University of Copenhagen
Problematising standard methodologies in Indo-European studies: the role of individual innovators
Проблематизація стандартних методологій в індоєвропейських дослідженнях: роль індивідуальних інноваторів
На наш погляд, в сучасних індоєвропейських дослідженнях наявні певні прогалини та упущені моменти, які, якби були б розглянуті, могли б значною мірою поглибити розуміння індоєвропейської парадигми та сприяти інтеграції різних дисциплін. Важливо зазначити, що в галузі індоєвропейських досліджень недостатньо приділяється уваги філософському аспекту. Філософія часто сприймається як певний дискурс мислителів, який часом може здаватися марнослів'ям. Однак тут ми маємо справу з аспектом психофізичної проблематики в контексті прогресивної еволюції складних цілеспрямованих систем з позиції "вивчення еволюційного сенсу адаптивних і преадаптивних завдань, що породжують різні форми психічних презентацій світу, в тому числі свідомості як "очікування непередбаченого". Пошук відповідей на ці запитання націлений на тих, хто прагне до міждисциплінарного синтезу наук про природу, людину і суспільство. Ми всі повинні чітко собі уявляти, що сприймаємо світ не очима, а нашим мозком. Очі лише забезпечують нам огляд. Варто серйозно замислитися про глибоке значення цього твердження.
Згадуючи слова відомого математика Володимира Лефевра, слід зазначити, що "основним завданням вивчення складних об'єктів [наприклад, індоєвропейської парадигми], є створення унікальних уявлень про реальність, у яких між духовними і матеріальними феноменами встановлюються конструктивні зв'язки". Відомо, що Лефевр розробив рівняння для прогнозування масштабних наслідків індивідуальних дій. У числі параметрів цих рівнянь - уявлення людини про себе і дія, інтерпретована через цей самообраз. Підсумком є число, що відображає ймовірність того, що розглянутий індивід зробить певну дію.
Який це має стосунок до індоєвропейських досліджень і до того, про що ми тут намагаємося з вами з'ясувати? Відношення цього до індоєвропейських досліджень і до нашого поточного обговорення пов'язане з традиційним підходом, що застосовується і в гуманітарних і в природничих дисциплінах, щодо питання походження індоєвропейців. Цей підхід і рамки мислення часто нехтують значущістю унікальності та спонтанності індивідуального внеску в історичні процеси. Кожна академічна наука, що займається вивченням минулого, застосовує свої специфічні методології, які можна до певної міри описати наступним чином. Замість використання термометра для вимірювання температури тіла конкретного пацієнта, академічні дисципліни вдаються до методології аналізу великих даних (виміряні температури більшості, якщо не всіх пацієнтів у медичному закладі в даний момент), обчислюючи середню температуру, щоб наблизити ймовірність до істини. Це робиться з використанням сучасних байєсівських статистичних рівнянь імовірності або типологічних методологій, які працюють за принципом аналогій з уже відомими і добре вивченими даними. У цьому контексті, відсутність аналогії з "термометром" зумовлена неможливістю мати живого прямого свідка еволюції людини і суспільства, або прямий і щирий письмовий звіт про це. Але в цьому контексті, дослідження індоєвропейської парадигми багато в чому збігаються з еволюційною біологією, астрофізикою та іншими, в сенсі того, що успіхи цих дисциплін не обумовлені наявністю таких "прямих" свідчень. Втім, історія рясно забезпечила нас прикладами спонтанності і випадковості важливих історичних відкриттів, які справили вирішальний вплив на перебіг подій. Візьмемоо хоча б, наприклад, відкриття антибіотиків. У чому сенс припущення, що поява індоєвропейців, їхньої мови і культури неодмінно є передбачуваним і послідовним продуктом, свого роду колективного мислення великої кількості людей? Виходячи з цього припущення, аналізуючи зразки, отримані від цих людей, ми можемо робити висновки про їхнє походження. Але це пов'язано не з усіма, а лише з невеликим числом історичних дисциплін, і навіть тоді без створення загальної методологічної платформи, бази для розуміння і спільної мови для міждисциплінарного опису. Чому ми приймаємо цей підхід як даність? Чи не є причиною наших тривалих і відносно неефективних пошуків відповіді на індоєвропейську парадигму той факт, що ми прагнемо адаптувати наші підсумкові результати до рамок і можливостей наших вузькоспеціалізованих методологій? Чи не стоїмо ми на межі ризику, приймаючи гіпотезу про ідентичність психічної та нейробіологічної презентацій багатовимірної реальності, що може призвести до її редукціоністського "ефекту опрощення" і стати бар'єром на шляху до діалогу між різними науковими дисциплінами? Як важливо сприймати реальність через різні призми та долати перепони традиційних підходів у процесі розуміння минулого? Саме трансдисциплінарна, а не міждисциплінарна методологія в дослідженнях минулого може навчити нас мислити комплексно. На відміну від міждисциплінарного підходу, трансдисциплінарна методологія не просто поєднує дані з різних академічних наук. Насамперед, вона застосовує унікальні методи відновлення зниклого минулого, яке недоступне для безпосереднього спостереження. Це робить її особливо цінною в контексті дослідження тем, як індоєвропейська парадигма.
Тут слід зробити застереження в сенсі того, що ці питання не означають критику або відмову від порівняльно-історичного способу мислення в реконструкції минулого. Навпаки, мається на увазі розширення його іншими способами бачення з метою найбільш адекватного комплексного цілісного критичного опису, без нав'язаного умовами поділу наук про минуле на вузькі дисципліни та обмеженості тими чи іншими рамками відповідних вузьких методологій. Орієнтація на висновки порівняльного мовознавства призводить до особливого розуміння "тотожності". У лінгвістиці генетично тотожними є слова та частини слів, які можна звести до одного джерела, наприклад, латинське pater, англійське father, німецьке Vater, французьке - père з протоіндоєвропейського *ph₂tḗr. Перенесення еквівалентності за походженням (і її позначення знаком тотожності) на факти міфології та етнографії пояснюється впливом лінгвістики. Однак ключовий момент не в термінології, а в обґрунтуванні наявності спільного джерела.
Повертаючись до тези про роль наочності, (тобто факту того, що ми бачимо світ не очима, а нашим мозком) немає ніякої принципової різниці в сенсі наочності між академічною гуманітарною та природничо-науковою сферами знання.
Послухаймо, що говорив видатний авторитетний соціо-культурний антрополог Артур М. Хокарт у статті "Критерії оцінки свідчень ":
"Прогресу в розумінні еволюції людини, особливо духовної еволюції, заважають дуже поширені хибні уявлення щодо оцінки свідчень. Характер свідчень однаковий у всіх сферах людської діяльності. У судочинстві він такий самий, як у науці, тільки в суді на ці оцінки зазвичай не впливають упередження і фанатизм, що постійно відбувається в науці про людину...
У судочинстві розрізняють два види свідчень: прямі та непрямі ... Існує поширена, але природна помилка, що прямі свідчення набагато важливіші за непрямі і що тільки їх слід вважати задовільними. Досвідчений суддя, підбиваючи підсумки знаменитої справи про вбивство, спростував би цю точку зору, він би вказав на те, що прямі свідчення можуть виявитися слабкішими за непрямі... якщо сотні дрібних деталей, які ніхто не міг заздалегідь ні обміркувати, ні підготувати, ведуть нас в одному-єдиному напрямку, то виникає достатня впевненість у висновках, наскільки взагалі можна бути впевненим, коли маєш справу з людськими вчинками...
Як правило, історик поділяє поширену помилку: він вірить прямим свідченням - описам очевидців, монетам, руїнам. Він не довіряє непрямим свідченням. Він тягнеться до прямих, як невблаганний моряк до берега...
Загальновизнано, що астрономія - одна з найточніших наук, проте вона сміливо проникає в такі далекі епохи, про які ми навряд чи коли-небудь знайдемо свідчення. У той час як історики бояться говорити про суспільство, що розвивається протягом десятків тисяч років, якщо у них немає документів, астрономи спокійно відновлюють історію Сонячної системи, що налічує мільйони років, тільки на підставі свідчень, які їм дає сьогодення...Час може внести поправки в їхню схему, але не може змінити їхню методологію...
Найважливіші успіхи в біології були досягнуті виключно завдяки непрямим свідченням. Один із біологів нещодавно сказав: еволюція як така приймається зоологами не тому, що хтось бачив, як вона відбувалася, і не тому, що вона ґрунтується на логічно послідовних доказах, а тому, що вона відповідає всім даним таксономії, палеонтології та географічного розподілу видів, і тому, що тільки її пояснення цих даних заслуговує на довіру".
З теорії еволюції та порівняльно-історичного мовознавства Гокарт засвоїв для своєї науки таке ключове поняття як конвергенція (зближення). Важлива роль, яку Гокарт привласнює реконструкції, заснованій на аналізі сучасних етапів розвитку, дає змогу наблизити його підхід до світогляду, представленого одним із провідних психологів XX століття, Л.С. Виготським, у теоретичній праці "Історичний сенс психологічної кризи", написаній у 1927 році й опублікованій 1982 році. Як Виготський, так і Гокарт підкреслювали, що під час вивчення ранніх етапів розвитку ми завжди повинні проводити реконструкцію того, що нам самим безпосередньо не відоме. Наприклад, жоден дослідник дитячої психології, як стверджує Виготський, не "знає" реального дитинства, оскільки світ дорослого - це не просто еволюція дитячої психології, а якісно відмінний стан. Можна сказати, що це - інший вид психології, за якого пряма трансляція дитячих мотивів, дій, розумових процесів на мову дорослого неможлива. І тому дитинство недоступне для прямого спостереження, воно реконструюється на основі різних непрямих доказів. Аналогічно, жоден історик не знає реальної епохи, яку він досліджує: на допомогу приходять документи, а якщо їх немає, то використовуються прямі наочні свідчення і, що не менш важливо, непрямі дані, недоступні прямому спостереженню, на основі комплексного трансдисциплінарного аналізу. Без них неможливо створити адекватний цілісний опис минулого.
Реконструкція показує найкращі результати, коли вона спирається на добре вивчені розвинені форми і рухається назад до витоків. Відповідно до тверджень Виготського, "повне розуміння будь-якого етапу розвитку і самого процесу можна отримати, тільки знаючи кінцевий результат, напрямок, у якому і до чого розвивалася ця форма. Тільки знаючи кінець шляху, можна легше зрозуміти як весь шлях у цілому, так і значення окремих етапів. Це один із можливих методологічних підходів, який довів свою ефективність у низці наукових дисциплін", хоча, звісно, не є єдиним. Молекулярна теорія еволюції також застосовує цей метод реконструкції минулого на підставі даних про сучасний стан. Це особливо актуально для вивчення ранніх стадій еволюції на рівні клітини.
Гокарт виявив універсальну природу давньої дуальної структури суспільства (зв'язок двох екзогамних кланів у постійну систему обміну шлюбами), що відбивається як у соціальних нормах, так і в міфології. Приблизно в той самий період, незалежно від нього, цей висновок був підтверджений у посмертно опублікованій дисертації "Дуальна організація первісних народів і походження дуалістичних космогоній" видатного етнографа А.М. Золотарьова. До сьогоднішнього дня це підтверджено безліччю спеціалізованих досліджень.
До теперішнього часу вченим, які вивчають питання культури первісних індоєвропейців, не вистачало тих можливостей для "мікроскопічного" дослідження розвитку, які гарантовані історичним дисциплінам завдяки наявності безперервної письмової традиції. Раніше європейське сприйняття історії було надто зосереджене на виявленні унікальності кожної конкретної події. У результаті в ідеї циклічності завжди вбачали відгомони лише міфологічного мислення; тепер у ній ясніше проглядаються й елементи переднаукового підходу. Таким чином, історія і міф представляються одночасно у своїй єдності й розмаїтті. З іншого боку, специфіка методології окремих ключових історичних дисциплін не дає змоги самостійно проникнути за рамки розуміння конкретної ролі мас (племен, союзів племен, релігійних і протоетнічних, переддержавних спільнот), а також індивідуальних способів урахування ролі окремих особистостей в унікальності критичних подій минулого. У цьому контексті Г.Г. Шпет був істинним провидцем, оскільки вже у своїх працях 1920-х років він говорив про "динамічний колектив" як об'єкт дослідження і стверджував, що "історія та етнологія вивчають... колективи в їхньому конкретному існуванні". Зазвичай у первісних суспільствах конкретне існування демонструє прямий або злегка прихований зв'язок їхніх ідеологічних переконань із практикою. У більш розвинених суспільствах завжди присутня безліч ідеологічних систем або підсистем, таких як "офіційна - народна" або "церковна - світська", які не завжди мають прямий зв'язок між собою. Кожна з цих систем і підсистем генієм Макса Вебера була передбачена теоретичними доказами можливості участі в долі культури і релігії окремої особистості, наділеної екстраординарними якостями і здібностями. За характером цих специфічних обставин і персональних психо-фізіологічних особливостей це дає добрий привід перевірити істинність такого бачення за допомогою комплексної інтегративної цілісної емпіричної перевірки. І, своєю чергою, застосувати при цьому концептуальний підхід, що дає більш вірне розуміння валідності вихідних даних унаслідок умов і особливостей як, коли, навіщо і чому (з якою метою) ці дані були отримані.
Лев С. Виготський розробив концепцію культури як процесу розвитку систем символів, призначених для контролю над поведінкою. Цей підхід забезпечив розв'язання проблеми взаємозв'язку між культурою і психологією особистості. Саме ця група ідей Виготського, яку продовжує розвивати його школа, останнім часом дедалі більше впливає на міжнародне наукове співтовариство. Взаємодія між індивідом і суспільством, що формує сприятливу або несприятливу обстановку для розвитку особистісних потенціалів (включно з генетично визначеними), уперше почали вивчати експериментально, і зокрема через дослідження різних типів культур, включно з польовими антропологічними та етнографічними дослідженнями племен, що перебувають на стадії общинно-родового типу еволюції суспільства у віддалених ізольованих від решти цивілізації важкодоступних куточках планети.
Можна виділити, наприклад, два види культур, які тією чи іншою мірою пов'язані з проблемою авторства або винахідництва, які можуть мати величезне значення для відповіді на запитання: чи є поява індоєвропейців результатом виникнення гострої потреби в посиленні рівнів спілкування між індивідом, який шукає особистого порятунку від безлічі персональних лих, і конфесором, після того як, на думку Вебера, відбулася значна зміна осі поклоніння із суспільного на індивідуальний? Яка значимість необхідності в утворенні індоєвропейської мовної та культурної ідентичності
і чи досягає вона ключової важливості? Є два культурні підходи: перший дотримується утвердження старих норм і стандартів, другий активно шукає нове і непройдене. У контексті першого підходу, активність винахідницька часто приписується міфічному часу, де "культурні герої" були відповідальні за інновації, в той час як культури другого підходу орієнтовані на безперервне винахідництво, підтримуване певними соціальними установами, які попередньо стимулюють цю активність. Визначення цього специфічного "культурного героя" в культурах першого типу, як показує багаторічний досвід реконструкції походження індоєвропейців, можливе із застосуванням класичних критеріїв істини наукового знання, використовуючи комплексний, інтегрований і трансдисциплінарний науковий підхід. Без такого вже випробуваного підходу, з урахуванням концепцій Вебера, Хокарта та інших, обійдених стороною в індоєвропейських дослідженнях, можна було вважати, що будь-які такі класифікації є спрощеннями складних і динамічних процесів, оскільки деякі дослідники вважають за краще розглядати культури як спектр або безперервне поле, де інновації та традиції співіснують і взаємодіють у складний спосіб.
Таким чином це може призвести до тези про те, що як ми визначаємо і класифікуємо культури, впливає на те, як ми розуміємо та інтерпретуємо їхню історію та розвиток. А питання про те, чи є ця необхідність, (пов'язана зі зміною осі релігійного поклоніння), ключовим фактором у появі індоєвропейської мови та культури, досі відкрите для подальшого дослідження і може бути пов'язаним з відсутністю до цього часу такої глибини аналізу, а також зайвою дисциплінарністю та негнучкістю методологічних підходів вузьких історичних дисциплін.
Міфологія, епічні оповіді та відомості про ранні релігійні обряди й церемонії в суспільствах, перехідних від першого типу до другого, слугують основним засобом передачі інформації про минуле (іноді або часто міфологізоване). Останнім часом з'ясовується значна міра історичної ймовірності деяких відомостей, повідомлюваних у фольклорних і міфологічних переказах, зв'язках з артефактами в матеріальних свідченнях релігійних і похоронних практик, і водночас їхніх відповідностей із даними ономастики цих територій як найбільш стійким до зміни історичних свідчень. Йдучи далі цим шляхом, можна накреслити мовне (праіндоєвропейське) та міфологічне коріння давньогрецьких (міф про Народження Діоніса тощо) та інших сюжетів міфології, навіть більше - зазирнути в універсальне, загальнолюдське коріння появи культури всієї індоєвропейської мовної сім'ї. Проведене нещодавно детальне порівняння дало змогу довести давній зв'язок та онтологічну спорідненість, а також, відповідно, з'ясувати наявність історичних підстав цих вірувань через реконструкцію окремих міфологічних сюжетів, що побутували в предків індоєвропейців до їхнього розпаду на мовні гілки, про переселення предків цих народів з півдня Причорноморських степів кілька тисяч років тому в різні регіони Євразії.
Встановлено також, що деякі з регулярно повторюваних трансформацій минулого в міфології, епосі, а також у дериваційній історії термінології словника різних гілок індоєвропейської мови мають свої чіткі характеристики/закономірності та наслідки для вивчення індоєвропейського шлюбно-родинного термінологічного словника. Так, наприклад, за прикладом етнологічних досліджень Хокарта культурна пам'ять на прикладі південноазійських і тихоокеанських колективів вимірюється чотирма поколіннями. Це пов'язано з характером шлюбно-родинних відносин, коли люди йдуть зі старого колективу в новий, з порядком успадкування земель, що вимагає часом створення іншого міфу, тощо. На перший план у такому аналізі виходить еволюційний когнітивно-психологічний аспект, який ніхто ніколи не використовував в індоєвропейських дослідженнях. Таким чином, виникає можливість дослідити конкретні обмеження, які накладає на пам'ять колективу його соціальна структура.
Крім цього виявляється закономірність у семантичному розвитку слів, пов'язана з такими емоціями як "горе", "лихо", "страх", які лежать в основі причини і необхідності пошуку у релігійній концепції індивідуального порятунку у формі обіцяного безсмертя розкритого в теорії появи систематичної давньої релігії Макса Вебера, закономірність яка часто прозора. Аналіз цих слів диктує характер умов і обставин як, коли, де і чому з'явилися перші ранні свідчення індоєвропейської мови, за яких обставини стала можливою більш тонка диференціація функції мови й конкретизація смислів у більш спеціалізованих термінах, зміна в основному дієслівних форм вираження думок і відчуттів на інші форми мовлення, а також зміна образотворчої форми вираження на словесну. Зрозуміло, наскільки це дозволяє досвід реконструкції та дані індоєвропейських словників, однак на рівні матеріальних свідчень відзначається дуже наочна закономірність спрощення порівняно з попередніми культурами символічних образотворчих форм у кераміці, які можуть свідчити, що спосіб вираження емоцій і думок змістився в бік іншого - словесного вираження, замість образотворчого. Ця обставина помилково сприймається археологами як згасання культури, хоча в реальності все навпаки.
Простежуючи ці архаїчні реконструйовані індоєвропейські корені, що позначають, приміром страх, тип семантичної зміни яких може бути проаналізовано в рамках концепції складної ситуації як семантичної основи для створення лексем , як значення, засновані на зовнішній описуваній ситуації > значення, засновані на внутрішній (оцінній/перцептивній/когнітивній) описаній ситуації". Етимологічний аналіз виокремлює шість великих груп з точки зору семантичного розвитку, заснованого головним чином на метонімії, яка, незважаючи на переважання метафор у когнітивній семантиці, розглядається деякими авторами як "наріжний камінь людського пізнання та повсякденного використання мови". За своєю суттю п'ять із них пов'язані з особистісними психо-емоційними чинниками, але один із цих шести пов'язаний саме з релігійним чинником, а не кліматичними, екологічними, господарським чи іншими іншими.
Усі ці висновки, ґрунтовані на вивченні сучасних суспільств, проливають світло і на багато традиційних проблем архаїчної історії, пов'язані з індоєвропейцями. Вони, зокрема, підтверджують достовірність епічних переказів про північно-західно-причорноморське походження сюжету всесвітнього потопу в Епосі про Гільгамеша та історичності образу Утнапіштіма/Зіусудри, історичну реальність геродотівського оповідання про трьох синів Геракла і покровительки виноградної лози Єхидни - Скіфа, Гелона й Агафірса, наявність історичних підстав у грецькому міфі про "подвійне" народження Діоніса, у міфі про аргонавтів тощо. У кожному зазначеному прикладі епічний (або, як у випадку з Геродотом, ранньоісторичний) наратив підтверджується основними деталями, завдяки нещодавно виявленим мовним, етнографічним, археологічним та іншим свідченням. Місія історика культури не обмежується лише виявленням історичного фундаменту традицій, але також полягає у визначенні причин і шляхів епічної (і міфологічної) трансформації подій, відображених у них.
У всякому разі, метод порівняльного аналізу, з урахуванням іншого підходу, який не базується на суворій систематизації й успішно використаний Хокартом, відкриває широкі можливості для спільної роботи дослідників гуманітарних і природничих спеціальностей. Розрізненість сфер їхньої діяльності нині змінюються прагненням знайти найбільш доцільні форми співпраці.
Коментарі
Дописати коментар