РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Les troupes de jeunes hommes et l'expansion indo-européenne

 

 Bernard Sergent

Centre National de la Recherche Scientifique, CNRS

Загони молодих чоловіків та індоєвропейська експансія 

Сержан Бернар.

Національний центр наукових досліджень (НЦНД) Франції

 Загони молодих чоловіків та індоєвропейська експансія.

Les troupes de jeunes hommes et l'expansion indo-européenne - Persée (persee.fr)

Анотація. Спираючись на порівняльну етнологію народів носіїв індоєвропейських мов, ця стаття підкреслює роль молодіжних груп, організованих у військові братерства, в експансії індоєвропейських народів. В ній аналізується символіка кольорів та тварин у цих братерствах, а також їхній можливий зв'язок з принципами індоєвропейської трифункціональної теорії. 

Уся історія експансії індоєвропейських народів, яка передувала утворенню держав з організованими арміями, показує, що вона спочатку була справою загонів молодих воїнів. Скіфи, чиї неймовірні переміщення по всій Анатолії та Близькому Сході у VIII та VII століттях описує Геродот, згідно висновків Аскольда Іванчика, фахівця з культури осетинів, вдавалися до таких експедицій ініціаційного характеру, які становили необхідне випробування перед досягненням їхніми юнаками повноліття, і тривали роками. Італійські народи практикували ver sacrum, освячення всіх істот, народжених протягом року, яке для людей набувало форми відходу цілого вікового класу з метою заснування "колонії", тобто нового народу, про що свідчать численні джерела. У своєму знаменитому дослідженні про ver sacrum, 1957 року, Жак Еургон показав, що це були юнаки (про це прямо сказано в історії мамертинів та в римському ver sacrum, присвяченому в 217 році децемвірами sacris faciundis і здійсненому в 195 або 194 роках). Вікінги тероризували Західну Європу протягом трьох століть. Це були загони молодих чоловіків, очолювані старшим воїном, які залучали також і зрілих чоловіків — "колишніх молодих" — лише коли йшлося про поселення на завойованих землях. Щодо загонів кельтів, які напали на Італію в IV столітті, на Грецію та Анатолію в III, Полібій (II, 17) вживає термін гетерії. Також показовим є міф переказаний Титом Лівієм, про те, шо давній кельтський цар Амбігат заохотив двох своїх племінників, Белловеза та Сіговеза, очолити військові експедиції: перший вирушив до Південної Галлії та Італії, другий — до Германії (фактично вся південна частина Німеччини була кельтською протягом століть). Грецькі колоністи, які протягом тривалого періоду, з особливою інтенсивністю в так званий гомерівський і архаїчний періоди (X-VI ст. до н. е.), колонізовували землі за морем. Тексти кажуть, що це здійснювали молоді люди, представники юнацького вікового класу, обрані, децимацією (один з десяти мав вирушити). Місто Тарент,  було заснованим групою молодих спартанців, яким відмовили в громадянстві, щоб заохотити їх вирушити та заснувати нове місто. Юнакам було двадцять років. Експансія індоарійців у Північну Індію, з Афганістану, майже невисвітлена, індійські джерела мовчать з цього приводу. Але текст Махабхарати все ж чітко вказує, що це була справа молодих: цар Яяті, передчасно постарілий через вчинений гріх, кличе на допомогу чотирьох своїх онуків, просячи їх прийняти на себе його старість,  обіцяючи свою царську владу тому, хто погодиться. Лише наймолодший, Пуру, погоджується. Таким чином, він стає старим царем, тоді як його братів вигнано на край землі де вони породжують різні народи: "Від Яду народилися Ядави, від Турвашу — Явани, від Друх'ю — Бходжі, а від Ану — різні Млеччхи". Отже, цілком очевидно, незважаючи на заперечення авторів, які хочуть зробити індоєвропейців "політично коректними", що експансія народів індоєвропейської мовної сім'ї спочатку була насильницькою, і що вона відбувалася шляхом військових завоювань, а вістрям цього завоювання були загони юнаків. Фактично, щоразу, коли згадується вік воїнів-завойовників представників народів то, підкреслюється їхня молодість. 

Для будь-якого фахівця з індоєвропейської традиції — окрім прихильників ідеології "політичної коректності" — наявність войовничий  загонів молоді на окраїнах територвї їхніх народів не є таємницею. З 20-х років минулого століття, завдяки компаративістським працям Лілі Вайзер, Отто Хефлера, Стіга Вікандера, Жоржа Дюмезіля, Анрі Жанмера відомо, що ініціаційні групи, подібні до тих, які етнологія спостерігала в Африці чи Північній Америці, і які характеризувалися таємничістю, солідарною військовою організацією, воєнними діями у вигляді набігів як випробувань, існували в епоху індоєвропейської давнини. Німецькі автори наголошували на наявності організацій такого типу у давніх германців, і термін, який вони вживали для їх позначення, «Männerbund», був прийнятий на міжнародному рівні для позначення  такого типу груп, особливо тих, що існували у індоєвропейців. Ці Männerbünde залишили численні сліди в традиції: як завдяки тому, що вони привертали до себе увагу, так і тому, що становили визначальний елемент соціальної структури. Я згадаю спочатку деякі елементи цієї традиції. Це робитиму, щоб оживити образ цих груп молоді давніх часів. Греки, часто говорили про загони молодих людей, зазвичай кількістю п'ятдесят чоловік, однорідність яких спонукала звати їх братами. Геракл, парадигматичний герой молодих і не дуже молодих воїнів, мав п'ятдесят синів від п'ятдесяти дочок царя Феспія. Тому їх називали Феспіадами. Щойно вони досягли повноліття, батько дав їм за вождя свого давнього товариша, Іолая, і той вирушив з ними у далеку експедицію; за словами авторів, вони пішли до Італії або Сардинії. П'ятдесят синів Єгипта, хотіли одружитися зі своїми п'ятдесятьма кузинами, Данаїдами, і переслідували їх на човнах, з Єгипту до Арголіди. П'ятдесят синів аркадського царя Лікаона (ім'я утворене від слова "вовк", грецькою "люкос": до цього ми ще повернемося), заснували п'ятдесят аркадських міст, яким вони дали свої імена. Цікаво, що загін з п'ятдесяти юнаків та п'ятдесяти дівчат, про яких не сказано, чи вони брати й сестри, заснував місто Трою (або Іліон) у північно-західній Анатолії. Парфенії, засновники Тарента, про яких я згадував вище, були також п'ятдесятьма хлопцями одного віку. У розповіді Стація, латинського автора I століття, п'ятдесят kouroi — юнаків — з Фів влаштовують засідку на аргocців; ними командують п'ять старших вождів. Найвідоміше героїчне плавання грецької міфології — це плавання аргонавтів: п'ятдесят героїв, усі молоді (іноді їх нараховується п'ятдесят два, як і іноді Феспіадів, щоб кількість збігалася з кількістю тижнів у році) очолювані Ясоном — теж молодим, претендентом на царську владу — поводяться як вікінги, воюють з мешканцями країн, повз які пливуть на кораблі, іноді домовляються з ними; головне, що вони супроводжують свого вождя, який повинен здійснити своє ініціаційне випробування, вбивство дракона. Історію, змодельовану дещо інакше, з меншою кількістю учасників, знаходимо у відомому скандинавському тексті, Сазі про Хрольфа Кракі: король Данії Хрольф Кракі утримує на своїй службі загін з дванадцяти воїнів. Хоча цього не написано у розповіді, це, безперечно, берсерки, персонажі, чия назва означає "ведмежа шкура", люті воїни, які присвячують своє бойове життя великому богу скандинавського світу, Одіну, і нічого не бояться, бо залізо не може їх поранити. Вони мають і іншу назву, úlfheðnar, "вовча шкура". У «Сазі про Інглінгів» їх описували так: "Щодо цих людей, то вони ходили без панцирів, дикі, як собаки та вовки. Вони гризли свої щити і були сильні, як ведмеді та бики. Вони вбивали людей, і ні залізо, ні сталь не могли нічого вдіяти проти них. Це називалося "лють берсерка". Це не завжди були молоді люди: берсерком можна було бути до глибокої старості. Повернімося до саги про Хрольфа Кракі: Бодвар Б'яркі — був одним із тих героїв, які пропонували свої послуги тому, хто міг за них заплатити. Він потрапив до данського двору і знайшов там юнака, Хоттра, який був об'єктом знущань для дванадцяти молодців. Він став на його захист і вбив одного з берсерків. Король Хрольв просто запропонував Бодвару замінити вбитого. Отже, Хоттр був юнаком, який мав пройти ініціацію. Завдяки Бодвару він вдав, ніби вбив дракона, хоча дракона насправді було попередньо оглушено вночі Бодваром, який одазу ж дав Хоттру випити два ковтки крові чудовиська (в іншому тексті він пив кров ведмедя), що надало йому мужності, якої він ще не мав: тоді Бодвар вступив з ним у поєдинок, і Хоттр довго чинив опір. Ініціація юнака завершується, коли він здійснює "подвиг" на очах короля, після цього він може вступити до загону професійних воїнів — змінивши ім'я: оскільки він попросив у короля Хрольва меч, щоб "вбити" дракона, той дає йому ім'я Х'яльті, "Охоронець (меча)". Якщо історія Бодвара Б'яркі, сина чоловіка та жінки, званих відповідно "Ведмідь" та "Ведмедиця", який сам здатний перетворюватися на ведмедя, проходить під знаком цього великого хижака, то інший текст, «Сага про Вьольсунгів», ставить останніх під знак вовка. Король Вьольсунг мав дев'ять синів, Вьольсунгів. Вовчиця з'їла вісьмох старших. Наймолодшого, Сігмунда, захистив від вовчиці мед, яким він обмастив собі горло. Винуватцем цієї справи був король Сіггейр, чоловік Сігні, єдиної дочки Вьольсунга. Саме вона врятувала свого останнього брата, і  у неї залишилась лише одна мета: помститися. Вона народила від свого брата Сігмунда сина, Сінфйотлі. Невдовзі Сігмунд піддав його жахливим випробуванням: він пришив йому одяг до рук, і Сінфйотлі міг зняти його лише зірвавши шкіру. У лісовій хатині висіло дві вовчі шкури: вони належали синам королів, які могли їх скидати кожні десять днів. Коли Сігмунд та Сінфйотлі їх одягли, то перетворилися на вовків. Перебуваючи в цій формі, бігаючи лісом і розуміючи мову вовків, одного дня Сігмунд вкусив за горло свого сина. Завдяки цьому хлопець знову отримав людську подобу. Тоді він став повністю посвяченим. У формі, яка більше підкреслює цінність одного героя, а не групи, ми знаходимо тут мотви майстра ініціації, в даному випадку власного батька героя, та перетворення на люту звірину, вовка, який найчастіше використовується як військовий символ в індоєвропейських суспільствах, як зазначалося вище стосовно синів Лікаона. Саме в країні останнього, Аркадії, згідно Плінію Старшому побутував звичай, який має цікаві спільні риси з тим, що описано в тексті «Саги про Вьольсунгів»: з однієї визначеної родини (якою є родина Вьольсунгів у германців і Антідів у греків) жеребкуванням обирали чоловіка, вели його до ставка, на березі якого він вішав свій одяг на дубі, потім він пірнав, перепливав ставок, і, вийшовши, пробігав у вигляді вовка дикими місцями, змішуючись з іншими вовками протягом дев'яти років; після цього терміну, в разі якщо він не спожив людської плоті, то міг повернутися до ставка, переплисти його в зворотному напрямку, вийти з нього в людській подобі та повернути свій одяг, проте постарівшим на дев'ять років. Примітно, що тут ми знову знаходимо такі характерні мотиви, як часовий термін перевертництва (дев'ять років) та магічний одяг,  єдність з вовками (виражена в «Сазі про Вьольсунгів» тим, що Сігмунд та Сінфйотлі розуміли мову цих тварин, бігали лісом). Щоправда, розповідь Плінія не надає обрядові жодного військового забарвлення. Але оскільки мешканці країни взяли свою назву від ведмедя, а ім'я їхнього царя Лікаона, походить від вовка, та який був ворогом богів, то виникає підозра, що Пліній, цитуючи авторів, чиї праці, на жаль, зникли, зберіг лише те, що стосувалося його теми, і знехтував контекстом, який ми маємо право вважати ініціаційним та військовим. В Ірландії цілий міфічний цикл присвячено загону воїнів, набір яких, як і у випадку з берсерками, здійснюється серед молодих, тих, хто погоджувався на дуже важке життя: ці групи, чиїм вождем був Фінн, називаються Фіана, і їхнім завданням було наглядати за Ірландією — це була наполовину армія, наполовину поліція. З травня по жовтень вони мали жити на відкритому повітрі, в лісах, на пагорбах Ірландії, харчуючись тим, що вполюють. Потім, з листопада по квітень, ірландські оселі мали обов'язок їх приймати, і вони розсіювалися по фермах країни. Набір був дуже суворим: від хлопців вимагали великої фізичної сили, зразкової мужності, а також поетичних здібностей. У Римі перший цар, звичайно ж міфічний, Ромул, створив особисту охорону з молодих людей, званих Целерами, тобто "Швидкими", кількістю триста чоловік, які оточували його, коли він йшов вулицею. Він поставав як військовий вождь, бо, як каже Плутарх у своїй «Життєписі Ромула», "він був одягнений у пурпурну туніку і носив тогу, також облямовану пурпуром": а в історичному Римі пурпур характеризуватиме генералів, які використовували у якості сигналу у своїх таборах червоний прапор, і були одягнені у пурпур, коли тріумфально піднімались на Капітолій. Індія здійснила божественне перенесення груп молодих воїнів, "загонів мар'я або фахівців з військової справи, які відіграли велику роль в експансії ар'їв" (Дюмезіль) на Марутів, богів-вітру, супутників Індри, бога війни ("Індра — це капітан, Марути — це загін"), одночасно доброчинних та небезпечних (що точно відповідає тому, що думали про групи молодих воїнів у різних індоєвропейських суспільствах), яких гімни Рігведи славлять як озброєних і (завжди) переможних, наголошуючи на їхньому вигляді: вони мають кучері на плечах, золоті пластини на грудях, і тому "вони сяють, як блискавка під час дощів". Ці приклади, взяті з традицій кількох індоєвропейських суспільств, мають спільні риси: дуже велика сила, необхідну кандидатам для ініціації, швидкість, стійкість до болю, відсутність страху,  невразливість, воїнська лють, і двохетапний ініціаційний режим, оскільки молоді люди спочатку повинні пройти важкі випробування, щоб вступити до групи воїнів, потім, для тих, хто досяг успіху, саме перебування в групі обраних становить окремий перехідний період, необхідний для того, щоб привести їх до статусу дорослих воїнів. Вождь, дорослий, часто сам цар, є їхнім учителем, одночасно майстром ініціації та "роботодавцем", якого вони захищали. Саме цей майстер, цей вождь, є тим, хто веде молодь Männerbund у далекі військові експедиції. Іншим елементом, який відображає міфологія, і частково також історія, є символіка кольорів. Воїнів характеризують два кольори: червоний та чорний. Перший вписується в ширшу систему -- систему кольорів "функцій", згідно з якою індоєвропейці, як показав Г. Дюмезіль, осмислювали світ. Першу функцію, яка відповідає духовним, релігійним, магічним аспектам світу, символізує білий колір (брахмани в Індії, друїди у кельтів тощо носили біле); для другої, яка має характерною ознакою фізичну силу, що проявляється переважно у війні, відповідав червоний колір; для третьої, яка визначається достатком, кількістю (багатство, виробництво) та всіма засобами їх забезпечення (плодючість, краса тощо), колір у різних народів варіюється: в Індії це чорний (де три великі соціальні категорії, брахмани, кшатрії та шудри, називаються варнами, тобто "кольорами", і позначаються відповідні білим, червоним та чорним забарвленням), в Ірані це темно-синій, в інших традиццях — зелений або жовтий. Про цей військовий червоний колір, очевидно пов'язаний з кольором крові, є безліч свідчень: я згадував мантію та прапор римських генералів, колір костюма Ромула, коли він був оточений целерами; слід додати, що в Римі одяг соціальної категорії вершників та одяг саліїв, жерців Марса, бога війни, був того ж кольору; таким же був одяг самнітських воїнів Італії, македонців, бійців Спарти, грецьких (Персей, Ахілл) або ірландських (Кухулінн) героїв-воїнів, а також вірменських героїв (Санасар). Ці звичаї довго зберігались: середньовічний лицар, який проходив посвяту, мав голову, вкриту червоним, а курдські воїни до початку XX століття носили червоний плащ і фарбували бороду в червоний або чорний колір. Остання деталь дозволяє перейти до іншого улюбленого кольору індоєвропейських воїнів: багато з них носили чорний одяг або мали чорні елементи, засвідчені у фракійців, скіфів, тапурів (іншого іранського народу), воїнів давнього Ірану, ірландських воїнів. Синьо-чорний одяг носили воїни-бритти (кельти Великої Британії). Чорний також був кольором прапора стародавніх іранців, хламид ефебів — "юнаків" — Аттики. Осетинський герой Сослан називався "чорним воїном", так само як індійський герой і бог Крішна, втілення Вішну (який є супутником Індри, бога війни в Рігведі), носить ім'я, що означає "Чорний". Це суперництво чорного з червоним у воїнів індоєвропейських народів пояснюється: йдеться про мобілізацію хтонічних сил — земля темна, її називають "чорною" як у Греції, так і в Індії — та сил ночі, про що свідчить відомий текст Тацита, який розповідає про германський народ, повністю спеціалізований на війні, гаріїв, про яких він каже, що "їхня люта душа ще більше підсилюється їхньою дикою природою, за допомогою мистецтва та моменту: чорні щити, розфарбовані тіла; для бою вони обирають чорні ночі".

Від історії, міфології, а також філології та етнології можна перейти до аналізу соціальної реальності, яку представляли ці групи молодих людей. Предметом дослідження книги С. Вікандера 1938 року було наступне: чому в стародавній Індії слово «marya» позначає молодого кавалера, закоханого, претендента на руку і серце дами — отже, мало виражене сексуальне забарвлення, його зменшувальна форма «maryakâ» означає більш загально "молодий чоловік", тоді як іранський відповідник останнього згаданого індійського слова, «mêrak», позначає зухвалого юнака, навіть розбійника? Якщо врахувати, що інший дериват, «mariannu», фігурує в текстах Близького Сходу для позначення візників колісниць, які мілітарно утвердилися від Загросу та Кавказу до Палестини, на територіях, де корелятивно з'являються царі зі староіндійськими іменами, і що, крім того, споріднені слова в інших індоєвропейських мовах, як-от грецьке «meîrax», означають просто "молодий чоловік", або, у жіночих формах, "молоді дівчата", то можна здогадатися про характер семантичного процесу: індоєвропейське meryo-* означало "молодий, юнак", і, паралельно із суспільствами, де слово зберегло це базове значення, у давній Індії,  воно стало позначати організованих військово юнаків, Männerbünde, тих, хто супроводжував вождів, коли ті вирушали на завоювання Месопотамії та інших регіонів, і які, мабуть, існували також у найдавніших іранців, доки еволюція цінностей не зменшила статус військового класу, надавши тим самим зрештою слову «mêrak» пейоративного значення. Багато інших даних підтверджують те, що воїни, і особливо молоді, становили небезпеку для власного суспільства. Коли Кухулінн, парадигматичний герой Ірландії (і Галлії), здійснив свої перші військові подвиги, а саме вбивство та обезголовлення трьох супротивників з числа свого власного народу, уладів, і повернув до їхньої столиці, Емайн Маха, то люди були так налякані, що поспішно вивели сто п'ятдесят оголених жінок, щоб він був вражений і опустив погляд, що дозволило його схопити та  занурити послідовно у три посудини з водою, щоб "охолодити". У Греції існувало кілька груп воїнів, яких вважали «hubristès», тобто такими, що переступають межі, жорстокими, вимагачами викупу, грабіжниками, і еллініст Франсіс Віан зміг показати, що вони це були групи спеціальних бійців: Гіганти, грецькою Gigantes, яких традиція представляє як ворогів богів, є нічим іншим, як проекцією в міфі цих небезпечних військових загонів; інша така спільнота — це флегії, яким приписували різні злочини в районі Дельфів: згаданий мною автор показав, що вони спочатку були групою воїнів з західнобеотійського міста Орхомен, оскільки той, хто нібито дав назву флегіям, Флегуас, був, за традицією, царем цього міста. Так само, епос Ірландії згадує, разом з Фіанами  товариство молодих шляхетних воїнів, які ведуть дикий спосіб життя (diberg), живучи як вовки, грабуючи та вбиваючи. Нещодавно, після праць про Männerbund Вікандера та інших згаданих вище авторів, розвинулася теорія, згідно якої індоєвропейці знали справжню систему вікових класів, подібну до тієї, яка спостерігається в Африці. Ця теза висвітлюється у працях Кіма МакКоуна і структурується в складну та жорстку систему чергування соціальних атрибутів у Емілі Лайл. Крім того, авторка вважає, що ця теорія може надати соціальну основу "трьом функціям", виявленим Жоржем Дюмезілем у найдавніших індоєвропейських уявленнях про світ. На думку цих авторів, йдеться про "виправлення" Дюмезіля, оскільки, внаслідок поширеного нерозуміння, вважалось, що він говорив про три соціальні класи в індоєвропейців. Але поза "виправленням" чи "критикою", те, що вони пишуть, заслуговує на увагу. Свідчення про розподіл чоловіків полісів на вікові класи дійсно можна знайти у ряді індоєвропейських суспільств, наприклад, у Греції,  серед чоловіків розрізняли молодих дорослих (ефебів, згаданих вище), яким відводились бойові дії особливого типу, дорослих чоловіків, здатних воювати в основному формуванні давньогрецьких армій, фаланзі, та старих людей, або в Ірландії, де текст визначає категорії «fer midhoth» -- чоловіка «між двома будинками» віком від 14 до 20 років, та Фіанів, які не можуть володіти майном, але, ставши старшими, стають землевласниками. Стародавні тексти показують, що поділи, подібні до грецьких, існували у мідян та персів. Рим та Індія доповнюють матеріали, як і дослідження лексики: на завершення свого ґрунтовного дослідження вживання слів у різних значущих уривках, МакКоун пропонує схему вікових класів, де враховуються лише три дорослі чоловічі класи:

*koryosor, “ Männerbund ’’

*tewtâ, “ плем'я ”

геронтія, сенат

*hyuhenes, *hyuhrtkôs, “ молоді ”

*moryôs, “ вбивці ” *wlkwôs або luk"ôs,

“ вовки ”

*whirôs, “ чоловіки (піші воїни) ’’ *h2neres, “ чоловіки (воїни на колісницях) ”, що завершується *rêqes ( цар -)

*senos, *gerH2ontes

здобич, лють;

обов'язок;

як *poteyes,

“ власники ”, відповідальні за продуктивну економіку

суд, закон

піший бій

бій на колісницях

поза військовою службою

У цій перспективі те, що Дюмезіль назвав другою функцією, відповідає насильницькій активності молодих, організованих у Männerbund, *koryosor-, тоді як зрілі воїни, які все ж проводять більшу частину року на землях, якими володіють, якщо вони *poteyes, або допомагають обробляти їх, якщо ні, представляють третю продуктивну функцію, а старі люди, вільні від військової служби, стають фахівцями з порад, суду та релігійних функцій, виражаючи таким чином першу функцію. Я не судитиму про доречність цього трактування, і не обговорюватиму побудови, які створила Е. Лайл пов'язуючи ці вікові класи з індоєвропейською космологією,  і її розрізнення між "класом" та "рангом", яке вона встановлює з відповідними кольорами класів та рангів для характеристики складної системи чергування тощо. Що ж є цікавим для нашої роботи, в працях К. МакКоуна, так це, з одного боку, синтез спостережень попередніх авторів щодо вікових класів у тих чи інших індоєвропейських суспільствах (праці С. Вікандера, Луї Жерне або Ж. Пшилуського) щодо характеристики молодих воїнів як "вовків", та визначення лексики, яка позначає вікові категорії. Виявляється, що *koryosores були вістрям військових нападів стародавніх індоєвропейських народів — що показують міфи, як про Кухулінна в Ірландії, так і про Ахілла в Греції: першому сімнадцять років, коли він самотужки зупиняє армію, а другому п'ятнадцять, коли починається Троянська війна — тоді як старші воїни, "дорослі" чоловіки, відповідають арміям, мобілізованим у випадку масштабніших справ — оборонних війн,  а також великих вирішальних битв, про які нам розповідають «Іліада», «Махабхарата» або «Викрадення бика з Куальнге». Цілком узгоджена з цими висновками етнологія приходить на допомогу історії, коли ми звертаємося до звичаїв осетинів, сучасного народу, і бачимо, як вона проливає світло одночасно на давню цивілізацію скіфів та їхні історичні подвиги. Осетини походять від аланів, гілки скіфів, і їх вивчали етнологи, російські та власні осетинські. Так, російський фахівець А. Іванчик пише, “одним із найважливіших елементів традиційного виховання та способу життя осетинів була інституція «балц»”, військовий набіг, експедиція. Чоловік досягав повної зрілості лише після виконання трьох «балців», передбачених звичаєм — які тривали відповідно рік, три роки та сім років — і ці терміни добре пояснюють знамениті набіги скіфів в Анатолію та на Близький Схід, про які я згадував на початку: крім того, розповідь Геродота про походження савроматів (або сарматів), іншої гілки скіфської групи, відображає звичай Яфезбалца, першого річного «балца», а велика тривалість наступних «балців» дозволяє зрозуміти причину перебування воїнів далеко від свого народу та  дружин. Ці часові терміни, вражаюч

і, бо вони різко відрізняються від того, що відомо в про інші традиції. Наприклад, тривалість ініціаційних обрядів у германських Männerbünde, здається, була значно коротшою.

IV - ВИСНОВКИ

Отже, дослідження індоєвропейської експансії виявляє фундаментальну роль загонів молодих воїнів, організованих у військові братерства. Ці групи, позначені специфічною символікою, зокрема кольорами (червоним та чорним) та тваринами (вовком, ведмедем), становили авангард військових завоювань. Їхня ініціація, часто пов'язана з символічними випробуваннями та тимчасовим перебуванням поза межами суспільства, готувала їх до ролі дорослих воїнів.

Зв'язок між цими молодіжними військовими формуваннями та генезою індоєвропейської трифункціональної теорії залишається гіпотетичним, але заслуговує на подальші дослідження. Теорія вікових класів, яка розглядає ці загони як відповідні другій функції (військова сила), дорослих воїнів третій функції (продуктивність), а старших першій (влада та релігія), пропонує цікаву перспективу для розуміння соціальної організації індоєвропейців.

Етнологічні паралелі, особливо з осетинськими звичаями, підтверджують важливість цих молодіжних військових інституцій у індоєвропейському світі та їхню роль у військових експансіях. Дослідження цих явищ допомагає глибше зрозуміти соціальну динаміку та військові стратегії стародавніх індоєвропейських народів.