РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Aspects de la tradition indo-européenne en Grèce : panthéon, mythologie, philosophie 

Jean Haudry

Directeur du Centre de linguistique appliquée de l'Université de Lyon III en 1987. - Directeur d'études de grammaire comparée des langues indo-européennes à la IVe section de l'École pratique des hautes études en 1987

https://www.persee.fr/doc/bude_0004-5527_1989_num_1_1_1379

Аспекти індоєвропейської традиції в Греції: пантеон, міфологія, філософія

Одрі, Жан

Керівник Центру прикладної лінгвістики Університету Ліон III у 1987 році. – Керівник досліджень порівняльної граматики індоєвропейських мов у IV секції Практичної школи вищих досліджень у 1987 році.

Аспекти індоєвропейської традиції Греції: пантеон, міфологія, філософія

1 — Індоєвропейська традиція

Під індоєвропейською традицією зазвичай розуміють подвійний спадок, який у різній мірі успадкували та зберегли різні народи індоєвропейської мовної сім’ї: по-перше, це «інституційна» спадщина, тобто сукупність практик, звичаїв, обрядів, що були кодифіковані в рамках інституцій та ритуалів історичної епохи (§ 2);

по-друге, це «літературна» спадщина — сукупність формул, уявлень, наративних структур (здебільшого міфологічного характеру) (§ 4). Літературна спадщина відображає та передає ідеали, цінності та світогляд, які набувають конкретного втілення у формі інституційної спадщини (§ 3).

Ця традиція загалом постійно перебуває під загрозою з двох боків — як через зовнішні впливи, так і через внутрішню деградацію. Але було б помилкою вважати, що традиція може лише закостеніти або зникнути. Вона має також живі, дієві форми; впродовж історії можна спостерігати її відродження в різні епохи.

Так, наприклад, у часи Римської республіки ідеал «старого римлянина» здавався занепалим — як унаслідок внутрішніх процесів, так і через зовнішні впливи, які гостро критикував Катон. Проте імператор Август спробував — і не без успіху — повернути цю традицію до життя, залучивши до цього поетів Вергілія та Горація. Таким чином, вони були покликані до тієї самої ролі, яку впродовж тисячоліть виконували їхні попередники — відомі й безіменні: передавати спадкову традицію предків і зберігати її живою.

2 — Традиційні інститути

Від часів публікації «Стародавнього міста» Фюстеля де Куланжа відомо, що грецькі інституції — як у своїй матеріальній формі, так і за духом — є спадщиною індоєвропейської традиції. Паралелі з Римом, підтверджені правовими даними з Індії, вже самі по собі служили вагомим цьому доказом. Відтоді надійшла значна кількість нових даних з інших регіонів індоєвропейського ареалу, й усі вони підтверджують індоєвропейське походження грецьких інституцій у цілому.

Соціальна структура

Найдавніше відоме грецьке суспільство було організоване навколо сім’ї — οἶκος (від праіндоєвропейського *dōmo-), в якій батько виступав одночасно як жрець і як глава — δεσπότης (від *dems-pot-). Аристократичні роди — евпатриди — походили з великих родин (γένος, від *ǵenh₁-yo-; пор. латинське gens, авест. zantu-), що вели своє походження від спільного предка, тоді як інші родини об’єднувались у територіальні одиниці, що відповідають мікенському терміну «дамос» — сільська громада. Первісна назва цієї громади (*weyk-o-) згодом була витіснена новим позначенням οἶκος. Тут чітко простежується двошарова структура давніх індоєвропейських суспільств з «кільцями належності»: ядерна сім’я для всіх; сільська громада — для простолюду; розширена родова група — для знаті.

Так само очевидною є і вертикальна стратифікація: грецьке суспільство поділялося на шляхту (евпатриди), вільних селян-воїнів і рабів — подібно до того, як це було в давньогерманському суспільстві.

Як і в інших індоєвропейських суспільствах, органічну єдність соціального тіла втілює та гарантує цар, чия побожність, справедливість і вірність традиції забезпечують процвітання — як безпосередній наслідок божественного благовоління. Таким чином, попри нові назви — ἄναξ, βασιλεύς — грецький цар відповідає образу традиційного індоєвропейського володаря, зокрема, як показав Еміль Бенвеніст, має багато спільного з германським царем.

Цілком можливо було б навести ще багато прикладів — із сімейної структури, права, ритуалів тощо. Ми обмежимося посиланням на «Словник індоєвропейських соціальних термінів», де легко побачити провідну роль грецьких даних. Варто також додати, що численні паралелі були виявлені між гомерівським суспільством і різними варіантами «героїчного суспільства» індоєвропейського світу — ведичної Індії, авестійського Ірану, Ірландії, германських земель (а отже — й нашого Середньовіччя).

3 — Інституції та літературна традиція

Проте неможливо стверджувати — оскільки це малоймовірно вже з огляду на загальні засади — що різноманітні інституції, які ми вважаємо спадщиною, збереглися в незмінному вигляді від часів спільного індоєвропейського минулого (приблизно з V тисячоліття до н.е.). Як і мови, інституції розвиваються; але до їх еволюції можна застосувати образ, який Фердинанд де Соссюр уживав щодо еволюції мови: «сукня, поштопана латками з власної ж тканини». І як у соссюрівській аналогії, реформу інституцій можна назвати «виключно консервативною», коли вона полягає в пристосуванні до нових реалій згідно з духом традиції.

Інституції, як і мова, не замкнена система. Вони стосуються дійсності, яка не є постійно сталою. Але водночас вони спираються на світогляд, який у принципі може залишатися стабільним. З цього погляду можна розрізнити у різні історичні періоди два основні типи суспільств:

по-перше, «традиційні» суспільства, в яких світогляд є цілісним і сталим;

по-друге, «модерністські» суспільства, в яких світогляд є плюральним, нестабільним і більше не слугує орієнтиром для дій чи для інституцій.

У «модерністських» суспільствах інституції змінюються легше, ніж у традиційних, де вони можуть змінюватися лише настільки, наскільки такі зміни не суперечать спадковому світогляду.

Стародавня Греція знала обидва ці типи суспільства, і протистояння між ними (в межах самих полісів) стало одним із ключових моментів її історії. У Греції зіткнулися прихильники нових ідей, часто принесених з-за кордону (зокрема з Анатолії та Близького Сходу), та прибічники давніх уявлень, заснованих на звичаях предків і на тому, що можна назвати «літературною традицією» — тією, яка зберігає і передає дух інституцій.

Але з чого, власне, складається ця «літературна традиція»? Що саме передається за її допомогою? У якій формі? І ким саме? Без відповідей на ці запитання поняття літературної традиції, безперечно, залишалося б пустим і марним.

4 — Три форми індоєвропейської літературної традиції

4.1 — Формули та концептуальні схеми

Індоєвропейська літературна традиція передусім виявляється у двох протилежних формах, між якими, однак, існують численні перехідні варіанти: формули та поняттєві схеми. Було зафіксовано сотні формул (тобто, з мовного погляду, синтагм), які можна накладати одна на одну. Вони походять з різних частинах індоєвропейського простору, так само як і лексеми або морфеми.

Перша така відповідність була виявлена в 1852 році А. Куном; вона стосується ведійської формули śrávas ákṣitam та відповідної їй гомерівської формули κλέος ἄφθιτον — обидві є віддзеркаленнями реконструйованої індоєвропейської формули *ḱléwos n̥dhgʷhí-tom — «нев’януча (або: нетлінна) слава». І не випадково, що один із двох відповідників — грецький: достатньо переглянути «Index Verborum» Р. Шмітта, щоб побачити, що грецький матеріал там займає перше місце (дванадцять з половиною проти восьми з половиною індійських форм).

З’являється дедалі більше свідчень, що ці формули несуть у собі певний зміст: наприклад, наведена формула передає центральну ідею «героїчного суспільства»: «нев’януча слава», здобута героїзмом і щедрістю, прославлена поетами, ціниться вище за земне життя; це героїчна форма безсмертя.

На противагу таким формулам, реконструюють і «концептуальні схеми», не пов’язані між собою формальною подібністю висловлювань у різних літературах. Найвідомішим прикладом є трифункціональна схема, що підтверджується величезною кількістю свідчень, хоча не можна реконструювати конкретну мовну форму для жодної з її трьох складових елементів. Ця схема добре представлена в Греції, навіть якщо вона не лежить в основі організації пантеону (§ 5.1). Її значення нам відоме: вона є основою соціальної ієрархії та орієнтиром для керівників у найважливіших рішеннях, пов’язаних з їхньою функцією.

Трифункціональна схема — не єдиний елемент цього типу літературної традиції. Існує щонайменше ще дві такі схеми, обидві чітко засвідчені в Греції.

Одна з них — це схема думка–слово–дія. Всюдно присутня в Авесті, вона також представлена у кількох місцях у Ведах, зокрема в гімнах, присвячених Рі́бху; доволі широко зустрічається в германських текстах (особливо в скандинавських і давньоанглійських). Хоча ця схема є переважно концептуальною, вона досить часто має формальні відповідності — це добрий приклад проміжного типу літературного явища, згаданого вище: «думка» зазвичай виражається коренем *men-, «слово» — коренем *wekw-, «дія» — коренем *werg-.

Так, у кількох  місцях гомерівських текстів трапляється стійка пара epos (ἔπος — «слово») і ergon (ἔργον — «дія»), до якої приєднується змінне позначення «думки», наприклад nous (νοῦς) у «Іліаді» 1.419 або  — phrenes (φρένες) у «Іліаді» 1.395.

Єдність цих трьох понять втілюється в особі Зевса, згідно з Есхілом у «Благальниці» 598–599:

«Так само швидко, як слово (ἔπος), діло (ἔργον) виконує його волю,

щойно рада його думок (βουλῆς φρενῶν) прийме рішення.»

 П. Мазон, чия перекладена версія цього уривка тут наведена, коментує: «У Зевса думка, слово й дія зливаються в одне».

Ієрархію цих трьох понять можна побачити в уривку з IV-ї Немейської оди Піндара (на її початку), який Ж. Дюшемен перекладає так:

«Слово переживе діяння, якщо з глибини душі

наша мова черпатиме натхнення завдяки прихильності Харит.»

Отже, думка перевершує слово: вона пов’язана зі світом богів, який уособлюють Харити; і саме вона визначає цінність слова, яке важливе лише у своїй натхненності. У свою чергу, слово перевищує дію, оскільки переживає її (і тому здатне увічнити її).

Іншу концептуальну схему можна реконструювати як «перехід через воду зимової темряви». Вона частково наближається до формули, але по суті є схемою, яка поєднує ці чотири поняття незалежно від форми їх вираження. У Греції її можна побачити в назві та ритуалі Анфестерій, до яких ми ще повернемося у зв’язку з Діонісом (§ 5.3.8).

4.2 — Наративні схеми

У Греції, як і в інших культурах, поява героїчних легенд більше пов’язана з використанням успадкованих наративних схем (як правило, з давніх міфів), ніж з спотвореням реальних подій: у подібних суспільствах історії як такої ще не існує. Саме на основі такої гіпотези вдалося реконструювати генезу «Махабгарати». Ймовірно, те саме стосується і грецького епосу.

Було висловлено припущення, що троянська епопея в цілому походить із переосмислення міфу про викрадення, полон і визволення Зорі: Олена і її скарби перебувають у Трої так само, як ведичні Зорі — у печері Вали разом із благами цього світу. Її звільнення — це своєрідна космогонія.

У цьому світлі мені видається, що боги, які діють в «Іліаді», — це або темпоральні сутності, як-от Зевс (світловий день) і Гера (лагідна пора року) (§ 5.3.1), Зорі (Фетіда, Афродіта, Афіна) (§ 5.3.4), тобто це сутності, що пов’язані з часовими циклами. Зв’язок із річним циклом чітко простежується через згадку (на початку й наприкінці «Іліади») про дванадцять днів, протягом яких Зевс і інші боги вирушають на бенкет до ефіопів. Ці дванадцять днів відповідають періоду, що у європейській народній традиції триває між Різдвом і Богоявленням, а також дванадцяти дням, протягом яких ведичні Рібгу (чия назва відповідає імені германських альвів) спали в домі Аґох’ї — Сонця, «того, хто не повинен залишатися прихованим».

Маємо справу зі спадщиною спільного періоду. Гомерівське свідчення не лише підтверджує цю паралель, відзначену вже понад сто років тому, а й уточнює її: оскільки Зевс — це денне небо, його відсутність символізує нічний період, ніч тривалістю дванадцять днів. Саме це пояснює сон Рібгу, який, у свою чергу, пояснює одне з грецьких найменувань  — ὕπαυξις (hypauxis) — «сон року». Це первісне позначення періоду зимового сонцестояння. І саме в цей період у германському світі відзначають свято Альвів.

Отже, дії богів в «Іліаді» відображають часові цикли. Що ж до героїв, то чимало з них є земними двійниками божеств: наприклад, чітко встановлено, що Олена — це двійник Афродіти. Отже, вони належать до тих самих первісних міфологічних структур, що й боги. Ми вже бачили, що означає викрадення Олени, її напівдобровільне перебування в полоні у Трої, її визволення.

Безперечно, шукати міфологічний фундамент «Іліади» не слід у тій міфології, яка була відома в історичну епоху: так само, як і «Махабгарата» спирається на архаїчну міфологію, абсолютно невідому найдавнішим ведичним текстам.

Це приклад «успадкованої наративної схеми», з якої постало перше велике творіння грецької літератури.

5 Пантеон і міфологія

5.1 Гіпотеза запозичення

За таких обставин було б дивно припускати, що боги грецького пантеону та їхня міфологія є результатом запозичення, як це прийнято вважати сьогодні. Навіть образ самого Зевса став жертвою цієї цієї моди, попри прозору етимологію його імені: критського Зевса ототожнювали з «Юним Богом, сином і коханцем Великої Середземноморської Богині». Причини цієї дивної тенденції — подвійні. На початку XX століття почали систематично відкидати всі «натуралістичні» інтерпретації старої порівняльної міфології XIX століття. А оскільки «нова порівняльна міфологія» виявилася неспроможною трактувати міфи, зокрема через те, що структура грецького пантеону не є трифункціональною, було проголошено, що цей пантеон не може мати індоєвропейського походження.

Але якщо він не є спадковим, то звідки ж він походить? Цілком природно було звернутися до сусідніх цивілізацій — Анатолії, Близького Сходу, Єгипту. Проте жодного імені божества, яке б достовірно походило з відповідних мов, досі не вдалося ідентифікувати.

Тому звернулися до гіпотези протогрецького субстрату. Ця гіпотеза, однак, водночас неперевірна, оскільки ми знаємо релігію прегреків лише за іконографічними свідченнями, й неоднозначна: адже якщо деякі прегрецькі народи справді були неіндоєвропейськими, то інші, навпаки, належали до індоєвропейської сім’ї. Отже, не можна виключати, що деякі боги та міфи є водночас прегрецькими й індоєвропейськими за походженням: це обставина, яку обов’язково слід враховувати, особливо при етимологічному аналізі імен богів.

Саме в такому контексті знову набуває ваги давнє порівняння імені грецьких кентаврів і індійських ґандгарвів, яке з фонетичного погляду було б неможливим, якби ім’я «кентавр» було чисто грецькою формою — але воно знову стає припустимим у гіпотезі прегрецької форми.

5.2 Гіпотеза спадкоємності

Загальновизнано, що деякі грецькі боги мають індоєвропейське походження, що засвідчує очевидна або правдоподібна етимологія їхніх імен. Так, наприклад, це стосується Зевса (за винятком критського Зевса); Гестії (< *westyā, пор. лат. Vesta); Еос (< *h₂éwsōs, пор. лат. Aurora); Пана (ймовірно, споріднений зі староіндійським Pūṣan?). Отже, спадщина індоєвропейської традиції, здається, обмежується кількома другорядними божествами та верховним богом — що є ситуацією доволі парадоксальною.

5.3 Структура грецького пантеону

5.3.1 Зевс і Гера

Саме з царської пари починається можливість реконструкції центральної структури грецького пантеону. Якщо прийняти етимологію, запропоновану Ф. Р. Шрьодером для імені Гери, що походить від індоєвропейського *yerā- — «гарна пора року» (паралель до *yōrā-, від якого утворено назву Годин — Hōrai), то її союз із Зевсом, ''денним небом'', який із часом став архетипом подружнього союзу, не може означати нічого іншого, як щорічне повернення світла після зимової ночі, щорічне возз'єднання гарної пори року та світлого дня. З цієї точки зору критський Зевс, який щороку помирає та відроджується, легко пояснюється без потреби вдаватися до середземноморського архетипу.

5.3.2 Уран, Кронос, Зевс

У такий спосіб також пояснюється гесіодівська тріада: Уран — Кронос — Зевс, без необхідності залучати до неї хурритський міф про Кумарбі. Зевс, як денне небо, приходить на зміну Урану-зірковому небу — «небу нічному», після втручання та короткочасного правління Кроноса, ім’я якого легко інтерпретується як «переривання» (що відділяє нічне небо від денного). Саме на цій спостереженій послідовності ґрунтується теорія «трьох небес» — схема, що лежить в основі концепції трьох космічних кольорів, трьох соціальних «кольорів» (тобто кастових) і трьох «якостей» буття індивідів.

5.3.3 Зевс, Посейдон, Аїд

Порівняно з гесіодівською тріадою (Уран — Кронос — Зевс), що відображає архаїчну космологію, тріада Зевс — Посейдон — Аїд видається пізнішою, хоча самі боги, що її складають, є давніми та успадкованими постатями. Ім’я Аїда було пояснене Паулем Тіме (P. Thieme) як «збирач (мертвих)», індоєвропейське *sm̥-widʰ-, тобто «той, хто збирає докупи». Ім’я Посейдона має у своїй основі індоєвропейський корінь *poti- — «володар, пан», а його другий компонент, ймовірно, є формою (не грецькою, ймовірно до-грецького, тобто прегелленського походження) індоєвропейського слова для позначення «землі» — *dʰéǵʰōm-, від якого походить грецьке слово χθών («ґрунт, земля»).

Це дозволяє припустити, що його влада спочатку не обмежувалась морем — що підтверджується й міфологічно — і що ця тріада відображає космологічну схему, яка збереглась і в історичну епоху: розподіл світу на небо, землю та підземне царство.

5.3.4 Зорі: Еос, Фетіда, Афродіта, Афіна

В  образах Зорі — Еос, а також Фетіди, Афродіти та Афіни — ми знову стикаємось з комплексом уявлень, що належать до найдавнішої індоєвропейської космології, так званої «трисферної моделі неба». Ці божества належать «червоному небу» — проміжному шарові між «білим денним небом» і «чорним нічним небом».

Еос зберегла як своє ім’я, так і два основні риси індоєвропейської Зорі: мотив кохання до смертного чоловіка, який старіє і якого вона зрештою залишає; і сина, якого вона втрачає, а потім увічнює (наділяє безсмертям). Обидві ці риси наявні у Фетіди.

Було б цікаво визначити, що саме означають смертний коханий і увічнений син — це стане темою окремого дослідження. Афродіта є уособленням  закоханої Зорі. Вона — Зоря року, тобто весняна пора любові. Афіна — це Зоря в іпостасі винахідниці й воїтельки. Це два архаїчні аспекти індоєвропейської Зорі, походження яких буде розглянуто нижче.

5.3.5 Військова функція й часові цикли

Військова функція пов’язувалась з Зорею, ймовірно, тому, що військовий сезон розпочинається навесні — з Зорі року — й завершується восени. Це також пов’язано з тим, що ці дві пори року (як і відповідні пори доби — світанок і сутінки) є фазами боротьби між денними (літніми) та нічними (зимовими) силами. Їхній червоний колір, очевидно, асоціювався з кров’ю. Саме тому індоєвропейські Зорі охоче наділялись воїнськими рисами: навіть образ Афродіти зберігає деякі бойові ознаки (навіть в «Іліаді»); з цієї ж причини вони або асоціюються з богом війни (як Афродіта), або протистоять йому (як ведична Ушас, як Афіна).

Зіставлення імені грецького бога війни Ареса — того самого, якого долає Афіна — з ведичним Yā́rati, що його Ф. Б. Я. Кёйпер (F. B. J. Kuiper) визначив як «негативну силу, яка утримує дари підземного світу», видається показовим: так само як протистояння Ушас та Індри у Ведах, протиборство Афіни та Ареса може тлумачитися як епізод космічного щорічного дійства. Таким чином можна пояснити загалом тісні зв’язки богинь Зорі з воїнською функцією.

5.3.6 Техніка й часові цикли: Афіна, Гефест

Богині Зорі постають як прядильниці й ткачки. Вони прядуть дні (а отже й долю людей, яку здатні передбачати); або ж, як Пенелопа, щодня тчуть полотно, яке ввечері розпускають. Символічні зв’язки між прядінням, ткацтвом і добовим циклом є очевидними. Саме тому Афіна й постає як богиня технічного начала (її аграрні функції безпосередньо випливають з її природи як Зорі року). Інші ремесла, покровителем яких є Гефест, також мають символічний зв’язок із річним циклом. Поведінка Гефеста в «Іліаді» має паралелі з діями ведичних Рібгу і римського коваля Меммія Ветусія. Оновлення річного циклу символізується відтворенням круглих об’єктів, таких як чаша Тваштара, яку наново виготовляють  Рібгу, або щит бога Марса, який відтворює Меммій. Але ця дія є передусім «магічною», і навіть інколи — за свідченням ведичних текстів — вербальною. Точне відтворення зразка (імітація, грец. μίμησις) є водночас і «магією» (вед. māyā), і «істинністю». Було б доцільно розглянути міфологію Гефеста з цієї перспективи, зокрема його стосунки з Герою (теплою порою року), а також із Зорями— Афіною й Афродітою.

5.3.7 Аполлонівська тріада: Лето, Аполлон, Артеміда

Оскільки значення імен Аполлона та його сестри Артеміди є недостатньо прозорими для достеменно точного тлумачення їхньої первісної природи, ім’я їхньої матері — Лето — вже давно було пояснено як гіпокористичну (пестливу) форму слова, що означає «ніч», і відповідає давньоіндійському rātri. Ця ідентифікація Лето з Ніччю, яка була очевидною й добре відомою грекам, нині ігнорується як така, що нібито містить елементи «натуралізму». Втім, вона має значну інтерпретаційну цінність. Союз Лето — Ночі — із Зевсом — Деннім Небом — легко піддається символічному тлумаченню, і не дивно, що їхнє потомство поділяється між денним-сонячним (Аполлон) і нічним-місячним (Артеміда) світом. Питання полягає в тому, чи є ця структура архаїчною, а отже, чи дійсно сонячна природа Аполлона і місячна природа Артеміди мають прадавнє походження, чи ж вони виникли унаслідок формування самої тріади. На користь архаїчності сонячної природи Аполлона свідчить, зокрема, легенда про його щорічне зимове перебування у гіпербореїв.

5.3.8 Діоніс

Відомо, що Аполлон ділив свій храм у Дельфах із Діонісом, який займав його взимку, коли Аполлон перебував у гіпербореїв. Отже, Діоніс — це «зимовий» бог. Я запропонував інтерпретувати назву його свята Анфестерії як «перехід через темряву»; а оскільки це свято припадало на кінець зими і бог прибував на нього на човні, я вбачаю в ньому образ «переправи через води зимової темряви».

Цей «перехід через темряву», який прихильники Діоніса святкували, спустошуючи посудини з молодим вином, для них був символом, якщо не запорукою, безсмертя. Адже зимова темрява уособлює ніч смерті, а її перехід — безсмертя, яке також називається «героїзацією». Насправді герой — це той, хто «завойовує прекрасну пору року», Геру. Грецький герой, таким чином, уподібнюється ведичному героєві, який задля здобуття безсмертя прагне «досягти року» — себто його світлої пори, долаючи ніч зими.

Отже, як у Греції, так і в ведичній Індії, — а отже, без сумніву, і в індоєвропейському світі — існували два шляхи до потойбічного буття, які Брахмани називають «шляхом богів» і «шляхом предків». «Предки» — це померлі, які зберігають лише колективне існування, подібно до мешканців Аїду (чия назва означає «зібрання»), і їхнє буття тісно пов’язане з культовими діями їхніх нащадків (звідси життєва необхідність мати синів). Натомість ті, хто зумів пройти «шляхом богів», здобувають особисте, сонячне безсмертя — як Блаженні на Островах або Обрані у Вальгаллі.

У концепції «двох шляхів потойбіччя», не виходячи за межі того, що я назвав «космічною релігією», ми вже наближаємося до філософії.

Витоки грецької філософії

7.1 Гіпотеза спадкоємності

Індоєвропейське походження деяких тем досократичної філософії було чітко окреслено Л. Жерне у статті під назвою «Витоки філософії». «Колись, — зауважує він на початку — їх [ці витоки] не помічали і майже не припускали їх існування: впродовж тривалого часу панувала прихована думка про грецьку культуру як своєрідне творіння з нічого (ex nihilo); лише сенсаційні відкриття змусили визнати, що за класичною Грецією стоїть дуже давнє минуле».

Аналізуючи провідних досократиків — Парменіда, Піфагора, Емпедокла — він звертається, говорячи про останнього, до індоєвропейської традиції: «Первісною є та концепція, яка ґрунтує авторитет на привілейованому знанні і приписує особі, що його має, надзвичайні, екстраординарні сили; це одне з найглибше вкорінених уявлень: її прояви зберігаються протягом тривалого часу, і ми знаємо чимало її дивних повернень. У специфічній формі вона вкорінена в багатьох суспільствах, що так чи інакше споріднені з доісторичною Грецією й належать до індоєвропейського кола: аналізуючи міфологічні уявлення про різні соціальні функції у латинів, індусів, іранців та інших, вдалося виокремити три основні типи: воїн, маг і годувальник, при цьому перші два водночас перебувають у стані як опозиції, так і співпраці. Якщо ми можемо угледіти у випадку Емпедокла спадок дуже давнього мислення…» — то це «дуже давнє мислення» є тим, що ми називаємо індоєвропейською традицією.

Насправді ця гіпотеза є  найвірогіднішою. Архаїчне уявлення, скоріше за все, походить із спадкової традиції, а не є результатом запозичення — натомість запозичення є звичним каналом для поширення «модерністських» ідей, як-от софістичних. Але достовірність цієї гіпотези ще належить перевірити на великому масиві даних — тобто необхідно здійснити ґрунтовне дослідження досократичної думки з позицій індоєвропейської традиції, яку було окреслено вище.

7.2 Парменід і космічна релігія індоєвропейців

Якщо обмежитися тими даними, які розглянув Л. Жерне, то виявляється, що кілька тем, безсумнівно, мають спадкове походження. Прикладом може слугувати перший фрагмент Парменіда, який дослідник узагальнює і коментує: «Поет розповідає, що його було піднесено на колісниці, яку вели Дочки Сонця, стежкою богині, яка єдина ведезнаючу  людину до брам, де розходяться шляхи Ночі й Дня, ключі від яких тримає Діке (Справедливість). Брами розчиняються, богиня приязно вітає його та відкриває шляхи пізнання — як той, що веде до Істини, так і той, що веде до оманливих думок смертних». Із тексту випливає, що Дочки Сонця — це не хто інші, як Зорі, у своїй ініціаційній ролі, яка є характерною для індоєвропейських богинь Зорі. Що ж до Діке, яка стереже Небесні Брами,  то вона нагадує космічні сутності disāh у давній Індії — тобто «сторони світу»: а це свідчить про те, що космічний порядок у просторі та часі слугує взірцем і гарантом порядку соціального й морального. Саме тому Зорі здійснюють ініціацію осягнення Істини, втіленням якої є вони самі — через ритмічність свого циклічного повернення.

7.3 Таємна традиція

Оскільки нічого з наведеного не фігурує у традиційній міфології Еос (§5.3.4), слід припустити, що Парменід мав доступ до інших джерел знання, відмінних від поетичної міфології, — іншими словами, до таємної традиції. Але чи є ця концепція прийнятною? Чи піддається вона перевірці? Я переконаний, що так. Вивчаючи образ Гери, я дійшов висновку, що окремі елементи її міфу були засекречені, деякі з її атрибутів не підлягали розкриттю перед непосвяченими, і весь цей сакральний підтекст стосувався її первісної сутності — Прекрасної Пори Року. Звідси — висновок: таємна традиція (існування якої підтверджується античними авторами) є носієм винятково архаїчного пласту релігійної свідомості.

Це є спільною рисою давніх релігій індоєвропейського світу: обряд доступний лише членам громади (чи «кола належності» в разі приватних культів); формули зрозумілі лише посвяченим, навіть якщо звучать відкрито перед усіма учасниками. Це пояснюється тим, що ритуальна мова часто ґрунтується на «подвійному значенні» (індійський śleṣa): для пересічного грека назва свята Анфестерій (§5.3.8) могла викликати лише асоціацію з квіткою (ἄνθος); для небагатьох же, принаймні спочатку, вона означала «перехід через темряву».

Жерне дуже чітко окреслює, яким чином ця таємна традиція передавалася: «На світанку еллінізму ми ще можемо побачити релігійні корпорації, спадкоємцями яких стали аристократичні роди, що збереглися в історичну добу. Ці роди іноді в самих своїх іменах, а ймовірно й у ритуальних практиках, фіксували пам’ять про магічні функції, які вони колись виконували — як-то сприяння зростанню рослин чи впорядкуванню атмосферних явищ. Безперечно, релігійні трансформації не оминули ці «братства», однак, як зазначає Жерне , «найдавніша традиція в них постійно оновлювалася, а не переривалася» — і це відповідає тому, що в §3 було названо «живою формою традиції».

7.4 Проблема «шаманізму»

Однак одна характерна риса цих філософських систем на перший погляд видається чужою індоєвропейському світові. Ґерне називає її «шаманською»: «Поняття душі, яке згодом успадкував платонізм, раніше було пов’язане з чимось на кшталт шаманської науки». До таких рис належать вихід із тіла, екстаз (див. історію про Епіменіда), піфагорійське вчення про реінкарнацію, а також вправи з розвитку пам’яті, що дозволяють згадувати попередні втілення. Оскільки тільки постведична Індія узагальнила та популяризувала доктрину реінкарнації, неможливо приписати її безпосередньо спільному періоду існування індоєвропейської спільноти. Проте вона засвідчена в інших формах (які, як видається, є давнішими) у кількох давніх індоєвропейських народів — зокрема, у кельтів і германців: у кельтів вона стосується лише окремих виняткових осіб, а в германців — головно повторення певних рис (тип поведінки тощо) у межах однієї родини, що фактично відповідає нашому поняттю спадковості.

Отже, гіпотеза про існування таємної доктрини, яку ведична Індія не створила й не запозичила, а лише систематизувала й оприлюднила (можливо, під впливом місцевих факторів), не може бути відкинута.

Що ж до шаманізму у вузькому сенсі, то його сліди виявлені у кількох індоєвропейських народів, хоча загалом вважається, що вони є результатом запозичень. Дійсно, більшість шаманських рис, зафіксованих у скандинавському ареалі, найімовірніше, походять від фінів або лапландців. Утім, певні збіги виключають гіпотезу запозичення або культурного обміну. Наприклад, разюча схожість між грецьким міфом про Дедала та германським міфом про Вьолунда (німецький Віланд, англійський Вейланд). Повітряна подорож чарівника-ремісника, який відіграє центральну роль у цих обох легендах, є безсумнівно шаманською рисою (аналогічним є й повітряний шлях Мудрого Перевізника в Авесті, Yasna 5, 61–66).

Таким чином, не можна виключати ймовірність індоєвропейського походження цього специфічного елемента у філософіях досократовиків. Зрештою, шаманізм пов’язаний із кліматичними умовами приполярних регіонів, де, згідно з деякими даними, розташовувався найдавніший ареал проживання індоєвропейців. Отже, ця шаманська традиція, подібно до уявлення про викрадених богинь Зорі (§ 4), річного повернення світла (§ 5.3.1), «ночі року» (§ 4.2), «перетину темряви» (§ 5.3.8), сягає найдавнішого періоду існування індоєвропейської спільноти.