лісом. Із тих пір і вода їй нічого не зробить, а то десь давно б уже рознесло.

(Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. у с. Капулівці)

За кн.: Савур-Могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с. // https://www.dnipro.libr.dp.ua/Kozaki_legendi_perekazi

Отже на основі матеріалів переказів  Яворницького та Куліша, козаки-характерники могли робити наступні речі:

ухилятися від куль та брати розпечені ядра голими руками;

перекидатися на вовків;

наводити ману та сон на людей;

бачити на велику відстань навколо себе;

провіщати майбутнє;

бути довго під водою і виходити з неї сухими;

без ключів відкривати замки.

 https://myukraine.org.ua/kozaky-kharakternyky/

Польський хроніст М.Бельский, описуючи битву козаків Івана Підкови з молдавським господарем Петром під Яссами в 1577 році, вказує на те, що серед запорожців був воїн, який замовляв кулі. Описуючи гайдамацькі загони, історик А.Скальковський звертає увагу на надзвичайні здібності декотрих їхніх учасників: “Між цими ватагами були отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може… ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його ватаги…”

http://vsviti.com.ua/ukraine/63475

Особливо цікавими є свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив лице рушничним порохом, змішаним з горілкою. “Тоді він насипав на долоню пороху, та розтер — розтер з горілкою, та помазав мені по виду, то така зараз охота взяла, що тілько дай спис у руки, здається б, пішов та й душив би всякого” 

http://vsviti.com.ua/ukraine/63475

Як бачимо характерники не самі проявляли несамовиту лють, а запалювали нею. Це повністю повторює поведінку бога берсеркерів Одіна (Вотана).

Добре описані його якості Снорі, автором 

"Саги про Інглінгів" в 6 і 7 розділах Риси воїна-мага, несамовитого 

і грізного змальвують наступні рядки: “...він був настільки прекрасним і 

неперевершеним зовні, що у всіх веселилась душа. Але в бою він здавався 

своїм ворогам жахливим. А все тому, що він володів мистецтвом змінювати 

свою зовнішність, як того бажав”. Одне з його імен Ігг, що значить 

Жахливий. “Одін міг зробити так, що в бою його недруги ставали 

сліпими та глухими, наповнювались жахом, а їх зброя ранила не більше, 

ніж хворостина, його воїни кидались в бій без кольчуги, лютували, як 

скажені пси або вовки, гризли свої щити, а сильні були, як ведмеді або 

бики. Вони вбивали людей, і ні вогонь, ні залізо не чинили їм шкоди. Такі 

воїни називались берсеркерами (тими, що обертались на ведмедів). 

Застосовував на війні цей бог і чаклунські здібності, якими також володів. 

"Одін міг змінювати свій вигляд. Його тіло лежало так, ніби він помер, а в 

цей час він був птахом або звіром, рибою або змією, і в одну мить 

переносився в далекі країни по своїх справах або по справах інших людей. 

Він міг також словом погасити вогонь або втихомирити море, або 

повернути вітер в будь-яку сторону... Одін брав з собою голову Міміра і 

вона розповідала йому вісті з інших світів... Він володів і більш могутнім 

мистецтвом... з його допомогою він міг знати долі людей, їх майбутнє, а 

також насилати хвороби, нещастя та смерть, віднімати в людей розум та 

силу, і віддавати їх іншим... ". 

Дюмезиль Ж . Верховные боги индоевропейцев. — М.: Наука, 1986.—

234с., С.142.

Це також нагадує і деякі кельтські мотиви.

У міфології ірландських кельтів відомі богині-войовниці, такі як: Немайн, Маха, і Морріган. Хоча самі богині-войовниці не беруть участі в битвах, вони часто проявляють свою владу і заступництво, наприклад, вселяючи страх у військо однієї зі сторін. Ім'я Немайн означає «шалена»; богиня славилася тим, що сіяла паніку серед воїнів. Під час війни між Коннахтом і Ольстером вона вселила в серця воїнів Коннахта такий жах, що багато сотень з них, згідно з легендою, померли від страху.

Дуже часто образ цієї богині змішується з образом богині Бадб. Так, наприклад, в історії «Викрадення бика з Куальнге» говориться: «Немайн, тобто Бадб, привела в таке сум'яття війська, що чотири ірландських провінції перебили одне одного своїми власними списами й мечами, і сто воїнів померли від жаху в цю ніч».

Роллестон Томас Мифы, легенды и предания кельтов. / Пер. с англ. Е. В. Глушко. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. — 349 с

Подібні риси у епічного героя знахдимо в ісландській "Сазі про Хрольва Жердинку і його витязів" // http://www.maxima-library.org/knigi/knigi/b/480902?format=read , де описана справжня битва магів.

Сага зокрема прославляє подвиги могутнього вбивці берсеркерів Бедвара Ведмежати, найкращого воїна ватаги конунга Хрольва.

"Х'єрвард та його люди побачили, що перед воїнами конунга Хрольва йде якийсь великий ведмідь, що постійно тримався поруч із конунгом. Він убивав своїми кігтями більше народу, ніж п'ятеро витязів конунга. Удари та стріли відскакували від нього. А він підминав під себе людей і коней, і все, що було поблизу, він розривав зубами, тож у війську конунга Х"єрварда почали ремствувати.

 Тут Х'яльті озирнувся і, не побачивши свого товариша Бедвара, сказав конунгу Хрольву:

    — Що це означає, що Бедвар остерігається і не йде поряд з конунгом, такий витязь, яким ми його вважали і яким він часто виявлявся?

    Конунг Хрольв сказав:

    — Він, мабуть, десь там, де найкраще для нашої користі, якщо він вільний. Притримай свою гордість і зухвалість, а його не ганьби, бо ніхто з вас йому не рівня. Однак я все-таки не дорікаю нікому з вас, бо ви всі хоробрі витязі.

Тоді Х"яльті втік додому до кімнати конунга і побачив, що Бедвар сидить і не рухається..."

Згадаймо Одіна, який " міг змінювати свій вигляд. Його тіло лежало так, ніби він помер, а в 

цей час він був птахом або звіром, рибою або змією...", а також перекази про чаклунські витівки отамана Сірка: "Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків – та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало – і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків:

–  А стійте, братця! Підождіть, не ворушіться!

Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь – та й зробився хортом і побіг до татар.

Татари бачать: хорт, красивий такий! Подобався він їм. Узяли вони його, нагодували. Звик ото той хорт.

Як стали ті татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь – і зробився чоловіком! Кинувся тоді з козаками до татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад."

(Записав Д.І. Яворницький на поч. XX ст. у с. Капулівці Катеринославської губернії від Ф. Добруна). https://www.dnipro.libr.dp.ua/Ivan_Sirko_kozak

Проте магічну практику зіпсував молодий недосвідчений воїн Х'яльті, адже згідно етосу чоловічих союзів воїни в бою повинні були бути поруч зі своїм конунгом.

    "Х'яльті сказав:

    — Як довго чекати нам найславетнішого з витязів? Це просто нечувано, що ти не встанеш на свої рівні ноги і не відчуєш зараз силу рук, які сильні, немов у ручного ведмедя. Піднімайся ж, Бедваре Ведмедику мій наставнику, або я спалю будинок і тебе самого. Це жахлива ганьба для такого витязя як ти, що конунг повинен наражати себе на небезпеку заради нас, а ти втрачаєш всю велику славу, якою колись володів."

Бедвар втратив магічну силу і прояснив ситуацію недосвідченому юнакові

"Бедвар тоді встав, зітхнув і сказав:

    — Не треба, Х"яльті, лякати мене, бо я ще не наляканий, і тепер я цілком готовий іти. Коли я був молодий, я не біг ні від вогню, ні від заліза. Вогнем мене рідко випробовували, але залізо я часто терпів і досі ні перед чим не відступав. І справді ти повинен сказати, що я цілком хочу битися, і завжди конунг Хрольв називав мене найкращим витязем зі своїх людей. Я теж багато чим йому зобов'язаний, в першу чергу, тим, що він поріднився зі мною, і за дванадцять хуторів, які він дав мені разом з багатьма коштовностями. Я вбив берсерка Агнара, не гіршого, ніж конунг, і пам'ять про це діяння жива, — і тут він перерахував безліч подвигів, що вчинив, і багатьох людей, яких убив, і попросив Х"яльті самого подумати, чи злякається він битви.

    — Але все-таки я вважаю, що тут ми маємо справу з набагато дивнішими речами, ніж будь-коли раніше. А своєю витівкою ти був не такий корисний для конунга, як тобі здається, бо вже було майже вирішено, хто переможе. Але ти зробив це швидше за незнанням, ніж би ти хотів зла конунгу, і нікому іншому з його витязів, крім тебе, не вдалося б покликати мене, за винятком самого конунга, і будь-кого іншого я б убив. Тепер же нехай збудеться те, що має статись, і нічого вже не вдієш. Скажу тобі по правді: відтепер я зможу допомогти набагато менше, ніж раніше, перш ніж ти покликав мене.

    Х'яльті сказав:

    — Ясно, що я завадив тобі і конунгу Хрольву, але все ж таки складно вірно розсудити, коли так склалося."

Аналогічно молоді воїни згубили досвідчеого характерника Коржа: "Оце, було, як біжить погоня, то він і наказує запорожцям, як треба робити... Ляхи добігають, розмахують шаблями, а козаки піднімуть угору ратища і з’їдуться докупи. Тоді ляхам привидиться ліс: вони й пробіжать мимо.

Одного разу повертався Корж із Польщі, а за ним – погоня короля. Не послухали його молоді запорожці, не зробили того, що треба, й розбіглись. То ляхи всіх і половили.

Корж не своєю смертю помер. Його посадили ляхи на палю."

Магічна ініціатива перейшла на сотрону ворога і містичний ведмідь поступився ворожому вепреві.

    "Після цього підбурювання Хьяльті Бедвар підвівся і вийшов на битву.Тоді ведмідь зник з війська, і битва стала важчою. Королева Скульд не могла скористатися хитрощами, поки ведмідь був серед воїнів конунга Хрольва, а вона сиділа у своєму чорному наметі на чаклунському помості. Тепер все змінилося, ніби темна ніч змінила світлий день. Люди конунга Хрольва побачили, як із війська конунга Хьорварда вийшов жахливий вепр. На вигляд він був не менший за трирічну корову і сірий, немов вовк. З кожної його щетинки летіла стріла, і він валив дружинників конунга Хрольва незліченними купами.

    Бедвар Ведмедик несамовито сіяв спустошення навколо себе, рубав по обидва боки і думав тільки про те, щоб здолати якомога більше ворогів до того, як сам паде, і вороги валилися перед ним один за одним. У нього були закривавлені обидва плеча, і гори вбитих нагромаджувалися навколо нього з усіх боків. Він поводився, ніби божевільний. Але як багато людей з війська Хьорварда і Скульд він не вбив, як і інші витязі Хрольва — це було нечувано — військо в тих ніяк не зменшувалося, щоб вони не робили, і їм здавалося, що ніколи з ними не траплялося такого дива."

Отже Бедвар з вотанічного стану, в якому він був здатен управляти містичною твариною перейшов в стан лютого одержимого берсеркера. Але вороги застосовували магію, яка асоціюється з переказами про упирів, які тут звуться драугами. А керувала ними справжня відьма Скульд.

"Бедвар сказав:

Велике військо у Скульд, і тепер я підозрюю, що мертві тут блукають, знову піднімаються і б'ються проти нас, і важко битися з драугами. Так багато кінцівок тут відтято, щит розбитий, шолом і кольчуга роздроблені на дрібні шматочки, і багато хьовдінгів розрубано на частини, жахливо їм мати справу з мертвими, і немає в нас сил противитися їм. Але де ж той витязь конунга Хрольва, який дорікав мені за боягузтво і безперестанку кликав мене вийти, перш ніж я відповів йому? Нині я не бачу його, хоч і не звик відгукуватися про когось погано.

    Тоді Х"яльті сказав:

    — Ти кажеш правду, не звик ти ганьбити людей. Тут стоїть той, кого звуть Х"яльті, і я вже виконав деяку роботу. Ми не дуже далеко один від одного, і мені потрібні доблесні воїни, бо в мене порубані всі щити, побратиме, і все ж таки мені здається, що я б'юся дуже завзято. Я вже не зможу помститися за всі завдані мені удари, але не відступлюся, навіть якщо сьогодні ввечері ми гостюватимемо у Вальхаллі. Звичайно, ми ніколи раніше не зустрічалися з такими чудесами, як тут, і давно нам пророкували події, що відбуваються нині.

    Бедвар Ведмедик сказав:

    — Зважай на те, що я кажу: я бився у дванадцяти битвах, завжди вважався мужнім і не відступав ні перед одним берсерком. Я спонукав конунга Хрольва відвідати конунга Адільса, і зустрілися ми там з деякими хитрощами, і то була дрібниця в порівнянні з цією бідою. Нині ж у мене на серці такий тягар, що мені вже не так радісно битися, як раніше. Я вже зустрічав конунга Хьорварда в першій атаці, ми зійшлися, і нам обом не було в чому дорікнути один одному. Якийсь час ми обмінювалися ударами. Він завдав мені удару, при якому я побачив шлях у Хель, але я відрубав йому руку і ногу, другим ударом потрапив йому в плече і потім розкроїв бік зверху вниз уздовж хребта, а він лише зітхнув і на деякий час заснув. Я думав, що він мертвий, і нечасто зустрінеш таке, але потім він почав битися не менш сміливо, ніж раніше, і я не можу сказати, що його підтримує."

Далі йдуть цікаві слова Бедвара про Одіна. Він підозрює, що за ворожою силою стоїть сам повелитель Вальгалли і герой готовий протиставити йому свою фізичну силу.

 "Тут зараз проти нас зійшлося багато могутніх і знатних чоловіків, які так тіснять нас з усіх боків, що неможливо вже і щита підняти проти них, але Одіна я тут ще не помітив. Однак  у мене сильна підозра, що він блукає тут у лавах наших ворогів, гидкий і невірний син зла, і якби хтось зміг показати мені його, я б стиснув його, неначе мерзенне крихітне мишеня, і з ганьбою обійшовся б із цією злісною, отруйною тварюкою, зумій я полонити його. І було б у когось більше ненависті в серці, якби він побачив, як обійшлися з його повелителем, як зараз бачимо ми?

    Х'яльті сказав:

    — Нелегко ні долю повернути, ні протистояти природі, — і вони закінчили свою бесіду."

Конунг Хрольв захищався сміливо і доблесно, з більшою відвагою, ніж хтось знає тому приклад. Вороги люто нападали на нього, і добірні війська конунга Хьорварда та Скульд оточили його. Скульд тепер вийшла на битву і з запалом підбурювала свою зграю атакувати конунга Хрольва, бо побачила, що поруч із ним немає його витязів.І Бедвара Ведмедика, і інших витязів дуже засмутило те, що вони не змогли допомогти своєму государю, бо вони були готові померти разом з ним так само, як і разом з ним жити, коли були у розквіті своєї молодості. Дружина конунга була повністю знищена, і нікого з неї не залишилося, а більшість витязів були смертельно поранені, і сталося те, чого й очікували.

   Исландские саги САГА О ХРОЛЬВЕ ЖЕРДИНКЕ И ЕГО ВИТЯЗЯХ // http://www.maxima-library.org/knigi/knigi/b/480902?format=read

Більшість індоєвропейськихгероїчних  легенд та переказів акцентують увагу на фізичній силі та не самовитій люті воїнів. Це атрибути другої функцї за класифікацією Дюмезіля. Хоча слід зазначити що сага чітко розмежовує берсерків (ber-serkrіr) і витязів (kappa).

. "Ось конунг Хрольв спорядився в похід із сотнею людей, а разом із ним його дванадцять витязів (kappa) та дванадцять берсерків (ber-serkrіr)."  Число 12 очевидно мало містичний зміст. До того ж спостерігаємо тут симетрію 12 vs 12. Бедвар належить до когорти витязів і його магічна воїнська практика нагадує дії характерників, щоправда вона не дала належного результату.

 Українська ж традиція робить надпотужний акцент на тому, що Дюмезіль визначив як магічний аспект першої  владної функції. Хоча розглянута сага також наділяє головного героя спроможностями першої функції, але їх не вдалось в повній мірі реалізувати. Натомість їх повнокровно реалізують негативні персонажі переказу. Максимально узагальнюючи, можемо сказати, що ідеологія, яку зберегли легенди про характерників зміщена в бік першої магіко-юридичної функції, в той час як германські, як і загалом індоєвропейські героїчні саги зміщені в бік другої воїнської функції з її культом фізичної сили.