A READER IN COMPARATIVE INDO-EUROPEAN MYTHOLOGY (ffzg.hr)

РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

A bridge between Asia and Europe: the Indo-Europeans according to Georges Dumézil

Daniel Dubuisson

University of Lille - ІІІ

Міст між Азією та Європою: індоєвропейці за Жоржем Дюмезілем

Індоєвропейці були відкриті лише трішки більше ніж два століття тому. Англійський вчений В. Джонс, який проживав в Індії наприкінці 18 століття, висунув індоєвропейську гіпотезу, засновану на лексичній та граматичній схожості, яку він помітив між класичними мовами та санскритом. Він встановив, що ті, хто згодом займуть більшу частину Євразії (від полярного кола до Гібралтару і від Ісландії до Центральної Азії), території, які сьогодні займають Туреччина, Іран і Афганістан, а також північну частину Індійського субконтиненту, повинні були становити єдність в доісторичні часи.

Отже, романські, германські, кельтські, балтійські, грецькі, індоіранські, анатолійські мови, до яких також можна додати албанську та вірменську, належать до однієї великої мовної сім'ї та мають історію, яка, на думку авторів, налічує понад чотири тисячоліття!

Тут слід звернути увагу на два моменти:

Індоєвропейської мови, так званої прамови, уже не існує. Мова, яку ми називаємо "індоєвропейською", є "схематичною", зведеною до рамок лексичних і морфологічних фактів, які лінгвісти "відтворили" на основі давніх мов. У свою чергу, ці мови були зафіксовані текстами та/або написами. Це латина, гомерівська грецька мова, авестійська, хетська та ведичний санскрит. На основі санскритського слова mâtar, давньоірландського mathir, вірменського mayr, грецького mêtêr тощо та за допомогою регулярних і відомих фонетичних правил можна реконструювати індоєвропейський прототип mâter* (зірочка зазвичай використовується для позначення відтвореної форми). Однак це доісторичне слово, є просто фонетичним скелетом, який очевидно що, нічого не говорить нам про соціальні, психологічні чи інституційні реалії, які пов'язані з ним.

Так само індоєвропейці не залишили жодних матеріальних свідчень. Точніше, з огляду на попередній пункт, неможливо приписати археологічним знахідкам винятково індоєвропейське походження. Для цього мав би бути зроблений напис, який би підтверджував походження. А індоєвропейці не мали писемності. Іншими словами, визначення місця їхньої прабатьківщини залишається об'єктом численних дискусій і суперечок серед фахівців.

Після відкриття індоєвропейців та індоєвропейських мов розпочалася інша, зовсім інша (р) еволюція, що тривала від середини XIX століття і далі. Вслід за порівняльною граматикою з'явилася можливість сформулювати принципи "порівняльної міфології". Це, своєю чергою, сприяло появі історії  релігії, предмет і тематика якої були незалежні від екзегетичної традиції, зосередженої на Біблії. Книга Ф. М. Мюллера "Порівняльна міфологія" (1856), що передувала його знаменитим "Нарисам науки про релігію" (1867), підбиває підсумок цього важливого поворотного моменту в історії ідей та академічних дисциплін.

На жаль, ця перша порівняльна міфологія інспірувала надто багато алегоричних прочитань, давніх текстів. Таким чином, ми стали свідками розквіту "сонячної", "аграрної" та "грозової" міфологій. Такий спосіб виключно механічної інтерпретації міфів був дискредитований наприкінці 19 століття. Лише праця Ж. Г. Фрейзера "Золота гілка" змогла ще деякий час зберігати свій авторитет. Її автор досяг цього, завдяки дослідженню ряду мотивів, таких як "цап-відбувайло" або "ритуальне вбивство старого короля", в основі яких лежали культи, що мали на меті відродити сили, які повертають природу до життя.

Ранні роботи Жоржа Дюмезіля (1898-1986) вписувалися в "натуралістичні" та "фрейзерівські" напрямки, що панували між серединою 1920-х та серединою 1930-х років. Однак те, що можна назвати першою "дюмезілеанською" теорією, представленою у 1938 році, було натхненне радикально іншими принципами.  Дюмезіль випадково помітив, що існує правдоподібний зв'язок між групою трьох головних жерців Стародавнього Риму (фламенами Юпітера, Марса і Квіріна) і старим ведичним вченням про три соціальні класи або варни (жерців, воїнів і виробників). Більше того, він зробив з цього дуже загальний висновок, який виявився надзвичайно плідним. Згідно з його висновком, зв'язок між серіями індійських та римських фактів, можна пояснити наявністю єдиної базової ідеології, яка була успадкована з давньої індоєвропейської передісторії. Ця ідеологія, як за формою, так і за змістом, знайшла свій сенс існування в соціокультурній системі Індії. Якщо індоєвропейці осмислювали та аналізували як свій власний всесвіт, так і всесвіт богів, використовуючи ідеологію, яка зіставляла і  ієрархізувала три принципи або соціальні функції, то це тому, що ця ідеологія сама була безпосереднім відображенням суспільства, яке було організоване у подібний спосіб. У 1940-х роках Дюмезіль визначав "ідеологію трьох функцій" як абстрактний "відбиток" давнього соціального поділу та принципів бачення, які могли виправдати або легітимізувати його існування.

Однак факти незабаром змусили Дюмезіля переглянути цю механістичну модель "образу в образі". Історичні дослідження показали, що ці соціальні реалії часто були відсутніми, особливо це стосується суспільства Риму! Іншими словами, теорію, що випливала з його моделі "образу", якою були охоплені всі його твори, виявилося дуже важко захищати. Шляхом послідовних змін, переглядів і каяття Дюмезіль виправив свою першу модель і розробив іншу теорію, яка розвивалася впродовж 1960-х років. Відмовившись від спроби відповісти на питання, пов'язане з походженням ідеології трьох функцій, він фактично звільнив ідеологічні факти від вузького соціологічного детермінізму. Відтоді він намагався відстоювати порівняльний підхід, заснований виключно на спробах знайти подібні структурні ряди. Саме через акт транспозиції, від міфів чи релігійних текстів до епосу чи літератури, вони ставали зрозумілішими. Так, в індійській Махабхараті або Рамаяні герої втілюють різні якості (солідарність, взаємодоповнюваність, опозиційність, близнюковість тощо), що віддзеркалюють основні функціональні риси богів, які зумовили їх появу або визначили їхні характери. Обидві "системи" структурно гомологічні. Таким чином, у своїй праці Дюмезіль стверджував, що якщо порівняльні та структурні свідчення є достатньо високого рівня складності, то вони мають власний демонстративний потенціал.

Нарешті, ми можемо помітити, що ці дві "дюмезілеанські" теорії, і це аж ніяк не найменш цікава їхня особливість, добре відображають одну з головних дилем, з якою зіткнулися деякі фахівці з гуманітарних наук, починаючи з Дюркгейма. Символічні системи, як за формою, так і за змістом, є вираженням реальності (соціальної та психологічної), яка однак принципово відрізняється від них. Самі ж системи характеризуються своїми незалежністю та динамічністю, які виринають з їх середини. Таким чином, дискусія залишається відкритою...