(PDF) Indo-Europeans Were the Most Historically Significant Nomads of the Steppes (researchgate.net)

 РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

 СТАТТІ

Indo-Europeans Were the Most Historically Significant Nomads of the Steppes

Ricardo Duchesne

Індоєвропейці були найбільш історично значущими кочівниками Степу

Cliodynamics: the Journal of Theoretical and Mathematical History

University of New Brunswick

У цій статті історичне значення протоіндоєвропейців протиставляється значенню неіндоєвропейських кочівників. Вплив таких кочових народів, як скіфи, согдійці, тюрки та гуни, ніколи не міг зрівнятися з глибокими та далекосяжними трансформаціями, пов'язаними з «індоєвропеїзацією» Заходу. Хоча протоіндоєвропейці були не єдиним народом степів, організованим у формі військових загонів, пов'язаних клятвами аристократичної вірності та братерства, лише вони повністю колонізували Європу завдяки своєму пастушому наборові колісних возів, верхової їзди та колісниць у поєднанні з "революцією вторинних продуктів". Відносини ж між неіндоєвропейськими кочівниками і їх більш розвинутими осілими сусідами були відносинами «симбіозу», «конфлікту», «торгівлі» та «завоювання», але не культурного панування та культурної колонізації. 

Мартін Х"юсон у статті «Мультикультурна та постмультикультурна всесвітня історія: оглядове есе» з книги «Унікальність західної цивілізації» (2011), поставив дуже важливе питання про винятковість індоєвропейців у порівнянні з іншими скотарськими народами степів, до якого я хотів би звернутися.

Я також покажу, чому моє пояснення аристократичного духу європейців не заперечує, як каже Х"юсон, «матеріалістичне розуміння історії». Під «індоєвропейцями» (IE) я розумію скотарські племена понтійсько-каспійських степів, які започаткували найбільш мобільний спосіб життя в доісторичні часи, який включав верхову їзду та винахід колісних транспортних засобів у четвертому тисячолітті до нашої ери, разом з ефективною експлуатацією «вторинних продуктів» свійських тварин (молочні продукти, текстиль, упряж тварин), великомасштабне скотарство та винайдення колісниць у другому тисячолітті.

До кінця другого тисячоліття, як я стверджую в "The Uniqueness of Western Civilization", ці кочівники «індоєвропеїзували» Захід, але IE, які прийшли в Анатолію, Сирію та Месопотамію, зрештою були поглинені розвиненими та густонаселеними цивілізаціями цих регіонів. У неолітичній Європі індоєвропейці стали панівною культурною групою, витіснивши аборигенні мови. У Європі вони розвинули «індивідуалізовані вождівства» (на відміну від групово-орієнтованих вождівств Сходу), у яких статус вождів був пов’язаний із прагненням отримати особистий статус у війні та контролем мереж обміну, через які йшла торгівля престижними товарами.

Індоєвропейцями однозначно керував клас вільних аристократів, об’єднаних у військові загони, які були егалітарними всередині, а не керованими автократами. Ці групи були договірними об’єднаннями побратимів, які діяли поза родинними зв’язками; їх ініціатором могла бути будь-яка впливова особа на основі її бойових здібностей. Стосунки між вождем і його послідовниками були особистими й ґрунтувалися на взаємній домовленості: послідовники добровільно зобов’язувалися пов’язатися з вождем клятвою вірності, вони обіцяли допомагати йому, а вождь обіцяв винагороджувати їх за успішні набіги. Індоєвропейці шанували героїчних воїнів, які прагнули особистої слави і визнання та часто практикувати «берсеркерський» стиль ведення війни. Ця аристократична культура була первісним джерелом неперевершеної культурної творчості та територіальної експансії західної цивілізації.

«Іліада», «Беовульф», «Пісня про Роланда», а також ірландські, ісландські та німецькі саги, такі як «Lebor na hUidre», «Njals Saga», «Gisla Saga Sursonnar», «Пісня про Нібелунгів» розповідають про героїчні вчинки та славу аристократів. Це найперші голоси на світанку західної цивілізації. У своїй книзі я стверджую, що Захід завжди перебував у стані розбіжності з рештою світових культур, що характеризується наполегливою творчістю від стародавніх до сучасних часів у всіх сферах людської думки та діяльності. У кожному поколінні можна знайти людей, які шукають нові світи, нові релігійні бачення та нові стилі живопису, архітектури, музики, науки, філософії і літератури — на відміну від незахідного світу, де культурні форми, як правило, зберігалися практично незмінними протягом тривалого часу (лише з невеликими змінами та редакціями). Використовуючи книгу Чарльза Мюрея «Людські досягнення, прагнення до досконалості в мистецтвах і науках» я зазначаю, що близько дев’яноста п’яти відсотків усіх дослідників в історії були європейцями. Я стверджую, що найглибші корені цієї творчості слід шукати в аристократичній войовничій культурі індоєвропейців. Але Х"юсон задається питанням, «наскільки особливими були індоєвропейці» на фоні «багатьох кочових народів посушливих зон, таких як турки, араби, або монголи, яким вдалося підкорити сусідні осілі народи?»

Він звертає увагу на зауваження Крістофера Беквіта про те, що «ключовою інституцією степу були військові загони або комітати, пов’язані клятвами [аристократичної] вірності та братерства». «На відміну від Дюшена, Беквіт вважає, що існувала спільна центрально-євразійська культура, яка охоплювала всі степові народи». Щоправда, я лише побіжно згадав інших степових воїнів, наголошуючи, що ці кочівники «прийшли набагато пізніше» після того, як їхні осілі сусіди (і самі європейці) досягли значно вищого рівня цивілізації (ніж неолітичні культури, з якими стикалися ІЕ)  якій «вони не змогли нав"язати свою культуру». У книзі Беквіта «Імперії Шовкового шляху: історія Центральної Євразії від бронзового віку до сьогодення» (2009), стверджується, що «найважливішим елементом ранньої форми центральноєвразійського культурного комплексу був суспільно-політично-релігійний ідеал героїчного лідера та його комітату, бойового загону побратимів, які присягнулися захищати його до смерті». Беквіт бачить ці бойові загони у різних степових народів, а не виключно серед носіїв індоєвропейських мов. Проте, загалом, те, що він говорить, фактично підтверджує мою думку. Він погоджується, що comitatus «походить з протоіндоєвропейських часів» і що «справжні comitatus невідомі нецентральноєвразійським народам». Крім того, він говорить, хоч і опосередковано і без свідомого уточнення, що урало-алтайські степові народи еволюціонували в напрямку, який зазнав сильного впливу прикордонних азіатських цивілізацій. В книзі є розділ «Ісламізований комітат», який розповідає про «вплив Центральної Азії на арабський ісламський світ», але в ньому повідомляється, що «система комітату» була «ісламізована (система мамлюків)», в якій воїни-мамлюки були перетворені на «новий корпус імперської гвардії, який був вірним особисто правителю». Беквіт вважає, що ця система була схожа на комітат, але факт полягає в тому, що степових воїнів, які були перетворені на мамлюків, більше не можна класифікувати як «аристократів», навіть якщо вони були пов’язані сильним духом товариства зі своїми побратимами, оскільки вони не були вільними людьми, а купленими рабами, вірними мусульманськими бійцями яких особистого використовував султан. Незважаючи на те, що вони мали право на найвищі посади, і їх навчали згідно з кодексом, який культивував мужність, майстерність верхової їзди та інші навички воїна, вони не були справжніми побратимами, а слугами султана (Waterson 2006).

Беквіт чітко описує долю скотарів-кочівників, «вроджених воїнів», відомих як Сюнну на кордонах Китаю в третьому столітті до нашої ери; їхню неспроможність нав’язати свою владу цивілізованим китайцям і остаточний успіх армії династії Хань «у значному зменшенні влади Сюнну та поширенні китайської культури в степовій зоні». На противагу цьому, як показує Беквіт, міграції індоєвропейців, особливо під час «другої хвилі приблизно в сімнадцятому столітті до нашої ери, під час якої індоєвропейський люд закріпився в деяких частинах Європи, Близького Сходу, Індії та Китаю,” були набагато більш значущими за своїм впливом на окуповані землі. «На початку першого тисячоліття до нашої ери велика частина Євразії вже була індоєвропеїзованою, а більша частина решти її території зазнала дуже сильного індоєвропейського культурного та мовного впливу». Водночас, а також згідно з моїми спостереженнями, Беквіт зазначає, що індоєвропейці, які мігрували на Анатолійське нагір’я протягом другого тисячоліття, зрештою були асимільовані аборигенною культурою хатів, «зростали, вивчаючи звичаї та мову хатті». Хетським правителям вдавалося зберігати значні компоненти своєї індоєвропейської мови протягом півтисячоліття, «але наприкінці бронзового віку на початку дванадцятого століття до нашої ери їх царство зазнало удару, від маловивчених народів моря». Цю мовну ситуацію слід протиставити тим процесам, які відбувались на материковій частині Греції після того, як закінчився мікенський порядок, приблизно в той же час. Мовне середовище залишилося індоєвропейським і відбувалось створення гомерівських епосів, які розповідали про аристократичний і героїчний дух мікенців. В Індії індоєвропейці залишили національний епос «Махабхарата» з зображенням подвигів ранніх войовничих іммігрантів, які пасли худобу та воювали на колісницях, запряжених кіньми. У той же час, як зазначає Беквіт, «місцеві жителі Індії справили великий вплив» на цих войовничих прибульців, «які змішувалися з ними всіма можливими способами, зрештою створивши нову гібридну культуру». До пізнього ведичного періоду (після 1000 р. до н. е.) владу аристократичних зборів почала замінювати нова політична система, зосереджена на головному жерці, придворних і палацових чиновниках (Kulke and Rothermund 1995).

Більше того, Беквіт усвідомлює, що саме протоіндоєвропейці, а не тюрки чи монголи, започаткували й розвинули степовий інструментарій, верхову їзду, вози, колісниці та, я б додав, «революцію вторинних продуктів». На жаль, він майже не пише про природу та вплив цих винаходів на неолітичну Європу та стародавній світ, окрім коротких зауважень, стверджуючи, що індоєвропейці «володіли потужним динамізмом». Близько 150 сторінок «The Uniqueness of Western Civilization» присвячено індоєвропейській аристократичній культурі, стилям бою, героїчній поезії, міграційному рухові, а також дослідженню того, як варварська енергія та міжплемінна взаємодія трансформувалась у більш згуртовані політичні утворення (поліси). Розглянуто зв’язки ІЄ аристократичної культури з культурним розквітом архаїчної та класичної Греції. Я також висвітлив, яким чином Македонія та Рим були вкорінені в спільну індоєвропейську культуру, і як вони відродили ту культурну та територіально-експансіоністську динаміку, яку раніше продемонстрували класичні греки. Подібним чином я розставляю акценти на аристократичних феодальних системах германських народів і на тому, як вони продовжували західну ІЄ спадщину в середні віки.

Беквіт навіть не використовує термін «аристократія», а описує комітат як групу рівних воїнів, помилково вважаючи, що розвиток організованих воєн у Греції і Римі, підйом полісів та римського сенату сповістили про кінець аристократичного способу мислення. Ми повинні пам'ятати про мету книги Беквіта, яка полягає в тому, щоб кинути виклик стереотипному зображенню степових народів як надмірно варварських та жорстоких. Він пропонує "м'який погляд" на «центральних євразійців» як на людей, які були «точно такими ж, як і всі інші відомі народи на землі»: «міські та сільські, сильні та слабкі, люті та лагідні, непитущі та п'яниці, коханці і ненависники, добрі і погані, одним словом різні».  Моя ж основна думка, насамперед, полягає в тому, що протоіндоєвропейці були дуже впливовим народом.

Книга Беквіта, звичайно, є лише одним джерелом; але незважаючи на це, наука підтримує висунуту мною точку зору. Я спробую показати, шляхом узагальнення двох ключових, книг із великою кількістю розділів написаних видатними експертами, які стосуються, зокрема, відносин між кочівниками та їхніми осілими сусідами, а саме: "Mongols, Turks and Others: Eurasian nomadsand the sedentary world" (2005), і "The Cambridge History of Early Inner Asia" (1990). Можна стверджувати, що вплив неіндоєвропейців ніколи не приводив таких до глибоких і тривалих змін, якими були ті, що  пов’язані з «індоєвропеїзацією» Заходу.

У «Вступі» до "Mongols, Turks and Others: Eurasian nomadsand the sedentary world", ми дізнаємося, що відносини між кочівниками та їхніми сусідами з давніх часів до сучасної епохи були «симбіозом», «конфліктом», «торгівлею» та «завоюванням», але ніколи не були культурною колонізацією (кочівниками). Радше, «постійний контакт між степом і землеробами в Євразії глибоко вплинув на самих кочівників: їх економіку, політичні рамки, релігійне життя, самовираження та методи ведення війни». Хоча прихід індоєвропейців також спричинив симбіоз, можна однак стверджувати, що вони повністю культурно колонізували Європу як «чисті кочівники» зі своїм новаторським пастушим набором возів, верхової їзди та колісниць у поєднанні з їхнім аристократично-лібертаріанським духом, який був прищеплений корінним мешканцям. Гідеон Шелах у своєму розділі про  контакти північно-східного Китаю з кочівниками протягом 1100-600 рр. до н.е. каже, що взаємодія посилювалась, приносячи зростаючий потік товарів та ідей, про що свідчать археологічні дані, але загалом, додає він, цивілізації Китаю та скотарських народів в цей період зберегли свою самобутність.

Стосовно кіммерійців і скіфів, які вступили в контакт зі своїми близькосхідними сусідами у восьмому і сьомому століттях до нашої ери, Аскольд Іванчик дуже чітко каже, що ці два етнічно споріднені народи ніколи не мігрували на Близький Схід, а лише здійснювали набіги, укладаючи  військові союзи та династичні шлюби, на обмежені періоди, ніколи не припиняючи контактів зі своєю батьківщиною, розташованою на північ від Кавказького гірського хребта. Аналогічне явище зауважує Наомі Станден у своєму дослідженні народів Ляо, що межували з північним Китаєм у 10 ст. н.е.  Вони не були зацікавлені в постійному адміністративному контролі над китайською територією, а дивилися на Китай як на можливість для набігів, коли їм відмовляли в торгівлі. Ці спостереження не повинні нас дивувати, оскільки ми розглядаємо кочівників в той період історії, коли їхні осілі сусіди займали добре розвинені та густо населені території, які важко розглядати як фронтири для колонізації. Міхал Біран робить загальне зауваження, що кочівники, які фактично завоювали мусульманські землі, «або навернулися в іслам ще до їх приходу, як, наприклад, караханіди та сельджуки, або, навіть якщо вони завоювали мусульманські землі як «невірні», то після кількох десятиліть проживання на мусульманській території вони приймали іслам».

Єгошуа Френкель так само стверджує у своєму дослідженні стосунків між турками та їх сусідами-мусульманами протягом 830-1055 рр., що незважаючи на їхню «залежність» від вербування турецьких воїнів для встановлення ефективного врядування вздовж кордонів, і незважаючи на велику кількість турків, які були залучені до ісламської політики, турки-сельджуки прийняли іслам близько 1000-ного року. Турки були ісламізовані; отже, я б додав, результатом тюркських завоювань Малої Азії, Балкан та Індостану було розширення ісламу, а не тюркського номадизму (який сам потрапив під вплив осілості).

"Кембриджська історія ранньої внутрішньої Азії" також показує, що люди степу не мали тривалого впливу на осілі суспільства. У цій книзі з п'ятнадцяти розділів немає жодних фактів чи аргументів, які б спростували факт винятковості індоєвропейців як перших степовиків, що створили власні осілі культури як домінуючі еліти на європейських землях. 

Від А. І. Мелюкової дізнаємося, що скіфи і сармати з кінця VII ст.до н.е. до 4 ст.н.е., здійснювали численні військові експедиції до Західної Азії зі своїх країв розташованих на північ від Чорного моря. Однак «відносно тривалий період, проведений скіфами в країнах Західної Азії, справив сильний вплив на скіфське суспільство і культуру». «Скіфські вожді навчилися цінувати розкіш і прагнули наслідувати східних володарів». Аристократичний ідеал індоєвропейців, відомий як формула «перший серед рівних» або  primus inter pares, втілюваний мікенцями і яскраво змальований у Гомерівській Іліаді, був життєдайним ґрунтом на якому зросла культура грецьких полісів, що характеризувалась публічними змаганнями поетів, олімпійськими іграми, гоплітською війною та діалогічним стилем філософів. Цей етос також схиляв римлян до створення республіканської форми правління, а германських варварів до перетворення своєї войовничої організації (яку Тацит називав comitatus) на феодально-договірну форму правління, засновану на взаємних зобов'язаннях сеньйорів та васалів. Скіфам так і не вдалося розвинути (зі своїх племінних/варварських республік) форму «цивілізованого» правління республіканського типу. Незважаючи на своє знамените протистояння величезному перському вторгненню приблизно в 514 або 512 рр. до н. е., методом партизанської війни, вони ніколи не встановлювали панування над своїми більш розвиненими сусідами на Близькому Сході. Натомість приблизно в середині 3-го століття нашої ери, скіфи розпалися, втративши свою етнічну відмінність. Подібна доля спіткала сарматів у четвертому столітті нашої ери. 

Розділ Ін-Ші Юй про Сюн-ну в драматичній формі детально описує загальні спостереження Беквіта про те, як «гордий і зухвалий народ» був змушений підкоритися керівництву Хань десь у першому столітті до нашої ери, що призвело до «розпаду Північних Сюн-ну» у восьмому десятилітті 1-го  століття нашої ери». А як щодо страшних гунів? «Жоден народ Внутрішньої Азії, навіть монголи, не набув у європейській історіографії слави, подібної до гунів», — каже Деніс Сінор. Вони «кинули серйозний виклик рівновазі західного світу […] у той час, коли… Римська імперія змушена була боротися з серйозними внутрішніми безладами».

Набіг 395-396 років на Вірменію, Сирію та Північну Месопотамію шокував мешканців; руйнування Бургундського королівства в 430-х роках «вразило уяву поколінь». Тим не менш, гуни не виявляли жодних грандіозних політичних задумів, не встановили постійний контроль над якою-небудь осілою цивілізацією, а залишалися «нацією воїнів», що завжди залежала від пасовищ, доступних для їх коней. Колін Макерас повідомляє нам, що уйгури, які до 744 р.н.е. досягли успіху у верховій їзді та стрільбі з лука, відмовилися від свого кочового минулого, оскільки на них вплинуло Центральне царство. Согдійці познайомили їх з релігією з осілим духовенством і храмами, і, «як наслідок, кочове життя ставало дедалі важчим». За словами Герберта Франке, подібна доля чекала китанців. 12-те сторіччя нашої ери «показало повільну, але невблаганну трансформацію народу китань під впливом китайської культури». Багато імператорів Китану та їхні придворні аристократи прийняли буддизм і стали благочестивими захисниками буддистської віри. Подібним чином, чжурчжені під час династій Юань і Мін були «поглинуті китайською цивілізацією та втратили свою національну ідентичність». Монголи були, безумовно, найуспішнішими серед степових воїнів», — пише Гілдингер. Це загальноприйнята точка зору, і вона досить правдива, але лише до тих пір, поки ми будемо вважати, що індоєвропейці були лише лінгвістичною групою, що є дуже поширеним уявленням.

Монголи були впливовим кочовим народом, який створив найбільшу в історії імперію, що охоплювала Монголію, Китай, Корею, Русь, Іран, Ірак, Афганістан, Мавераннахр, Сирію та Кавказ.  Однак їх вплив в основному відчувався лише протягом тринадцятого та чотирнадцятого століть, під час завоювань та в період існування імперії. Більш того, на той час, коли монгольські і тюркські племена випробували на собі лідерство Темуджина (1165-1227), монгольський степовий світ уже був далеким від колишніх «кровних відносин між рівними», а натомість перебував під владою одного надплемені, відомого як  Хамаг Монгол Улус (Всемонгольська держава). Ця держава ліквідувала стару племінну організацію, перегрупувавши її у армію, засновану на десятковій системі (підрозділи 10, 100 та 1000); керувати допомагала бюрократія, укомплектована значною мірою з освіченої еліти, набраної з осілого завойованого населення (Морган 1986). Найзначнішою спадщиною Пакс Монголіка було наведення порядку, який гарантував безпеку на величезній території, що полегшло поширення товарів та ідей по всій Євразії. Це певною мірою компенсувало той хаос і терор, які монголи принесли Китаю, Персії, Русі,  що постраждали від масових винищень і голоду. Історичний досвід цих степових кочівників різко контрастує з історичною траєкторією індоєвропейців. Починаючи зі своєї батьківщини у сучасній Україні, ІЕ успішно колонізували весь європейський континент, зберігши при цьому цивілізацію своїх стихійних аристократичних звичаїв. У ході міграційних переміщень вони виявили різноманіття культурних та мовних форм, у тому числі ямну культуру (3400-2300 рр. до н.е.), яка поширилася від Каспійського регіону до Подунав'я; культуру шнурової кераміки або бойових сокир, яка поширилася Північною Європою від України до Бельгії після 3000 р. до н.е.; за нею йде культура дзвоноподібних кубків, яка зростала в центральній Європі і поширилась далі на захід до Іспанії та на північ до Англії та Ірландії між 2800-1800 роками до н.е.  Індоєвропейці також переселились на схід через степи до Таримської улоговини в сучасному Сіньцзяні (Китай). Хоча ці спільноти справили значний вплив на давню китайську культуру, зрештою вони були поглинуті іншими культурами, що не належать до IE сім"ї. Ті, що мігрували до материкової Греції, продовжували створювати  першу індоєвропейську  "цивілізацію" в Мікенах. Мікенські воїни становили основу архаїчної та класичної Греції. Македонці омолодили військові доблесті Греції після виснажливої ​​Пелопоннеської війни та продовжили завоювання Персії, а також створення основи для інтелектуальних надбань  Греції Олександра. Третіми індоєвропейцями-варварами, що розвинули цивілізацію, були ранні римляни, які заснували аристократичну республіку, зберегли спадщину Греції та культивували власну латинську традицію. Четвертими були кельто-германські народи, які протягом кількох століть взаємодіяли з римлянами, та продовжили західну традицію. Незважаючи на остаточний занепад класичної Греції, застій та розпад елліністичних царств (що вийшли із західної культурної орбіти) та старіючий деспотизм імперського Риму, динамічний дух Заходу кілька разів відроджувався завдяки вливанню свіжої крові нових аристократичних еліт, принесених новими хвилями варварів.

Андрій Знаменський у своїй рецензії на "The Uniqueness of Western Civilization (2011)", зауважує, що «аристократичний лібертаріанський дух військово-демократичних вождів» не був виключно індоєвропейським, і що я лише побіжно згадую інші народи степу і воїнів північно-західного узбережжя Північної Америки з їх децентралізованою героїчною культурою. Чесно кажучи, я не займався порівняльним аналізом індивідуалістично-орієнтованого етосу індоєвропейських вождівств і подібним чином організованих вождівств Північної Америки, а радше порівнював їх з групово-орієнтованими вождівствами  неєвропейських культур. Знаменський наводить кілька показових прикладів елементів соціокультури американських індіанців рівнин (команчів, шайєнів та інших) як «вершників-кочівників, спосіб життя та міграції яких дуже нагадували індоєвропейців». Вождь Рівнин, не був автократом, зберігав статус лідера, здійснюючи героїчні вчинки, славні в очах його конкурентів. Ці суспільства зазнали краху через європейську колонізацію, і тому Знаменський пише: «ми ніколи не дізнаємося, чи ці «військові демократії» рівнин перетворилися б на щось, що нагадувало б афінський поліс». Він також дивується, чому індоєвропейці, які залишилися на своїй батьківщині в Україні, не еволюціонували в тому ж напрямку, що й ті, хто мігрував до Європи. Ці приклади говорять нам, додає він, що зв’язок між аристократичною культурою індоєвропейців і Афінським полісом, Римською республікою, або піднесенням Заходу загалом, був «далеко не лінійним».

Це нагадує мені зауваження Х'юсона, що "Дюшен уникає матеріалістичної концепції історії". Я розумію, що головна думка Х'юсона полягає в тому, що я приділяв мало уваги деяким матеріалістичним факторам, таким як сімейні моделі та режими ведення сільського господарства, які могли відігравати значну роль. Проте я не можу не відповісти, що пропоноване мною зображення індоєвропейців було матеріалістично зосереджене на використанні ними колісних транспортних засобів, прирученні коней та верховій їзді, їх «революції вторинних продуктів» та їхньому географічному положенні в степах. Аристократичний етос пояснювався, хоч і надто стисло, зв'язком з пастушим способом життя, який передбачав запеклу конкуренцію за право випасу худоби, постійну пильність у захисті свого рухомого багатства, і експансіоністські настрої у світі, в якому конкуруючі пастухи також були зацікавлені в пошуках пасовищ і мали спокусу забрати рухоме майно своїх сусідів. Це життя, сповнене верховою їздою, конфліктами та набігами, призвело до формування певних ментальних рис, включаючи агресивність та індивідуалізм, у тому сенсі, що кожна людина в цій маскулінно орієнтованій атмосфері мала стати не лише пастухом, а й воїном. Враження, що це ідеалістичний погляд, можливо, спричинене моїм основним аргументом, що боротьба за чистий престиж була першопочатковою визначальною рисою аристократичного суспільства. Хоча я присвятив цілий розділ аналізу відкриттів соціобіології, я додав до цієї точки зору неогегелівський аргумент про те, що здатність воїна долати свій природний інстинкт виживання або свій страх смерті (у гонитві за особистою славою у змаганні з рівними собі) було початком західної самосвідомості та культивування цінності свободи. Я протиставив соціальні устремління аристократів звичайному людському прагненню виживання. Але тепер я згоден з Кевіном Макдональдом, який зазначив у своїй чудовій оглядовій статті, що "нематеріалістичне" прагнення престижу і пошани також можна розглядати в еволюційній перспективі. Окремі індоєвропейці демонстрували свою гідність доброчесних людей, ризикуючи своїм життям заради нематеріального престижу, але, як показує моя аргументація, індоєвропейці досягли великих успіхів як генетична група; а, за словами Макдональда: "престиж і шана серед товаришів насправді зазвичай пов'язані з матеріальними благами та репродуктивним успіхом. Подібно до інших психологічних рис, пов’язаних з агресією та схильністю до ризику, гонитва за соціальним престижем шляхом героїчних вчинків є поведінкою з високим ризиком/високою винагородою, де, очевидно, винагорода достатньою мірою переважила ризики протягом тривалого еволюційного періоду."

Цей наголос на IE аристократичному способі життя не передбачає жодної лінійної логіки. Рішення простежити витоки унікальності Заходу сягаючи доісторичних індоєвропейців мало на меті показати, що «початки» Заходу були не в так і не поясненому «грецькому диві». «На початках» ми бачимо воїнів, які прагнуть індивідуальної слави, а не філософів, які хочуть просунути оригінальні концепції пояснення всесвіту.

Захід не постав безпосередньо з культури протоіндоєвропейців. Було багато послідовних фаз і нерівномірностей динаміки розвитку з власними передумовами та логікою, що випливали з різних соціальних сфер, військового змагання, близькості морів, зростання наукових знань, політичної динаміки, інновацій, літературних впливів тощо. Наприклад, була організаційна структура Католицької Церкви та схоластичний метод міркування, григоріанська реформа та систематизація канонічного права, договірний та децентралізований характер феодалізму в поєднанні з поділом суспільства на автономні корпоративні органи, Відродження, Наукова революція та Просвітництво. Було б надзвичайно простодушно думати, що всі ці явища логічно випливали з аристократичного способу життя доісторичних індоєвропейців, навіть якщо Захід переживав оновлення індоєвропейських засад з македонцями, архаїчними римлянами та кельтсько-германськими племенами. Захід сповнений переходів, ренесансів та нововведень, кожне з яких було "вмонтоване" у складні конфігурації "внутрішніх" і «зовнішніх» факторів, непередбачених наслідків, боротьби, харизматичних особистостей та обставин навколишнього середовища. Водночас у всьому цьому броунівському рухові можна знайти жваву й неспокійну культуру аристократичного індивідуалізму Заходу. Це не означає, що безперервна творчість західних людей була справою аристократичного класу per se. Значення аристократичної честі та досконалості суттєво змінилося від своїх варварських джерел до класичних грецьких часів, християнізації та буржуазного підприємництва. Моя книга зосереджується на стародавній Греції та середньовіччі і має лише незначні посилання на сучасність, але у статті «Цивілізація дослідників» я спробував охопити цю аристократичну душу в історії сучасних досліджень, стверджуючи, що 1) майже всі відкриття в історії належали європейцям, і що 2) в історії сучасних досліджень ми можемо виявити в чистому вигляді (в сучасній, мирній формі) це аристократичне бажання досліджувати заради самого дослідження, оскільки вченими більше не рухає прагнення до багатства, релігійного навернення або навіть наукового знання.