РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Bernard Sergent

La mythologie, ses méthodes et ses écoles

https://www.researchgate.net/publication/281776779_L'Anthropologie_pour_tous_Actes_du_colloque_d'Aubervilliers_6_juin_2015

Бернар Сержан

Міфологія, її методи та школи

Визначення міфу

Ми зазвичай схильні називати «міфом» такий тип висловлювань, який не є нашим власним. «У нас немає міфів — це в інших вони є». Саме тому етнолог вирушає до культур, відмінних від власної, щоб фіксувати міфи цих інших народів. Випадок, коли француз досліджує французькі міфи, трапляється вкрай рідко. Тут слід згадати Робера Жолена, африканіста-етнолога, який це усвідомив і сказав собі: «Щось тут не так! Я — білий, який живе в країнах Африки на південь від Сахари, щоби досліджувати культури цих народів… А що як зробити навпаки?» Отож він запросив представників народів Африки до Франції, щоби ті провели етнологічне дослідження французів. Цей випадок залишився майже винятковим.

Я зазвичай визначаю міфи як наративи, що виконують функцію підтримки певного суспільства у його системі цінностей. Звісно, мені можуть закинути, що існують космологічні міфи, етіологічні міфи тощо — і це, безумовно, правда. Але це не головне. Найважливіше те, що міфи — це форма утвердження того, у що вірить певний народ, що він вважає за необхідне передати наступним поколінням.

Помітно, що міфи найчастіше виголошуються в певний момент — дуже часто під час ініціаційних обрядів. В інших випадках існують навіть пори року, коли міфи можна розповідати, і такі, коли це заборонено: якщо хтось починає розповідати міф у невідповідний час, усі відвертаються від нього, бо це сприймається як недоречне — воно не відповідає тому, як суспільство мислить саму себе.

Три методи вивчення міфів.

На сьогодні існує три основні методи дослідження міфів. Перший — це порівняльний метод, який отримав особливий розвиток у Франції завдяки Жоржу Дюмезілю. Другий — структуралістський метод, започаткований і розроблений Клодом Леві-Стросом. Третій — функціоналістський метод, який застосовували численні дослідники, зокрема англійські етнологи, що почали його розвивати на початку XIX століття. Ці три методи суттєво різняться за своєю концептуальною основою та дослідницькими цілями.

Порівняльний метод

Порівняльний метод насамперед випливає із того факту, що людський розум — а разом із ним і антрополог — постійно здійснює порівняння: ми постійно це робимо. Щоб сформувати будь-яке поняття, ми повинні порівнювати — інакше ми не зможемо побачити різницю між двома поняттями. Якщо я розрізняю предмет «стілець» і предмет «фотель», це означає, що я порівняв обидва об'єкти, виявив між ними відмінності й дійшов висновку, що ці відмінності вимагають застосування окремих назв.

Саме завдяки порівнянню мислення стає можливим, саме воно надає змістовні одиниці для мислення.

Друга причина: порівняння є необхідним інструментом для гуманітарних наук. У лабораторії я можу досліджувати мушок, можу вивчати мавп, але не можу експериментально досліджувати людське суспільство. Першим, хто це зауважив, був Філіп де Кайлюс ще у XVIII столітті. Я не можу посадити народ баруя в лабораторні умови для вивчення. Але я цілком можу вивчати міфи народу баруя і перевіряти, чи мають сусідні народи подібні міфи. На цій основі можна зробити обґрунтовані висновки.

Порівняльний метод особливо активно застосовував Жорж Дюмезіль, зокрема в дослідженні міфологій народів, які розмовляють індоєвропейськими мовами.

Для чого потрібне порівняння?

Візьмімо певний міф певного народу: чи є цей міф унікальним для цієї культури? Чи можемо ми припустити, що саме цей народ його створив?

Так, але якщо ми виявляємо цей самий міф в абсолютно іншому місці, це вже змінює ситуацію: жоден з народів, у яких цей міф існує, не міг створити його самостійно.

Наведу простий приклад — міф про Орфея. Він відомий у давній Греції — я маю на увазі саме версію, де Орфей спускається до підземного царства. Цей варіант з’явився пізно, тож, ймовірно, був десь запозичений. Міф у цій формі не зустрічається в Європі поза межами Греції. Натомість його знають усі народи Північної Америки. В минулому всі вони мали свою версію цієї історії.

Якщо б грецький міф про Орфея був унікальним, ми могли б припустити, що його придумали саме греки. Але якщо подібні оповіді масово присутні в Північній Америці, то постає інше питання. Як це сталося? Я цього не знаю. Моє завдання — не негайно дати відповідь, а встановити факт: цю історію не створили ані греки, ані якийсь конкретний північноамериканський народ — вона очевидно циркулювала серед племен півночі континенту.

Таке спостереження дозволяє уникнути хибного приписування походження міфу певному народові, який не є його справжнім автором.

Друга перевага порівняння полягає в тому, що, як у Дюмезіля, воно дозволяє реконструювати історію. Він порівнював міфи Індії, стародавнього Ірану, германців, греків тощо — й вибудовував історію цих наративів: як відбувалися трансформації, як змінювався сюжет. Його метою було відтворити індоєвропейську міфологію.

 Структурний метод

Третьою перевагою порівняльного підходу є та, яку розвинув Клод Леві-Строс, і яка полягає у спробі реконструювати, виявити механізми функціонування мислення. Це абсолютно інша візія, ніж у Дюмезіля: зовсім не історична, повністю синхронічна. Я звертаюся до його праць, зокрема до «Міфологік» — фундаментального дослідження.

Вихідним пунктом першого з чотирьох томів є наступне: у одного з південнобразильських народів, бороро, Леві-Строс зафіксував оповідь, яку він назвав «Міфом про Витягувача птахів».

У цьому міфі персонаж, що виконує роль зловмисника, змушує іншого, молодшого персонажа, видертися на дерево — нібито для того, щоб дістати мед з дупла дикої бджолиної колонії, — і, скориставшись тим, що той опинився на висоті, забирає драбину. Отже, молодший застрягає на вершині й не може спуститися. Подальші деталі міфу ми опустимо.

Згодом Леві-Строс виявляє, що ця сама оповідь існує й на північ від території бороро — серед різних народів, які говорять мовами групи же. Ці народи також знають кілька версій цього міфу. Але між бороро та народами мов же є одна фундаментальна різниця: у версії бороро той, хто посилає хлопця на дерево по мед, — це його батько. У мовах же це зовсім не батько, а так званий «союзник» — тобто шваґро, брат його сестри або представник материнської родини, наприклад. Таким чином, змінюється вся родинна перспектива: у першому випадку батько карає сина, у другому — союзник жартома завдає шкоди іншому союзникові.

У цьому прикладі єдиний спосіб пояснити такі розбіжності — це, очевидно, вивчити суспільства бороро й народів, що говорять мовами же. Інакше кажучи, структурний підхід Леві-Строса вимагає глибокого знання суспільств, у яких оповідаються міфи. Це, безперечно, антропологічна демонстрація: перші п’ятдесят сторінок першого тому «Міфологік» присвячені дослідженню суспільства бороро. Усе інше дослідження загалом слідує схемі пояснення міфу.

Функціоналістський метод

Нарешті я переходжу до функціоналістського підходу, який полягає в дослідженні міфу з точки зору того, як він «функціонує» в певному суспільстві. Так, наприклад, Жан-Луї Дюран намагається інтерпретувати складне афінське свято Буфонії через призму механізмів афінського соціального ладу, для чого й здійснює функціоналістський аналіз.

До цього ж типу дослідження слід зарахувати і працю Жана-П’єра Вернана. Вернан зовсім не є компаративістом у дусі Леві-Строса або Дюмезіля, але він систематично використовує грецькі міфи, які порівнює в межах самого давньогрецького суспільства. Його завдання полягає в тому, щоб встановити зв’язки між міфологічним рівнем та іншими рівнями життя грецького суспільства: мовним, соціальним, правовим, філософським. Саме порівняння цих різних рівнів у всій складності їхньої взаємодії й дозволяє наблизитися до пояснення.

Інтеграція методів

Жоден із трьох описаних підходів не виключає інші — кожен має свої переваги. Цілком можливо здійснити дослідження, в якому в першій частині використовується дюмезіліанський метод, у другій — переважає перспектива Леві-Стросса, а в третій цілком доречною виявляється функціоналістська техніка. Йдеться не про конкуруючі школи. Згадаймо тут яскравий приклад із творчості бельгійського африканіста Люка де Ейша: вивчаючи народи, що належать до банту мовної групи (так само як Дюмезіль досліджував індоєвропейські народи), він використовує підхід, споріднений методам Дюмезіля чи Вернана, коли аналізує роль міфів у конкретному суспільстві, а також ритуальні об’єкти (він, наприклад, показує, що два вогні, запалені в одному ритуалі в одного з конголезьких народів, мають відповідно чоловічу і жіночу символіку — ще раніше Дюмезіль досліджував трійці вогнів в Індії, Римі та Ірані, доводячи, що вони мають відмінні, але взаємодоповнюючі символічні значення). Водночас підхід де Ейша стає дуже леві-строссівським, коли він переходить до міжкультурного порівняння — тобто до зіставлення міфів і ритуалів різних народів банту. Усі ці речі заслуговують на глибоке опрацювання у шкільному навчанні.

Антропологія та міфологія для всіх

Наразі найбільш «етнологічним» курсом є курс стародавніх мов. Насправді викладачі латини чи греки змушені розповідати про римське чи давньогрецьке суспільство — і робити це зсередини, адже ці суспільства були дуже відмінними від нашого, навіть якщо ми й вважаємо себе їхніми спадкоємцями. Іноді лише одне слово може відсилати до абсолютно чужої нам реальності. Прикладом є пара «ераст – еромен», що репрезентує тип суто античних педагогічних стосунків, які повністю зникли разом із давньою цивілізацією, але водночас були фундаментальним елементом у системі виховання, антропології та громадського життя стародавніх греків.

Однак, звісно, цього недостатньо, аби говорити про повноцінний курс антропології. Як еллініст за фахом, я досить рано усвідомив потребу вивчати суспільство, відмінне від мого власного — і тут варто нагадати, що неможливо займатися етнологією Давньої Греції, бо я не можу, як етнолог, оселитися в Афінах V століття до нашої ери для польових спостережень; однак наявних джерел цілком достатньо, аби вести антропологічне дослідження античної Греції — і така робота справді здійснювалася.

Зі свого боку, я не досліджував ні баруя, ні ачуарів, а працював із моба на півночі Того — хоча й не настільки довго, аби написати книгу чи декілька, тому результатом стала лише одна стаття.

Отже, мета полягає не в тому, щоб зробити з усіх етнологів, а в тому, що знання інших суспільств, на мою думку, є необхідним, щоби критично переосмислити власне. Впровадження ґрунтовного курсу з антропології у школі стало б цілком доречним, при цьому вивчення міфів могло б становити одну з його складових.