РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД СТАТТІ
The Legacy of the Berserker
JOHN COLARUSSO
McMaster University, Canada
Comparative Mythology December 2019, Volume 5, Issue 1
Спадщина Берсеркера
Анотація: Скандинавська "Сага про короля Хрольфа Кракі" дає нам єдиний опис берсерків (ведмежих сорочок), який ілюструє, як вони поводились при королівському дворі. Змальовано як вони з"явились там, повернувшись після сезону набігів. Берсеркери виявляли ворожість і презирство до усіх присутніх, навіть до короля Хрольфа. Цікаво, що король на це не ображався.
Найкраще пояснити таку його незворушність можна припустивши, що в поведінці берсеркера проявляється лише ритуальна ворожість, спрямована на зміцнення його статусу та покликана забезпечити його відокремленість від інших воїнів з більш адекватним характером.
Звичайно, така поведінка, мабуть, здавалась дивною бардам пізніших часів, чиє завдання полягало в тому, щоб переказати старі легенди таким чином, щоб зберігалась зв'язність оповіді. Тому ця древня ритуальна поведінка переосмислювалась, як і пов"язані з нею специфічні моменти.
По-перше берсерки билися поодинці. Воювати в одному загоні з берсерком було просто небезпечно, тому що в своїй нестямі він міг не відрізнити друга від ворога. Образ самотнього бійця епічних творів може бути пізнішою переробкою цієї древньої риси берсерка. Такі бійці-одинаки зустрічаються в слов'янській (Igor Monomakh), кельтській (Cú Chulainn), грецькій (Herakles, Ajax the Greater) традиціях.
По-друге, відчуженість берсерка, заснована на ворожості, може пояснити загадкові мотиви ворожнечі та ізгойства в героїчних переказах. У германській епічній традиції описується невмотивована ворожість Хротгарового охоронця, Унферта, до Беовульфа. В іранській традиції знаходимо дивний мотив ворожого ставлення гурту нартів до свого лідера (Сосруко або Батрадза). В індоарійських текстах знаходимо Індру, покинутого його загоном, Марутами, під час його битви зі змієм, Врітрою. В анатолійській традиції бог бурі Тархунас також покинутий богами в бою з драконом Illuyanka. Відому тему «Іліади» про те як Ахіллес на тривалий час покинув поле бою біля стін Трої, найлегше пояснити як перероблену древню тему специфічної поведінки берсерка. Його дика манера ведення бою, коли він повернувся до лав війська також вписується в поведінковий паттерн берсерка.
Усі ці матеріали свідчать про те, що берсерк — це не просто Скандинавське чи германське явище, а радше елемент спільної індоєвропейської спадщини. Якщо так, то ми можемо розглядати ṛkṣas «ведмедів», армії Рами, як берсерків, оскільки ведмеді не живуть в Індії південніше Гімалаїв. Тут, як і в скандинавській традиції, збереглася назва цих воїнів.
1.Вступні зауваження
У юності я провів кілька тижнів за читанням «Іліади» і був вражений однією дивною деталлю, яка десятиліттями залишалася для мене загадкою: чому головний герой, Ахілл (Ахіллес) більшу частину часу воєнної кампанії ображено сидить у своєму наметі, а коли виходить, то чому стає таким лютим дикуном? Я читав інші епоси про Гільгамеша, Сіда, Беовульфа, і очікував, що центральною постаттю героїчного переказу буде шляхетний, доблесний персонаж, який перебуває в центрі подій. Ця стаття є відповіддю на мою особисту загадку, а також поясненням багатьох інших загадкових моментів в переказах широкого кола індоєвропейських народів.
Перш за все я повинен підкреслити, що я не склав список характерних ознак берсерків. Інші автори випередили мене в цьому. Я, радше, зосереджуюсь на літературних свідоцтвах про них, що були переосмисленими, оскільки оригінал ставав незрозумілим для оповідачів, які представляли більш пізню, але спадкоємну культуру.
2. Сага про короля Хрольфа Кракі
Берсерки були воїнами, які билися в шаленому стані, байдужі до болю, до ран і навіть до смерті. Етимологія терміну прозора /ber/ ‘ведмідь’, /serk/ «сорочка». Єдине розгорнуте зображення берсерків та їх поведінки можна знайти в «Сазі про короля Хрольфа Кракі» .
Це «стара» (fornaldar) сага (оригінальна назва Hrólfs saga kraka) в якій діє персонаж з шаманськими уміннями, Böðvar Bjarki («Маленький Ведмедик битви»), який шаманським чином проектує себе на поле бою у вигляді гігантського ведмедя. Він і його друзі виступають у антагоністичній ролі по відношенню до берсерків. Берсерки зазвичай вважаються скандинавським мілітарним явищем. Однак були й інші «особливі» воїни, такі як úlfheðnar «вовчі шкури» та готські аlbis (звідки «ельфи») «білі» (тобто привиди), але про них збереглось мало інформації. Слід згадати і слов'янських вовкулаків, що свідчить про те, що наявність теріоморфних воїнів не обмежувалася скандинавською традицією. Власне, показати це і є метою цього дослідження. Теріоморфні воїни, зокрема воїни-ведмеді, насправді мали протоіндоєвропейське, а не лише скандинавське чи германське походження.
3. Особливості
Розповідь про групу берсерків у сазі про Хрольфа Кракі дозволяє нам скласти перелік їх ключових функцій і ознак. 1. Вони прийшли до двору конунга групою з дванадцяти осіб, повернувшись із рейду. 2. Вони носили броню і були "до зубів" озброєні. 3. Вони сиділи окремо, праворуч від царя. 4. Вони ображали усіх з ким зустрічались, включаючи самого короля Хрольфа Кракі, який, що досить дивно, не ображався на їхні слова. Подібні образи кидались і на адресу Свіпдага, коли король Хрольф і його свита відвідали двір короля Аділса. Зрештою, вони тримались осторонь від «звичайних» бійців, включаючи Б'яркі та його супутників.
Однак набіги та носіння обладунків були поширеним явищем в цю епоху. Ці ознаки не є сутнісними. Відчуженість, тісний зв’язок з правителем та манера ображати усіх і кожного, незалежно від статусу, є особливими рисами берсеркерів, які слід розглядати як сутнісні та такі, що потребують пояснення. Ці три сутнісні ознаки, а також носіння звірячих шкір певною категорією воїнів зустрічається в різноманітних наративах індоєвропейського простору. Барди переосмисли ці древні риси в такий спосіб, який узгоджувався з моральними цінностями їхнього часу.
Однак, слід підкреслити, що деякі з цих рис є канонічними рисами архетипу ІЄ героя. Вони є необхідними для ідентифікації берсерка, але недостатні для визначення берсерка як такого. Питання, в якій мірі паттерни берсерка вплинули на формування образу індоєвропейського героя є багатообіцяючою темою для майбутніх досліджень.
4. Огляд
Тісні зв’язки з правителем, здавалося б, є рисами будь-якої воїнської еліти, яка вважалась життєво важливою для захисту держави. Здається, що берсерки сформували «професійний» клас воїнів (Kershaw). Вони були високо оцінюваними бійцями, можна сказати «озброєними психотиками», відособленими, і як група, і в індивідуальному порядку. Ці бійці були відособленими не просто по причині їхнього елітного статусу, а тому, що вони були небезпечними, божевільними. Це має тактичний сенс, оскільки несамовиті бійці не можуть скоординовуватися ні один з одним, ні з іншими військами.
Практика ображати, кидати виклик усім, незалежно від рангу, однак, здається явищем вкрай дивним. Сучасну паралель можна побачити в чванстві та хвальковитості бійців у боксі чи боротьбі, які в наш час є комерційно постановними. Відверто агресивну форму традиційного вітання маорі (хака) можна розглядати як ритуальну демонстрацію бойової майстерності, що мала зокрема і попереджувальну функцію для новоприбулих. Тому було б найкраще розглядати цей мотив саги як збереження стародавнього звичаю ритуального кидання виклику та нанесення образ. Король Хрольф сидів разом із ними, а на їхні зухвалі тиради відповідав незворушністю, тому що сприймав їх, відповідно до цієї гіпотези, як ритуальну формальність.
Берсерки зберігали знаки молодіжної ініціації, зокрема звичай носити шкуру ведмедя, якого вони убили під час обрядового випробування. Згадаймо також úlfheðnar (в однині úlfheðinn), які носили вовчі шкури, і Геракла в левовій шкурі. До цього часу вчені вважали такі постаті суто скандинавським явищем, оскільки скандинавські традиції багаті на численні свідчення про берсерків, а мотив левової шкури Геракла зазвичай розглядається як випадкове явище місцевого значення. Однак аналогічні мотиви в наративах інших індоєвропейських народів свідчать, що берсеркерські групи повинні були колись існували і у їхній історії. Тому індоєвропейська спільнота повинна була мати аналоги берсерків, що я й покажу (на противагу Кершоу).
5. Самотній поєдинник
Канонічною рисою героя є поєдинок один на один (Міллер), у якому він здатен найкраще
продемонструвати свою майстерність. У світлі вище наведених мотивів такий поєдинок може інтерпретуватись як реліктова згадка про особливість бойового стилю берсерка. Є приклади з руської, грецької, римської, староанглійської та новітньої кавказької традицій, де функція самотнього бійця зображена як предмет вибору, фактично як відмінна ознака конкретної особи. У Київській Русі існував почесний титул, запозичений з візантійської грецької традиції -- mono-machos "одно-борець", "самотній поєдинник". Цей титул носили: Володимир Мономах, Ігор Мономах, з гілки Мономаховичів київської династії Рюриковичів. Ціла гілка династії славилась своїми «одно-борцями».
Ця назва була запозичена у візантійського імператора Константіноса Мономаха (бл. 1000 – 1011р.р.), який також бився як одиночний воїн.
Цей візантійський імператор мав більш давніх попередників. У класичному грецькому епосі знаходимо Геракла, а в «Іліаді» Аякса і Ахіллеса. У Римі Публій Горацій Коклес сам-один відбивався від війська Ларса Порсени з Клузіума на мосту над річкою Субліцій (до цієї історії скептично ставились Лівій, Діонісій і Плутарх, ймовірно, тому, що в римські часи війна була строго регламентованою і поодинокі бійці стали видаватись неправдоподібними.
У староанглійській традиції маємо образ Беовульфа. Йому належало зіткнутися з демонічним Гренделем в поєдинку, що мав вигляд свого роду армреслінгу, який, звичайно ж, відбувався один на один. Він робив це за власним вибором, хоча його супроводжував військовий загін.
Герой нартського епосу T’ot’arish повинен був зіткнутися з Великим Змієм наодинці, тому що решта нартів були «зайняті». Бардам доводилось складати розлоге пояснення, чому цей герой не отримував ніякої допомоги. Герої нартів Сосруко та Батрадз, також повинні були протистояти своїм ворогам поодинці. Хоча ці епічні системи не є індоєвропейськими, вони запозичили мотив через тривалий контакт із суміжними індоєвропейськими народами, або ж це більш древня спільна тема, що відображає віддалену спільну культурну спадщину разом з праіндоєвропейською. У цих більш пізніх прикладах відсутній мотив добровільного бажання героя битись один на один, замінений мотивом в якому героя покидають і він залишається сам. Цей мотив покинутості героя ми розглянемо в наступному розділі.
6. Покинутий «товаришами» (Один не по своїй волі)
В анатолійській (хетській) традиції Тархуна — бога грози покинули інші боги під час битви з драконом Іллуянкою (Уоткінс; Гютербок; Гофнер). Йому допомагала лише діва, Інара («Інару», «Інру» або «Інар»), за деякими даними, його дочка. У неіндоєвропейських сусідів хеттів хуритів знаходимо бога грози Тешуба, якого покинули боги під час боротьби з демонічною постаттю Кумарбі.
Обидві ці історії мають паралель у Ведах, де Індру, бога грози, покидають його Марути, коли він бився з драконом Врітрою. Йому допомагав тільки бог Вішну, який явився до царя демонів у вигляді карлика, але перетворився на велетня і трьома кроками заполонив весь космічний простір, залишивши демонам лише підземний світ.
Ірландський Кухулін з Ольстера - самотній боєць епосу "Тайн Бо Куальнге", сам-один стримував численну армію на чолі з Connachta (Kinsella). Це було зумовлено тим, що ольстерці, страждали на "хворобу уладів" і, отже, були нездатним йому допомогти. А корелятом маленького чи юного помічника, присутнього у попередніх традиціях, є хлопчики. Загін хлопчаків, який він колись очолював. На жаль, вони були вбиті, поки він перебував в трансоподібному триденному сні. Їхня загибель викликала у нього шалений гнів, подібний до шалу берсерка, коли він прокинувся і довідався про їхню долю. В одному з текстів він зветься «шалений з Еріу» (Ганц). В грецькій традиції ми зустрічаємо таку ж несамовиту лють Ахіллеса викликану загибеллю його юного друга Патрокла.
У руській традиції Ілля Муромець здійснює свої подвиги самотужки, б"ючись з татарською ордою, залишений Самсоном Самойловичем та його богатирями (Бейлі та Іванова). Ця група з дванадцяти «святих» богатирів, стояла осторонь під час бою, що також натякає на берсеркерівський прототип героя. Тут відторгнення богатиря явне і зумовлене проблемами при дворі: правитель, князь Володимир, ставився до своїх героїв з презирством. Швидше за все, це пізніша раціоналізація статусу Іллі як бійця-одинака. Це також може бути перенесенням старої ритуальної ворожості берсерка з образу героя на образ правителя, оскільки останній розглядатиметься в наступні епохи як особа, чия поведінка виходить за рамки встановлені для звичайних людей.
7. Невмотивована ворожнеча
Щодо найособливішої риси берсерка, ритуальної ворожості, то найяскравіше вона виражена в кавказькому нартському епосі (Colarusso). Усі провідні герої (Warzameg, She Bartinuquo, Pataraz, Sosruquo) ворожо ставляться до інших нартів. Варзамег (осет. «Urizmæg») — найстарший серед нартів і є верховним вождем. Його дружина Сатаная (осетинська «Сатана») має змішане ірано-черкеське ім'я, /sata-na-ya/ "Мати сотні". Здається, що вона була символічною матір'ю бойового братства сотні бійців. Саги про нартів дають нам, найдетальніший опис індоєвропейського військового загону, хоча ці культурні коди були запозичені неіндоєвропейськими північно-західнокавказькими народами. Примітно, що група перебуває в стані у невпинної ворожості не лише до свого лідера, але й до своїх героїв. Саги зазвичай пояснюють таку мотивацію ревнощами та суперництвом, але, ймовірно, що це могло бути переробкою мотиву древньої ритуальної ворожості берсеркерської еліти, до рядового складу бойового загону.
Германську, нескандинавську паралель до прояву такого усобища, хоча й меншого масштабу, можна знайти в давньоанглійському Беовульфі. Там можна зустріти постать Анферта, охоронця короля Хротгара, який виявляє невмотивовану ворожість до
Беовульфа. Він сидить праворуч біля ніг короля і тримається окремо від решти людей Хротгара, як типовий берсерк. Відзначимо також, що ірландський Cú Chulainn сидить (як маленький хлопчик) на колінах свого короля Конхобара, після того як проявив свою воїнську лють і силу (Gantz). Після того як Беовульф убив Гренделя, жестом прояву дружби Анферт даєрує Беовульфові меч. Можна витлумачити цей жест як визнання з боку Анферта беовульфового статусу берсерка, але передача зброї поважною високостатусною персоною особі з невизначеною соціальною роллю свідчить про те, що в первинному «протонаративі» Беовульф міг бути зброєносцем Унферта, або посвячуваним. Кершоу стверджує, що берсерки, можливо, служили на церемонії ініціації для молоді, яка мала стати воїнами.
8. Драматична замкнутість (поєднання замкнутості та ворожості)
В образі Ахіллеса «Іліада» представляє героя, який віддаляється у свій табір, як сказано в тексті, через образу завдану йому його Агамемноном (Книга I). Агамемнон, організатор війни з Троєю і, верховний воєначальник, забрав у нього один з його військових трофеїв, дівчину на ім'я Брісеїда. Мені завжди здавалось, що ця подія була явно неадекватним приводом для асоціальної поведінки Ахілла. Ахіллес виявив вороже ставлення до Агамемнона з цієї причини, хоча такий вчинок видається зухвалим, враховуючи високе становище Агамемнона. Я думаю, що нам слід розуміти поведінку Ахіллеса як таку, що заснована на прототипі берсерка. Гомер та його попередники намагалися зрозуміти відчуженість берсерка та його ритуальну ворожість.
Ця інтерпретація видається віродостойною, з огляду на розповідь, про те, як Ахілл все-таки з’являється на полі бою, щоб помститися за смерть свого двоюрідного брата Патрокла (Patroklos), можливо, в протонаративі його зброєносця або ініціанта. Він люто б"ється спочатку з жителями Трої (Книга XX), а потім з річкою, Ксантосом (Книга XXI), не виявляючи милосердя до усіх, кого він зустрічав на своєму шляху. Його битва з річкою дуже схожа на відлуння архаїчного мотиву божевільної люті берсерка, спрямованої проти неживих об"єктів, який знаходимо в сазі про Герварара. Нарешті він вбиває Гектора, знущаючись над його трупом всупереч прийнятим правилам бою (Кн. XXII). Гомер зображує його розлюченим у своєму горі, але образ Ахілла є "переробкою" попереднього прототипу, який шаленою боротьбою і оскверненням тіла Гектора демонструє божевілля берсерка (готське wōþ, німецьке Wut).
Своєрідним зразком крайньої відчуженості героя є образ осетинського (іранського) нартського епосу Батрадза, некерованої постаті (Miller), що мешкає серед хмар і спускається лише, щоб брати участь у житті нартів як самотній воїн наділений некерованою силою. Захмарну обитель Батрадза можна розглядати як безпосередню християнізовану ілюстрацію його статусу відчуженого та водночас священного воїна -Weihekrieger.
9. Невмотивована вбивча лють
Грецька традиція зберегла ще два приклади вбивчої люті, які найкраще розуміти як ремінісцеції ексцесів спричинених поведінкою берсерків.
Герой Пелаемон у приступі безглуздої люті вбиває свою дружину Мегару і трьох їхніх синів. У пошуках спокути він відвідує Дельфійський оракул. Оракул каже йому змінити своє ім'я на Геракла і звершити покаяння через виконання завдань, які дасть йому двоюрідний брат Еврісфей. Незважаючи на нове ім'я, Геракл знову бездумно вбиває. На цей раз жертвою стає Іфіт, коли приходить, щоб допомогти Гераклові одружитись з Іолою. Обидва випадки можна трактувати як рефлекси прото-ІЄ мотиву люті берсерка та його непередбачуваності.
Відомо, що на скандинавських берсерків періодично насувався небезпечний настрій, особливо ввечері. Хоча не описано випадків домашнього насильства в домівках берсерків, їхнім дружинам радили тимчасово покидати дім і брати з собою дітей, якщо їхні чоловіки починають робитись дратівливими. Ці застереження можна знайти в Erbyggja saga. Безумство берсерка, (норвезькою berserksgangr), як видається, виникало саме по собі, поза бажанням та вольовим контролем спричиняючи небажаний безлад. Кершоу описує групу з дванадцяти синів Арнгріма в сазі про Герварара, які розсіюються коли відчувають, що їх божевілля набирає обертів, і вони б"ються з деревами та камінням, поки не втихомирюються. Я назвав це психотичною поведінкою, але незрозуміло, як саме слід характеризувати цей стан з точки зору сучасної психіатрії.
10. Стигматизація берсеркерської нестримності
Гнів берсерка, можливо, спочатку вважався святою, божественною силою (Kershaw), життєво необхідною для захисту громади, але згодом він зазнав стигматизаціії, що відображено в основній масі історичного матеріалу. Грецька традиція донесла два яскравих приклади такої стигматизації.
В «Іліаді» великий воїн Тідей у нестямі з"їдає мозок убитого ним в бою Меланіппа, викликавши тим самим огиду богині Афіни, яка збиралася дарувати йому безсмертя. Це можна розглядати як явну стигматизацію поведінки берсеркерського стилю бою, звичної в старі часи, і абсурдної та дикої з перспективи модерну і класицизму.
Така ж стигматизація зображена і у п'єсі Софокла Аякс. Одержимий приступом безумства він вночі вирізав стадо худоби, прийнявши його за ахейське військо і вождів. Коли ж уранці розум повернувся до нього і він з жахом побачив скоєне, то, боячись глузувань воїнів, покінчив із собою. Знову ж таки, це можна розуміти як стигматизацію несамовитого шалу берсерків старих віків. Софокл раціоналізував цей раж тим, що він виник через те, що героєві не присудили нагороду -- обладунок убитого Ахіллеса.
В цілому, якщо ми слідуватимемо концепції моральної інверсії Пухвела, то зможемо розглядати берсеркерські чесноти, як перевернуті етичні цінності героїчної спадщини давнини, а не лише як незрозумілий, архаїчний атавізм, успадкований бардом від його попередників.
11. Священний жар, протоіндоєвропейське *tepos (і його гасіння)
У норвезьких джерелах відсутній будь-який зв'язок між берсерками і жаром, хоча стверджується, що вони були байдужі до вогню, що полум'я не могло зашкодити їм. Тим не менш, персонажі, які, ймовірно, є рефлексами праобразу берсерка (Puhvel) часто змальовуються гарячими і в деяких випадках гартуються як залізо, для відновлення до нормального стану або набуття ними сталевої оболонки. В останньому випадку загартування є пізнім мотивом і відображає металургійну технологію, що появилась в залізному віці ( Коларуссо, Лінн). Жар воїна, однак, здається є древнішим мотивом, проявом індоєвропейської ідеї священного тепла *tepos (давньоірландське te «гарячий», умбрійське tefru «спалена жертва», латинське tepidus «теплий», грецьке téphrā «попіл», давньоанглійське þefian «зітхання, важке дихання», санскритське tápas «священне тепло», tápati «зігріває, горить', авестійське tāpaiti 'бути теплим', старослов'янське toplъ 'теплий', хетське tapissa 'лихоманка, жар').
Ірландській Cú Chulainn повернувся зі свого першого походу шаленим, небезпечним як для друга, так і для ворога. Його треба збуло занурити в три чани з водою (Ганц), щоб повернути до нормального стану. Дещо менш драматичний, але все ж цікавий образ Луга, який червоніє від жару гніву, коли звинувачує синів Туранна у вбивстві свого батька Сіана.
Вірменський Ваагн (образ споріднений або, можливо, похідний від образу Врітрахана з
Ріґведи) народжується із тростини у вогні (Дюмезіль).
Осетинський (іранський) Нарт Батрадз народжується в полум’ї, і його потрібно було занурити у семи чанах, щоб він остудився. Гине цей герой також від жару, не маючи змоги остудитись. З суміжних північно-західних традицій походить образ нарта Sosruquo, який теж народжується в полум'ї і гартується при народженні богом ковальства. Він стає невразливим, за винятком тих місць, за які його тримали ковальськими щипцями, на колінах або стегнах (Colarusso).
Грецька Нереїда, Фетіда, намагається випалити смертність із своєї дитини, Ахілла, але її перериває чоловік Пелей. Розлютившись вона покинула обох. Однак в іншій розповіді вона занурює сина в річку Стікс, тримаючи за п'яту, що залишається його єдиним вразливим місцем. Схоже що епізод гарту тут розділено на дві частини.
Схожий мотив обпікання трапляється в переказах про богиню Деметру. Вона намагається так само вчинити з немовлям Демофоном, але її зупиняє мати немовляти.
У слов'янській традиції, маємо богатиря Іллю Муромця, що сидить на печі 33 роки, внаслідок вродженої хвороби, що зробила його недієздатним. Іллю було вилікувано двома паломниками, але це християнізована переробка більш раннього протонаративу, в якому герой робить спробу поглинути тепло для здійснення подвигів.
12. Одноокість або «око-колесо».
Рисою не надто розповсюдженою серед персонажів скандинавської міфології, але поширеною серед ІЄ аналогів берсеркерів є одноокість або круглоокість героя чи лиходія. В нордичній міфології лише Одін одноокий, та значення цієї його особливості стоїть окремо від одноокості чи колесоокості воїнів.
Римський Публій Горація Кокла, чий агномен означає «око-колесо», зображений однооким, таким, що втратив око в бою. Про його статус самотнього бійця вже згадувалося в вище. Використання терміну «око колесо» для позначення одноокості є дивним, але зустрічається також і у грецькій традиції.
В кельтській ірландській традиції тіло героя Cú Chulainn, коли його охоплює лють берсеркера трансформується. Це явище зветься ríastarthae (Gantz). В цьому стані одне око вирячується, а друге впивається в обличчя і він здається однооким. Інший герой Балор, демонічний фомор мав гігантське очне яблуко, наділене смертоносним поглядом.
Можливо, найвідомішими персонажами цього ряду є грецькі циклопи (від κύκλος — «коло» и όψις — «око»). Тут знову використано цей дивний апелятив для позначення одноокості. Це були три грубі, первісні ковалі, які допомогли Зевсові викувавши громові блискавки для битви проти Титана Кроноса.
У Нартському епосі північно-західних кавказців (черкеси, убихи, абхази) зустрічаються одноокі велетні: черк. yinizh-es, /yǝnǝ-ź/ велетень, велика потвора. Цей корінь зустрічається також в імені абхазького бога ковальства /a-yna-r/, що означає «Велетень». Можливо, він був запозичений у протоіндоєвропейців у прадавні часи, і від нього також походять індоіранське ім"я *Indra і хетське І-na-ra. Згадаймо, що грецькі циклопи були ковалями, на що вказує зв'язок між коренем, який вживається для позначення однооких велетнів у черкеській мові, та богом ковальства абхазців.
Застосування терміну «око-колесо» для позначення одноокості можна пояснити, якщо припустити зв"язок «ока-колеса» з мотивом злого ока. Зазвичай, щоб зурочити, потрібно заплющити одне око, а інше витріщити на об’єкт своїх злих намірів, що виглядатиме як широко розплющене заокруглене око на одноокому обличчі. Балор — це вцілілий прояв старої віри в те, що можна навести смерть за допомогою (збільшеного та заокругленого) лихого ока.
13. Ономастика
Германські мови зберегли прозору назву для позначення таких диких бійців — давньоскандинавське berserkr, англійське та німецьке berserker, але також відома назва der Wüterich від die Wut «божевілля, лють, одержимість», давньоанглійське wōdlic, «нерозумний, божевільний, лютий».
Етимологію слова берсеркер виводять або від словосполучення «ведмежа сорочка» або «"гола" сорочка», тобто «той хто без обладунків», але індоарійські матеріали, здається, виключають версію оголеності. Джерелом повинно бути прагерманське *bera-serk-er. Я навів приклади подібних озброєних психотиків у грецькій, кельтській, слов’янській, італійській, вірменській, іранській (нартській) традиціях, до яких ми тепер можемо додати індоарійську, з її ṛkṣas «ведмедями», берсерками Ханумана, теріоморфною армією змальованою в Рамаяні. Оскільки в Індії на південь від Гімалаїв, ведмеді не водяться, і тому неможливо пояснити появу цього слова в цьому епосі як позначуючу справжніх ведмедів. Така алюзія мала б незначний наративний ефект і була б незрозумілою як для барда, так і для публіки.
Професор Ярослав Васільков повідомив мені [особисте повідомлення], що бійці ṛkṣas згадуються уже в Ріґведі, тому посилання на ведмедів-бійців є проявом древньої індоарійської традиції.
14. Протоіндоєвропейський культ «професійних» воїнів
Тепер ми можемо узагальнити сутнісні риси протоіндоєвропейського (PIE) озброєного психотичного бійця.
Хоча є докази існування воїнів-вовків та, можливо, воїнів-білих привидів, я реконструював архетип воїтелів-ведмедів. Від PIE кореня H₂ŕ̥tḱos- «ведмідь» походять хетське ḫartak(k)aš (/Hrtka-s/), грецьке árktos, латинське ursus, староірландське (валлійське Arth(ur)), німецьке Urho, санскритське ṛkṣa, авестійське arǝša, албанське ari, вірменський arǰ (Mallory & Adams; Kloeckhorst).
На основі проведеного порівняльного аналізу ми можемо скласти перелік їх особливостей. По-перше, вони були бійцями-одинаками, які складали окремий компонент другої функції, королівсько-воїнської функції Дюмезіля. Зазвичай їх загін складався з дванадцяти осіб. По-друге, вони кодували свій відсторонений статус через ритуальну ворожість, ворожість яку було спрямовано навіть до їхнього сеньйора, по праву руку від якого вони сиділи.
По-третє, вони носили шкури тотемних тварин вбитих під час пройденого ними обряду ініціації, можливо, це було виявом ідеологічного уявлення про їх «вічну молодість». По-четверте, на практиці, попри вдавану вічну юність, вони забезпечували продовження традиції завдяки наявності у них зброєносців чи ініціантів. По-п’яте, вони були озброєними психотиками, і тому вважалися священними воїнами, присвяченими богу війни. Ментально хворих людей у багатьох культурах вважали обранцями богів. Тому, по-шосте, їх вважали тими, хто носить у собі священний жар. По-сьоме, вони проявляли бойовий тремор, здійснювали уривчасті рухи, що виражало дику лють. Вважалось також, що у них було лихе око. Можливо, вони навіть входили в стан священного трансу.
Безсумнівно, що берсеркери були особливим залякуючим компонентом індоєвропейської експансії Ця таємнича постать, що криється за багатьма дивними рисами, збереженими в літературних пам"ятках спадкоємців протоіндоєвропейської культури є образом варварського священного воїна. Сьогодні ми зіштовхуємось релігійним тероризмом. Це явище не є чимось новим. Світ бачив його і раніше, у скандинавському берсеркові, присвяченому Одінові, і ще давніше у індоєвропейському воїнові-ведмедеві, присвяченому ще неназваному богові.
Коментарі
Дописати коментар