РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД
SE E I NG D O U BL E :
T O L K I E N A N D T HE I N DO -EU R O PE A N
DI V I N E TW I N S
KRISTINE LARSEN
Central Connecticut State University
https://dc.swosu.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=3060&context=mythlore
Подвійне бачення: Толкін і індоєвропейські божественні близнюки
Крістін Ларсен
ЕРРІЛІН БРАНЧОУ розпочинає свою статтю 2010 року «Елладан і Елроїр: Діоскури у “Володарі перснів”» із визнання того, що згадки про близнюків, синів Елронда, загалом є «прозаїчними — описуючими, хто замикає загін чи несе смолоскипи», і що «єдина функція, яку сини Елронда відіграють у сюжеті, — це передача Араґорнові повідомлення від батька». Попри цю обмежену роль, Бранчоу стверджує, що ці персонажі наділені «міфологічним підґрунтям […], яке є не менш багатим і промовистим, ніж будь-який інший мотив у Середзем’ї […], і воно підтверджується посмертно опублікованими творами Толкіна» (Branchaw). Аргументація дослідниці ґрунтується на описі індоєвропейського архетипу Божественних / Небесних / Целестійних близнюків, викладеному у праці Дональда Ворда The Divine Twins: An Indo-European Myth in Germanic Tradition («Божественні близнюки: індоєвропейський міф у германській традиції», 1968). Зокрема, Бранчоу фокусується на вордівському аналізі текстів класичної грецької та римської міфологій — передусім легенд про братів Кастора і Поллукса (Полідевка), відомих разом як Діоскури, сини Зевса, а також про Амфіона і Зета, яких вона вважає найвірогіднішими літературними попередниками синів Елронда.
Ворд вважав, що міфологема, яку він назвав «Божественними близнюками», «аж ніяк не обмежується індоєвропейською традицією; її можна знайти по всьому світу», що, на його думку, зумовлено «відчуттям благоговіння», яке викликає поява на світ близнят. Проте він стверджував, що існує набір характерних ознак, які дозволяють простежити саме «індоєвропейську традицію» — наводячи приклади з давньогрецької та римської культур, санскритської «Рігведи» і традицій північної Європи (зокрема балтійської та германської). Варто зазначити, що Ворд не був першим, хто висував подібні тези; першу цілісну теорію так званого «універсального діоскуризму» зазвичай приписують біблєїстові початку ХХ століття Дж. Ренделу Гаррісу. Тож, на нашу думку, логічніше було б звертатися до праць Гарріса, а не Ворда, як до основи для дослідження можливого використання Толкіном образу близнюків, подібних до Діоскурів, у його творах.
Хоча, за словами Толкіна, близнюки — це «рідкісне явище серед ельдарців» (ельфів Середзем'я), а наймолодші сини Феанора (Амрод і Амрас) є «єдиним таким випадком, що стався в Ельдарі і описаний у стародавніх переказах», серед його персонажів знаходимо три пари близнюків серед напівельфів (включно з Елладаном та Елрохіром), дві пари серед людей (одна з яких — різностатева пара двійнят), і, що цікаво, три пари різностатевих близнюків у ранніх (не-середземських) творах автора. Отже, питання полягає в тому, чи можна виявити певні закономірності у зображенні образів близнюків у творах Толкіна, і наскільки він, можливо підсвідомо, наслідував (чи віддзеркалює) популярні літературні уявлення кінця ХІХ — початку ХХ століття про близнюків «індоєвропейської міфології».
Попри те, що сам Толкін свідомо відкидав подібну джерелознавчу критику, як зауважує Том Шиппі у своєму вступі до збірки Jason Fisher’s Tolkien and the Study of His Sources, письменник «мав звичку перебільшувати, аби зробити акцент на певній ідеї», наприклад, на його часто цитованій нелюбові до алегорії. Більше того, Шиппі зазначає, що подібний аналіз нагадує про те, «наскільки широкий спектр літератури читав Толкін», маючи, зокрема, «не менше знань з грецької й латини, ніж сучасний студент-класик» і «дуже добре знання Біблії».
Уважний аналіз зображення близнюків у творах Толкіна показує, що стаття Бренчоу — це лише «верхівка айсберга», не лише з огляду на кількість описаних пар близнюків, а й на глибину аналізу. Ця праця розширює попередні дослідження у двох ключових напрямах: по-перше, детально аналізуючи всі образи близнюків у творчості Толкіна; по-друге, спираючись на першоджерела, які були відомі й активно обговорювалися у колах дослідників міфології в роки життя Толкіна. В результаті постає розуміння, що у тому, що Том Шиппі називає «комплексними переосмисленнями» реальних міфологій і легенд, близнюки Толкіна посилено відображають архетип, з особливим акцентом на трагічні мотиви, а також на зв’язок між клятвами й «незворотним вибором», що відповідає його постійній увазі до напруги між долею і вільною волею (див. напр. Dubs; Flieger, “The Music and the Task”; Fornet-Ponse; Shippey, Road to Middle-earth).
TOЛКІН І «ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА МІФОЛОГІЯ»: ПРО «КАЗКИ» І ДИСКУСІЮ МЮЛЛЕРА–ЛАНГА
Вільям Джонс (1746–1794), суддя Верховного суду Бенгалії в Калькутті, зазвичай вважається першовідкривачем того, що нині відоме як індоєвропейська мовна родина, тобто сукупності сучасних і мертвих мов, які, як вважається, походять від спільного джерела — уже втраченої мови, яку в науці називають праіндоєвропейською. Важливий внесок у вивчення еволюції мови (що є центральним для порівняльного мовознавства) зробив Якоб Ґрімм (1785–1863), один із братів Ґрімм, дослідивши загальний закономірний зсув приголосних звуків в індоєвропейських мовах. Так званий «закон Ґрімма» був добре знайомий Толкіну: він не лише читав про нього лекції в Оксфорді під час Трініті-семестру 1935 року, але й зробив численні анотації у власному примірнику семитомного видання Hermann Hirt’s Indogermanische Grammatik (Keyser).
Ба більше, Толкін інтегрував ельфійські еквіваленти закону Ґрімма у «вигадану історію фонологічних і граматичних змін» своїх створених мов, адже, як «усі індоєвропейські мови походять від спільного доісторичного предка, так само всі ельфійські мови споріднені між собою» (Hostetter). Найвиразніше це проявляється у трьох есеях, опублікованих у збірці The Lost Road: The Lammas («Опис мов»), The Lhammas та Lammasethen — разом із різними версіями діаграми під назвою «Древо мов» (Tolkien, Lost Road).
Однак Толкін розумів, що мови не розвиваються у вакуумі, а є мовленням конкретних людей, які належать до певної культури й поділяють спільну систему вірувань, втілену в їхній міфології. Як наслідок, «творення мови та творення міфології є спорідненими процесами (одночасними та уродженими)», і створення штучної мови «породжує міфологію» (Tolkien, A Secret Vice). Отже, Толкін цікавився не лише мовами, але й міфологією. У пізньому листі 1951 року до Мілтона Волдмана він зазначав: «Я не є ‘вченим’ у питаннях міфів та казок, однак [...] я завжди шукав матеріал — речі з певним тоном і атмосферою, а не просто знання», — і додавав: «Хоча я багато над цим розмірковував» (Letters, лист №131).
Відтак, як вважає Філіп Бертон, варто ширше звертати увагу на «ідеї, які були поширеними в едвардіанській індоєвропеїстиці», оскільки вони могли «опосередковано впливати на формування його легендаріуму» (Burton).
Хоча зв’язки між мовою, культурою та міфологією є безсумнівними, але Том Шіппі застерігає, що не існує «науки про порівняльну міфологію, здатної давати такі самі результати, як і порівняльна філологія» (Roots and Branches). Втім, це не зупинило дослідників від спроб побудувати таку науку в XIX столітті (і пізніше), як про це розповідає сам Толкін у своєму знаменитому есеї «Про казки» (заснованому на лекції 1939 року та опублікованому 1943 року). Справді, Толкін сам зізнається: «Я відчуваю сильну пристрасть — бажання розплутати химерно сплетену та розгалужену павутину гілок на Дереві Оповідей. Це тісно пов’язано з філологічним вивченням заплутаного клубка Мови» («Про казки»).
Як зазначають Фліґер і Андерсон у своєму коментарі, есей Толкіна починається з огляду бурхливої дискусії, яка точилася в пізньому XIX та XX століттях між двома школами: порівняльною міфологією або «солярною» методологією, яку представляв перший професор кафедри порівняльної філології в Оксфорді Фрідріх Максиміліан «Макс» Мюллер (1823–1900), та «антропологічною» методологією, яку започаткував перший професор антропології в Оксфорді Едвард Б. Тайлор (1832–1917), а згодом розвинув критик Мюллера, випускник і колишній стипендіат Оксфорда Ендрю Ленґ (1844–1912).
Будучи фахівцем із санскриту, Мюллер стверджував, що найбільша надія на реконструкцію вірувань і традицій гіпотетичної праіндоєвропейської культури криється у збірці санскритських гімнів другого тисячоліття до н. е. під назвою «Ріг-веда».
Упродовж 1860-х років Мюллер виклав свою теорію про те, що строката сукупність дивних міфів, поширених у класичній Греції та Римі, а також у Центральній Європі, може бути пояснена як похідна від оповідей про стародавніх індоєвропейських божеств. Через складний процес метафорична мова, втративши своє первісне значення з плином часу й внаслідок географічних міграцій, почала тлумачитися буквально, що й призвело до сприйняття цих оповідей як химерних. Мюллер відомо зауважив, що в такий спосіб «Міфологія […] є, по суті, хворобою мови», оскільки більшість «язичницьких богів — це не що інше, як поетичні назви, яким згодом дозволили набути природи божественної особистості, якої їхні творці ніколи не мали на увазі».
Зокрема, Мюллер стверджував, що «вся теогонія і філософія стародавнього світу зосереджені довкола Зорі, матері світлих богів і сонця в його різних проявах». На противагу «солярному» поясненню міфології, запропонованому Мюллером, деякі німецькі вчені надавали перевагу метеорологічному підходу (в фокусі якого грози, блискавки, бурі) до витлумачення індоєвропейських міфів.
Попри те, що погляди Мюллера певний час користувалися великою популярністю, їх надмірне використання деякими його послідовниками дало критикам багатий матеріал для закидів. Напевно, найочевидніше зловживання — спроба вбачати сонячних божеств за кожним міфом, легендою чи казкою — було розкритиковане преподобним Джорджем В. Коксом (1827–1902), автором популярної праці «Міфологія арійських народів» (1870). Він доводив, що такі різні наративи, як перекази про Сігурда, Вільгельма Телля, Роланда, біблійного Давида, Беовульфа і Гамлета, «узгоджуються з елементною схемою» (Dorson). Починаючи з 1873 року, Ендрю Ленг опублікував серію критичних статей, у яких вказував на суперечності в аналізі Мюллера. Зокрема, на його думку універсальний характер сонячних божеств, краще пояснюється психологічними або антропологічними причинами, а не виключно специфікою індоєвропейської філологічної традиції (Montenyohl). Незважаючи на те, що тогочасні дослідження ідей Мюллера визнають у них певне зерно правдоподібності, вже у 1890-х роках його методологія була здебільшого відкинута (Carroll).
Як зазначав Толкін: «Філологію було скинуто з високого п’єдесталу, який вона колись займала на цьому судилищі досліджень». Утім, сам Толкін не прийняв методологію Ленга, що й підштовхнуло його до формулювання принипів власної теорії суб-створення (sub-creation), викладених у праці «Про казки». Як зазначають Флігер та Андерсон, Толкін вважав, що міфи «набувають форми, оскільки люди знаходять слова, щоб описати й увічнити свій досвід».
Одним із найпервинніших людських досвідів є досвід народження дитини; особливо вражав рідкісний досвід — коли від однієї вагітності народжується кілька дітей. До широкого впровадження допоміжних репродуктивних технологій (як-от екстракорпоральне запліднення) в США приблизно одне з 53 пологів призводило до народження близнюків (Martin and Osterman). У століття до появи сучасної медицини підвищені ризики, пов’язані з багатоплідними пологами (передчасне народження, низька вага, післяпологові кровотечі матері, потреба в кесаревому розтині), знижували ймовірність того, що і мати, і обидва немовлята виживуть. Тому близнюки викликали водночас і захоплення, і страх, що цілком логічно — саме такі амбівалентні почуття й відображаються у міфах, які виникли навколо них. У той час як християнські отці Середньовіччя «приписували біблійним і святим близнюкам чимало чудесних властивостей», народні вірування цієї ж доби часто вважали народження близнюків «лиховісним знаменням, свідченням подружньої невірності» (Rowland and Jennings). Альберт Великий, з одного боку, вірив, що близнюки мають надприродну здатність впливати на двері та замки, а з іншого — намагався дати цьому наукове пояснення, посилаючись на надмірну кількість «насінних рідин» (Rowland and Jennings ). Як зазначає Ворд, близнюки протягом тисячоліть полонили уяву багатьох людей. З огляду на цілеспрямоване використання образів близнюків у своїй творчості, Толкін, очевидно, був одним із таких людей. Зокрема, ми доводимо, що близнюки в творах Толкіна відтворюють широко розповсюджений міфологічний архетип «божественних близнюків».
ТРОП «БОЖЕСТВЕННИХ БЛИЗНЮКІВ»
ВСТУП: АШВІНИ
Міфологи кінця ХІХ століття, зокрема Макс Мюллер, приділяли особливу увагу ведичним божествам-близнюкам, відомим як Ашвіни. Вони асоціювалися як із небесними світилами (особливо сонцем), так і з кіньми (в деяких тлумаченнях — буквально із сонячною колісницею), і згадуються у «Рігведі» багаторазово. Ашвіни часто були пов’язані з жіночим божеством сонця на ім’я Сурʼя або з дочкою Сурʼї, яка виступала їхньою сестрою/дружиною/супутницею (Макдонелл). Одне з основних запитань, які ставили вчені: чому ці божества послідовно зображуються як близнюки, оскільки вони завжди виступають як єдине ціле і не мають відмінних характеристик. Другорядне, але пов’язане питання — це відсутність чіткого ототожнення пари з якимось конкретним небесним світилом. У своїй праці «Ведична міфологія» (1897), написаній за два роки до призначення на посаду професора санскриту кафедри Бодена в Оксфорді, Артур А. Макдонелл (1854–1930) зазначав, що ця плутанина сягає щонайменше VII–V століть до н. е., тобто часу коментарів Яски . Можливі тлумачення охоплюють: небо і землю, день і ніч, сонце і місяць, ранкову/вечірню зорю та навіть саму світанкову пору (що символізує єдність світла і темряви). Наприкінці ХІХ століття в науковому обігу була також популярною, хоча нині спірною, інтерпретація певних гімнів із «Рігведи», згідно з якою Ашвіни мають двох різних батьків — одного божественного, іншого смертного (Вокер, Twin Horse Gods). Мюллер також звертав увагу на інші сонячні пари персонажів у «Рігведі», яких іноді називали близнюками, і вважав, що «ідея парних сил — одна з найплідніших в усій давній міфології. Багато найбільш грандіозних природних явищ уявлялися стародавніми саме у цій формі».
Ці дослідження кінця ХІХ століття, присвячені Ашвінам та іншим парам близнюків у «Рігведі», стали основою поняття «божественних/небесних близнюків», відлуння якого широко простежуються як у грецькій, так і в литовській/балтійській міфологіях, а також в інших традиціях. Наприклад, у лекціях прочитаних в Університеті Сент-Ендрюс, Льюїс Річард Фарнелл, ректор Ексетер-коледжу та віце-канцлер Оксфордського університету, один із провідних дослідників грецької релігії свого часу, зазначав, що «вивчення цих культових образів-близнюків становить, мабуть, одну з найзаплутаніших проблем усієї грецької релігії», зокрема у випадку Діоскурів — братів Кастора і Полідевка (Поллукса). Існує кілька версій легенди про їхнє народження в античній літературі. Їхня мати, Леда, зазвичай вважається такою, що народила дві пари близнюків: безсмертну Єлену та смертну Клітемнестру, а також безсмертного Полідевка (славетного кулачного бійця) і смертного Кастора (відомого вершника, хоча обидва брати часто асоціюються з кіньми). У деяких варіантах Діоскури або обидва смертні, або обидва безсмертні, або ж вони ділять між собою безсмертя (важливий момент, до якого буде повернення). Їхнє батьківство також варіюється: воно може бути невідомим, або обидва — сини Зевса, або лише Полідевк — син Зевса, а Кастор — син смертного чоловіка Леди (Вокер, Twin Horse Gods). Вокер пише, що Діоскури «перебувають на межі між олімпійськими богами та хтонічними героями, і різні історії були спробами визначити їхній статус» (Twin Horse Gods). У «Гомерівських гімнах» Діоскурів згадують як тих, що «вгамовують пориви лютих вітрів і заспокоюють хвилі на поверхні білого моря: вони — добрі провісники й визволителі від мук. І коли мореплавці бачать їх, вони радіють і отримують відпочинок від страждань і трудів» (Евелін-Вайт). Попри суперечливу природу, Діоскури дали своє ім’я й чимало характеристик поняттю, яке ввів і популяризував під назвою універсальний «культ» Дж. Рендел Гарріс, відлуння якого, за його словами, можна побачити в міфологіях усього світу.
ГАРРІС І КУЛЬТ НЕБЕСНИХ БЛИЗНЮКІВ
Гарріс вважав, що йому вдалося знайти свідчення існування двох домінантних страхів у свідомості первісної людини: один — цілком природний страх перед громом і блискавкою, інший — на перший погляд виглядає на стільки ж штучним, наскільки перший видається природним, — цей страх це страх перед близнюками. […] І настільки значна частина релігійної практики та вірувань виявляється пов’язаною з цими двома формами жаху, що, на думку Гарріса, можна майже сказати: «на цих двох страхах тримається дев’ять десятих усієї подальшої релігії», за винятком, звісно, християнства, яке він сам сповідував (Boanerges).
Гарріс розпочав збір матеріалів про так званий «діоскуризм» у праці The Dioscuri in Christian Legends (1903), у якій досліджував культ святих-близнюків у християнському календарі — таких, як Флор і Лавр, Протазій і Гервазій, — що, на його думку, мали багато спільного з Діоскурами. Надалі він розширив аргументацію, звернувшись до міфів інших культур світу у працях The Cult of the Heavenly Twins (1906) та Boanerges (1913). У фінальній частині цієї трилогії Гарріс сформулював концепцію того, що він вважав «великим універсальним суперником християнства», зводячи її до «первісної Трійці, яка складалася з Бога-Громовержця і його двох “асесорів” — божественних близнюків» (Walker, Twin Horse Gods).
Гарріс вважав, що близнюки у міфах часто мають такі характеристики:
Їх пов’язують із табу, зумовленим їхнім «неприродним» народженням (Cult);
Через це табу вони часто зазнають вигнання, а згодом засновують святилища; отже, вони постають як засновники міст або держав (Cult);
Вони часто є нерозрізненними, мають спільне ім’я або імена, що мають подібні форми чи римуються (Cult);
Один із них — безсмертний, інший — смертний, що пояснюється їхнім подвійним батьківством (від божества і смертної людини) (Cult);
Вони часто асоціюються з ранковою зорею або іншими небесними об’єктами і в такому випадку постають як «Діти Неба» (Cult);
Їх пов’язують із кіньми (Cult) та з моряками (Cult, с. 134); вони часто виконують функції захисників (Cult);
Зокрема, вони виступають захисниками жінок, особливо родички, яка постає як «донька Сонця» (Cult);
Вони є вправними цілителями (Cult);
Вони — «Охоронці правдомовності […] до яких звертаються при укладенні договорів та присяганні» (Cult).
Гарріс відкрито визнавав відхилення від свого архетипу, наприклад, той факт, що «близнюки іноді бувають жіночої статі, а також те, що їх не завжди уявляють рівними та подібними», як у випадку з грецькими божествами Аполлоном та Артемідою (Cult). Отже, цілком доречно включати до аналізу змішані за статтю пари близнюків. До того ж, як сам Гарріс зауважував, «властивості, сили та дії, які приписуються Близнюкам, настільки різноманітні, що важко зрозуміти [...], як одна пара може бути наділена виконанням стількох і таких різних ролей» (Cult). Століттям пізніше Вокер зауважив: «Не існує жодного “діоскуризму” чи універсального підходу до близнюків; натомість є сотні різноманітних уявлень, кожне з яких притаманне конкретному суспільству» (Twin Horse Gods).
Попри це, праці Гарріса були популярні й мали значний вплив у роки становлення Толкіна — і впродовж часу створення його власної «великої міфології» — й досі згадуються у міфологічних студіях XXI століття, хоча низку їх ключових положень було спростовано (Twin Horse Gods). Мабуть, найбільш проблематичним серед них є твердження про подвійну батьківську приналежність (тобто наявність божественного й людського батька) та поділ пари на одного смертного й одного безсмертного. Наприклад, Вокер зазначає, що хоча в Ріг-веді згадується багато пар близнюків, жодна з них не має подвійного батьківства, і в кожній парі або обидва близнюки смертні, або обидва безсмертні (Twin Horse Gods).
У межах свого аналізу Гарріс неодноразово наголошував, що близнюки часто мають спільне ім’я (наприклад, Ашвіни), імена зі схожим значенням (наприклад, германські Хенгіст «жеребець» і Хорса «кінь»), або співзвучні імена (наприклад, Геракл і Іфікл, Яма і Ямі з Ріг-веди, Ромул і Рем). Проте, як зазначає Бранчоу, у іменах Кастора і Поллукса відсутній «спільний морфемний елемент». Крім того, Толкін часто використовує таку ж саму стратегію для іменування братів, які не є близнюками, зокрема Бороміра/Фараміра та гномів Філі/Кілі й Дорі/Норі/Орі. Таким чином, хоча аналіз імен близнюків буде частиною нашого дослідження, ми пам’ятатимемо, що подібні імена не завжди свідчать про близнюковість у Вторинному Світі Толкіна.
Незважаючи на проблеми, притаманні міфологічному шаблону, концепція архетипу Гарріса була прийнята багатьма дослідниками і залишається впливовою навіть понад століття після свого формулювання (O’Brien). Дональд Ворд — джерело, якому Бранчоу надає перевагу в дослідженні індоєвропейських міфів про близнюків, — у своїй праці The Divine Twins (1968) зазначає, що хоча «шанування божественних близнюків є універсальним явищем, а релігійні уявлення, функції та міфологічні теми, пов’язані з такими парами, виявляють вражаючу подібність у всьому світі», серед індоєвропейців існує «чітко виокремлена традиція» — традиція «синів Бога-Неба, братів Сонячної Діви». Подібним чином, хоча «небесна природа близнюків є очевидною в усіх індоєвропейських традиціях», існує «мало згоди щодо того, які саме небесні явища символізують Божественні Близнюки».
Генрі Джон Вокер називає ці обмеження «фатальною вадою діоскуризму», оскільки, на його думку, Гарріс та його послідовники насправді описують не єдину універсальну систему вірувань, а надзвичайно різноманітний спектр уявлень і практик, пов’язаних із близнюками (Twin Horse Gods). Вокер визнає значну подібність між Ашвінами та Кастором і Поллуксом, припускаючи, що вони справді належать до однієї міфологічної традиції. Водночас він зауважує, що «вчені XIX століття […] спростили і, по суті, спотворили міфи про цих богів, зводячи їх до нечітких описів небесних явищ» і перетворюючи «чарівні історії про яскравих богів на посередні підручники з астрономії» (The Greek Aśvins).
Очевидно, Толкін прагнув уникнути такої пастки у своїй «складній переінтерпретації» цього міфологічного тропу. Наприклад, хоча в космології «Сильмариліону» фігурують персонажі, пов’язані з небесними тілами (зокрема, візники Сонця і Місяця — Аріен і Тіліон — а також Еарендил, що плаває небесами з Сильмарилом у виді Вечірньої/Ранкової Зорі), Толкін докладає великих зусиль, щоб поєднати велику міфологічну значущість цих постатей із тим, що можна вважати первинно-світовими астрономічними спостереженнями.
Визначивши, що мотив Небесних Близнюків був доволі поширеним у популярній літературі перших десятиліть життя Толкіна, ми проаналізуємо дев’ять пар близнюків, виявлених у його міфологічних творах. При цьому ми не лише простежимо відлуння традиції Гарріса та його прибічників, але й виявимо докази того, як Толкін переосмислював ці тропи крізь призму власної уяви.
ТОЛКІН І БРАТИ-БЛИЗНЮКИ
БРАТИ-БЛИЗНЮКИ У РАННІХ НЕ-ЛЕГЕНДАРІУМНИХ ТВОРАХ
Найраніший приклад художнього зображення близнюків у творчості Толкіна міститься в одному з його переказів давніх реальних легенд — у оповіді про Куллерво з «Калевали». Толкін, як студент-філолог, добре знав, що фінська мова належить до фіно-угорської, а не до індоєвропейської мовної сім’ї. Насправді, у лекції про «Калевалу» він пояснював: «Це мова, майже ізольована в сучасній Європі [...] за винятком процесу віковічного запозичення, яке наповнило її давньослов’янськими, литовськими та германськими словами» (Історія Куллерво [Kullervo]).
Толкіна приваблювала не лише фінська мова, а й пов’язана з нею міфологія. Зокрема, він відчував, що «Калевала» «будує міст між народами Європи, які розмовляють індоєвропейськими мовами, і цим меншим світом тих, хто в дивовижних куточках зберігає забуті мови і пам’ять давнини» (Kullervo). Хоча може здатися нелогічним аналізувати легенду, що походить з області неіндоєвропейської мовної традиції, за критеріями, які начебто ґрунтуються на уявленнях культур індоєвропейського кола, Толкін зовсім не уникав змішування складників у тому, що він сам назвав «казаном оповідей» (OFS).
Свій переказ трагічної історії Куллерво Толкін написав, коли ще був студентом Оксфорду (близько осені 1914 року), приблизно в той самий час, коли працював над «Мандрами Еаренделя, Вечірньої Зорі» (Flowers). Отже, це не лише один із найдавніших його творів, а й текст, тісно пов’язаний із його легендаріумом. Наприклад, вплив оповіді про Куллерво на трагічну історію Туріна добре задокументовано (Фліґер, «Толкін, Калевала та “Історія Куллерво”» [“Tolkien and Kullervo”]). Справді, Фліґер стверджує, що Толкіна «привабила трагічність цієї історії не менше, ніж її міфологічність», настільки, що він «відчув потребу її переказати» («Вступ», Kullervo, с. xiii).
Критики вже давно вказують на структурну проблему оригінальної історії у версії з «Калевали»: Куллерво має дві родини і стає сиротою двічі. Його батька вбивають під час нападу Унтамо, залишаючи новонародженого без родини, окрім матері. Проте пізніше в переказі Куллерво раптово отримує нову родину — брата і сестру, з якою він неусвідомлено чинить інцест. Доменіко Компаретті пояснює цю плутанину тим, що укладач Еліас Леннрот об’єднав у єдину версію різні усні традиції (Фліґер, «Толкін і Куллерво»). Толкін спрощує оповідь, переміщуючи старших дітей до первісної родини і наділяючи Куллерво (що означає «гнів») сестрою-близнючкою Ваноною («плач»), яка є його близькою супутницею в дитинстві (Kullervo).
Цей важливий поворот у сюжеті значно підсилює ефект інцесту, що з’являється пізніше в оповіді. В оригінальній версії Куллерво мав коротку любовну пригоду з дівчиною після сплати податку; під час післяінтимної розмови про родини дівчина, чиє ім’я не називається, усвідомлює їхній родинний зв’язок і накладає на себе руки. Як зауважує Верлін Фліґер, ця сцена в оригіналі «викладена настільки швидко й лаконічно, що минає ще до того, як її встигаєш усвідомити. Толкін надає цій події набагато більшої ваги та ретельно вибудовує до неї прелюдію» («Tolkien and Kullervo»).
У переосмисленні Толкіна Куллерво відволікається від своєї місії помсти дядькові Унтамо — убивці батька (нещасна клятва, складена ще в дитинстві) — через коротку пригоду з жінкою в лісі. Після інтимної близькості вони усвідомлюють свій кровний зв’язок, і Ванона стрибає зі скелі у водоспад. Куллерво охоплений «червоною люттю» чинить жахливу розправу над Унтамо та всіма його супутниками, але зрештою сам гине від власного меча (Kullervo).
Із самого народження життя близнюків позначене нещастям (м’яко кажучи). І немовлята, і їхня мати втрачають дім, а згодом і самі гинуть, і їхня доля — це зло та страждання. В цьому першому прикладі Толкінівських близнюків, наявні два виразно Толкінівські відступи від шаблону Діоскурів: (1) перехід від звичайної заборони (табу) до справжньої трагедії, тісно пов’язаної з (2) зміною ролі близнюків як «Охоронців Правди […], до яких звертаються ті, хто укладає угоди чи складає клятви» (Cult), на більш особисту функцію — бути тими, хто створює та виконує клятви (часто, як і в цьому випадку, клятви помсти) та/або робить незворотній вибір. Обидва ці моменти відображають характерне для Толкіна складне осмислення питань долі й вільної волі в його творчості.
Заслуговує на увагу те, що Толкін навмисно трансформував стосунки брат-сестра у близнюковий зв’язок у своєму «найпершому досвіді написання трагедії, а також першій прозовій спробі творення міфу» (Фліґер, «Вступ», Kullervo, с. ix). Мотив «Доньки Сонця» в Толкіна явно руйнується — це руйнування традиційної міфології є ще однією характерною рисою його зображення близнюків. У цьому випадку, замість того щоб близнюки рятували постать «Доньки Сонця», ми бачимо нездатність Куллерво врятувати свою матір і сестру (що в цій версії виступає його близнючкою), а також загадкову, у синьому вбранні, Господарки Лісу, яка даремно намагається врятувати Куллерво від нього самого словами мудрої поради (Kullervo).
Ще одна трагічна пара близнюків з’являється у поемі Толкіна 1945 року (заснованій на ранньому бретонському леї) «Пісня про Аотроу та Ітроун» («The Lay of Aotrou and Itroun»). Верлін Фліґер описує цей твір як такий, що «походить із темнішого боку уяви Дж. Р. Р. Толкіна» і стверджує, що його слід «розглядати поруч з іншими переробками міфу та легенди — „Легендою про Сіґурда і Ґудрун“, „Падінням Артура“ та „Історією Куллерво“» («Вступ», Lay of Aotrou & Itroun [A&I], с. xv). Варто зазначити, що перша і третя з цих історій також містять мотив близнюків.
У центрі сюжету — бездітний лорд, який звертається по допомогу до зловісної Корріґан і да дає йому зілля плідності, що приносить різностатевих близнюків: «хлопчика і дівчинку» (A&I). Трагічно, але діти стають сиротами після того, як лорд відкидає залицяння Корріґан, і та проклинає його на смерть через три дні; його дружина, що горює, незабаром іде за ним у могилу.
Опублікована версія лею еволюціонувала з низки віршів про Корріґан, і, як пояснює Фліґер, ці редакції «все більше віддаляють оповідь від оригіналу й ведуть її у дедалі глибші й темніші сфери» (A&I). В оригінальних бретонських джерелах зустріч лорда з Корріґан — нещасний випадок: він натрапляє на неї під час полювання на оленя, якого мав принести в дарунок на святкування народження своїх близнюків. Як і в опублікованому варіанті Толкіна, лорд відмовляється від її зваблення і отримує прокляття (A&I). Зазначимо, що в переосмисленні Толкіна близнюки — не природний плід кохання лорда і леді, а результат нечестивої угоди лорда з Корріґан і її безбожної магії. Як зазначає Фліґер, у фінальній версії оповіді Толкін «робить бездітність лорда рушієм його загибелі, а його „божевільну й потворну“ рішучість звернутися до феї — симптомом його темного затьмарення розуму» (A&I).
Таким чином, близнюки мимоволі виступають у ролі хранителів обітниці: саме їхнє існування — це візуальне втілення плати, яку належить віддати Корріґан за невідворотний вибір їхнього батька — добути спадкоємців будь-якими, навіть неприродними, засобами. Коли лорд згодом відмовляється дати Корріґан те, що вона вважає своєю платнею — перелюбну любов — вона вважає виправданою вимогу смерті. Подальша доля осиротілих близнюків залишається не відомою, але очевидно, що вона буде трагічною (що не дивно, з огляду на табуйовані обставини їхнього зачаття).
Ми також бачимо очевидну деформацію образу цілителя: близнюки не зцілюють, а радше уособлюють неприродне «зцілення» — магічне подолання безпліддя батьків. Цілителькою виступає Корріґан, хоча й представлена як безбожна/неприродна постать (знову ж таки — деформаціі традиційного тропу).
Третій приклад — із «Легенди про Сіґурда і Ґудрун» — також є адаптацією давньої легенди, створеною Толкіном у 1930-х роках. Сам Толкін зауважив про ці поеми:
«Головною темою є трагедія Сіґурда і Брингільд, що має самостійну цінність; проте вся історія отримує цілісність як дослідження того, як свавільний вчинок Локі — навмисне вбивство Отра і безжальний спосіб, яким він разом з Одіном уникає небезпеки, у яку себе завів — запускає прокляття, що врешті-решт приводить до загибелі Сіґурда». (Legend of Sigurd and Gudrún [S&G]).
Очевидним у Толкіновому наративі є мотиви незворотних рішень, що ведуть до трагічної долі. У розділі II, присвяченому Сінґні, йдеться про близнюків Сіґмунда і Сінґні (що мають подібні імена), найстарших дітей Вьолсунґа — нащадка Одіна і його дружини-валкірії. Сінґні проти власної волі заручена з Сіґґеїром, королем Ґаутлянду. Її передчуття виявляється слушним: її батька згодом вбивають, а десятьох братів приковують у лісі, де всіх, окрім Сіґмунда, вбиває лютий вовк. Деякий час Сіґмунд переховується від свого вбивчого шурина в печері, замаскувавшись під «карлика-коваля», тоді як «Сінґні задумала і здійснила люту помсту» (S&G).
Як і у випадку з «Піснею про Аотру та Ітруну», тут деформується традиційний мотив близнюків-цілителів: їхнє споріднення стає основою для неприродного зачаття, коли Сінґні за допомогою магії відвідує Сіґмунда в образі «ельфійської дівчини» та зачинає від нього дитину — акт, що характеризується як «коротка любов, гірка, / змішана з огидою» (S&G). Їхній син Сінфйотлі приносить Сіґґеїрового меча Сіґмунду, і разом вони жорстоко мстяться ґаутам. Після цього Сінґні відкриває гидкі подробиці своєї помсти, проголошуючи: «Син — Сінфйотлі, / батько — Сіґмунд! Сінґні не прийде […]. / Я жила в огиді, / тепер — із радістю помру» — і добровільно гине у вогні разом із ненависним чоловіком (S&G). Сіґмунд стає королем, але згодом Сінфйотлі отруює його мачуха. Сіґмунд тривалий час живе на самоті, аж поки не одружується з юною Сіґрлінн, але й це закінчується горем: він смертельно поранений від рук знехтуваних нею залицяльників і так і не встигає побачити сина, якого вона нещодавно зачала — героя Сіґурда (S&G).
Знову ж таки, інцест між близнюками є центральною темою оповіді й пов'язаний із планом помсти. Толкін прямо вказує на відразу, яку Сінґні відчуває до самого вчинку і до себе після його скоєння, що призводить до її самогубства. Хоча обидва близнюки виконують клятви помсти, у підсумку і вони, і плід їхнього зв’язку, зазнають трагедії — як і весь їхній рід. Хоча мотив близнюків не є оригінальною вигадкою Толкіна (на відміну від двох попередніх прикладів), він все ж додає унікальну інтерпретацію цього тропу: «винаходом сучасного поета» постає особлива роль Сіґурда як провідника сили Одіна в останній битві, з «надією, що його рукою буде вбито Змія, і настане новий світ» .
Єдина інша пара близнюків у творчості Толкіна — це леді Галет і її брат Гальдар, ще одна пара сиблінгів із подібними іменами. У коментарях Крістофера Толкіна до «Домів Едаїн» у «Війні коштовностей» зазначено, що саме цей рід «зазнав найбільших змін», зокрема — у відмові від образу засновника-чоловіка на користь «величної Леді», дочки Галдада. Обоє «дітей-близнюків» Галдада названі «хоробрими в обороні», а Галет описана як «жінка великого серця й сили» (Сільмариліон). Батько і брат гинуть у битві з орками, а Галет приймає доленосне рішення — згуртувати свій народ і втримати оборону протягом тижня, доки не прибуває підмога Карантіра, сина Феанора, з військом (Сілм). Галет запам’ятовується як благородна та ефективна лідерка, але помирає бездітною, і саме від сина її брата походить трагічний дім Гуріна. Навіть у цьому короткому епізоді ми бачимо близнюків у ролі захисників, а один із них відіграє ключову роль у (пере)заснуванні народу/держави.
БЛИЗНЮКИ НАПІВЕЛЬФИ
Із дев’яти пар близнюків Толкіна, які ми аналізуємо, втретина припадає на братів і нащадків Еаренділа й Елвінґ, тобто братів Елвінґ, а також її синів і онуків. З огляду на роль Еаренділа як видатного мореплавця, а згодом — уособлення Вечірньої зорі (а також Ранкової), можна стверджувати, що всі три пари напівельфійських близнюків у певній мірі втілюють мотив зорі. Цей мотив є маргінально реалізованим, проте має асоціації з Ашвінами ведичної традиції, яких часто пов’язують зі світанком і зорями вечора/ранку.
Цікавим є й те, що у своїх іпостасях Вечірньої й Ранкової зорі Еаренділ постає як власна копія, з огляду на те, що, як зазначає Гарріс (Cult), у давній міфології дві появи Венери вважалися “двома різними зорями” — зокрема, у греків це Геспер і Фосфор, яких Гарріс подає як близнюків. Зв’язок Елвінґ із небесним виміром також очевидний: по-перше, через її зв’язок із Сільмарилом, успадкованим від батька Діора, а по-друге, завдяки описам її появи, коли вона здіймається в небо, щоби зустріти свого чоловіка у присмерковому небі — образ, який нагадує астрономічну появу планети Меркурій (Ларсен, “Sea Birds and Morning Stars”).
Крім того, сини й онуки Еаренділа — це нащадки небесного мореплавця.
У своїй статті Бранчоу зауважує, що хоча сини Ельронда і не мають подвійного батьківства, «вони справді мають подвійне походження». Це, звісно, можна поширити на всіх напівельфів, як і його аргумент, що вибір синів Ельронда — бути людьми чи ельфами (тобто смертними або безсмертними) — має паралель з однією з версій міфу про Кастора і Поллукса. У ній Зевс надає своєму безсмертному синові Поллуксу право вирішити, чи залишити собі безсмертя, і той зрештою вирішує поділитися ним зі своїм смертним братом.
Гарріс підкреслює цей аспект образу діоскурів, пояснюючи, що грецькі міфографи доповнили історію зворушливим елементом — невдоволеністю обожествленого Поллукса, який не міг розділити своїм дарм з братом, і його рішучістю не насолоджуватися небесами наодинці. Цей вчинок, за переказом, Зевс винагородив, розділивши безсмертя Поллукса на двох братів. Так грецькі моралісти отримали класичний приклад «вищої форми любові» — жертовної любові (Cult 4).
Безповоротний вибір усіх напівельфів не лише визначає їхню остаточну долю, але й стає рушієм подій, які суттєво впливають на життя інших — і на долю Середзем’я загалом. Як зазначає Джейн Ченс, «мішані шлюби та нащадки зі змішаною кров’ю» напівельфів відтворюють «класичний архетип героя — напівбога, напівлюдини».
Тому ми розглядатимемо будь-яке поєднання такго подвійного походження як ознаку змішаної (смертної/безсмертної) природи. Проте, як згодом побачимо, у притаманному Толкіну стилі цей невідворотний вибір часто призводить не до об’єднання, як у випадку діоскурів, а до вічного розлучення — починаючи з Ельронда і його брата-близнюка Ельроса.
Ельронд і Ельрос — сини Еаренділа й Елвінг — мабуть, найвідоміші з-поміж напівельфів-близнюків. У найдавнішому тексті Сільмариліону, «Нарисі міфології», Ельронд спочатку зображений як єдина дитина (The Shaping of Middle-earth) — це зберігається і в другій версії «Квенти».
Цікаво, що ідея про те, що Ельронд має зробити безповоротний вибір, який назавжди визначить його остаточну долю, присутня з самого початку. Як зазначає Крістофер Толкін, коли «ельфи повертаються на Захід, він [Ельронд] обирає залишитися "на землі", бо "зв’язаний своєю смертною частиною"». Примітно, що вже на такій ранній стадії в переказі присутня «ідея вибору долі для напівельфів» (SoMe).
У першій версії легенди про Падіння Нуменору (FN I) «не згадується жоден король-засновник Нуменору» (The Lost Road). У наступній редакції (FN II) острів був дарований богами «людям трьох вірних домів» , і саме Ельронда обрано першим правителем за волею «богів та ельфів» (с. 25). Перед написанням «Володаря Перснів» правителем Нуменору зробили Ельроса — зміна, внесена до друкованого тексту FN II, а також до другої версії Квенти.
Той факт, що Ельронд і Ельрос є близнюками, теж з’являється доволі рано. Крістофер Толкін описує «нашвидкуруч олівцем зроблену правку» до «Пізніх анналів Белеріанду», де вказано, що у 325 році «народилися Перингіули, Напівельфи, від Елвінг, дружини Еаренділа, поки той був у морі — брати-близнюки Ельронд і Ельрос» (LR). Зверніть увагу на єдине позначення — Перингіули. Згодом з’являться форми Pereldar та Peredhil (PoMe) — подібно до терміну Ашвіни в Ріг-Веді чи «діоскури» (сини Зевса) для позначення Кастора й Поллукса. Термін «напівельф» вживається також щодо Діора та Еаренділа.
Цей правитель Нуменору, ймовірно, пов'язаний з сюжетом про Атлантиду в «Критії» Платона, де описано як Посейдон і діва Кліто «сплодили п’ять пар близнюків чоловічої статі та поділили острів Атлантиду на десять частин» (Тейлор). Браншо справедливо зауважує, що Елладан і Елрохір не виконують функції засновників міст/держав, проте вона не згадує про те, що і Елронд, і Ельрос таки були засновниками — Імладріса (Рівенделлу) та Нуменору відповідно.
Імена близнюків мають цікаві паралелі й символіку. У відомому листі 1958 року до Рони Біер Толкін пояснює, що “*rondo” було первісним ельфійським словом на позначення «печери», а “*rossē” означало «роса, бризки (водоспаду або джерела)». Елронд та Ельрос, діти Еаренділа (любителя моря) й Елвінг (ельфійської піни), були залишені в печері з водоспадом на вході після знищення поселення при гирлі Сіріону військом синів Феанора, які були закабалені згубною клятвою повернути Сильмарили (Листи, №211).
Хоча Браншо вважає, що залишення братів у дикій природі перегукується з легендою про Амфіона і Зета, вона не згадує аналогічну історію про Ромула й Рема, яких також було покинуто в лісі і яких вигодувала вовчиця. Їхнє залишення матір’ю (яка кинулася в море з Сильмарилом, щоб не дати його в руки синам Феанора) можна тлумачити як інверсію мотиву порятунку дочки Сонця; у цьому випадку близнюків покидають обидва небесні батьки, які, втім, вважають їх загиблими (Сільм.).
Однак існують і інші пояснення імен синів Еаренділа. У есеї «Квенді та Елдари» Толкін пояснює, що слово “*rondo” означає «склепіння чи арочний дах, що видно знизу» і використовується як метафора дляпозначення небес, після того як ельфи здобули значні знання про зорі. Тому ім’я Елронд тлумачиться як «зоряне склепіння», а Ельрос — як «зоряне сяйво» (WotJ). У пізньому тексті (бл. 1968 р.) «Проблема “Ros”» прояснює небесну природу імені Елвінг: «вона народилася ясної зоряної ночі, і зоряне світло мерехтіло в бризках водоспаду». Її батько поєднав крило Беоріанської лінії (що означало «тонкий дощ або бризки від джерел і водоспадів, рознесені вітром») із ельфійським коренем el– «зоря» (PoMe).
Небесна етимологія імен братів, безумовно, підсилює архетип Божественних Близнюків, як і їхня фонетична схожість. Примітно, що Толкін не акцентує на факті близнюцтва Елронда й Ельроса в основних згадках про них, зазвичай називаючи їх просто братами, хоча в пізніших версіях написаних після «Володаря перснів» їх послідовно вважають близнюками. Тож бачимо, що мотив близнюків важливий для Толкіна, хоча і не завжди є центральним у сюжеті.
Усі тексти, які ми розглянули досі, створені до написання есею «Про казки» 1939 року й його публікації в 1943. Завдяки роботі над цим есеєм (паралельно з ранніми версіями «Володаря перснів»), а також знайомству з працями Мюллера, мотив Божественних Близнюків, імовірно, краще усвідомлювався Толкіном і був глибше осмислений, ніж раніше. Тож усі додані до легендаріуму близнюки з цього періоду заслуговують на особливу увагу. Сини Елронда — один із них.
У «Поверненні короля» Леголас згадує «братів Елладана та Елрохіра» (V.2.776), які описані як «такі схожі […], що мало хто міг їх розрізнити» (V.2.778). Вперше вони з’являються близько 1946 року — в нарисі до розділу «Мінас-Тіріт» (War of the Ring 274; 289). Як уже зазначалося, Браншоу визнає, що безпосередні дії синів Ельронда, Елладана та Елрохіра, у «Володарі перснів» переважно є «буденними», зокрема включають такі непомітні моменти, як-от вручення Араґорну срібного рогу, яким той мав скликати Армію Мертвих біля Каменя Ереха (LotR V.2.789). Проте, як свідки повторного складання присяги спадкоємцю Ісілдура, вони виконують функцію «Хоронителів правди» (Гарріс, Cult 51). Самі ж близнюки також мовчки беруть на себе певну клятву, вирушаючи в численні вилазки, «ніколи не забуваючи про муки своєї матері в лігві орків» (LotR II.1.227). Історія полону і порятунку Целебріан розповідається в Додатку A до «Повернення короля» (1043): під час подорожі до батьків у Лотлоріен «вона була перехоплена на перевалі Червоного Рогу, коли її супровід було розсіяно несподіваною атакою орків, і була захоплена й відведена в полон». Хоча її було врятовано синами і зцілено чоловіком, вона «пережила тортури й отримала отруєну рану», тож, втративши всю радість від перебування в Середзем’ї, через рік вона вирушила на Захід. Слід зазначити, що саме Ельронд, а не його сини, є «майстром зцілення» — важливою функцією Божественних Близнюків, яку він також виконує, лікувавши Фродо після поранення морґуловим клинком (LotR II.1.221).
Браншоу вважає, що саме участь у порятунку матері «є найяскравішим відлунням схожості синів Ельронда з божественними близнюками», при цьому мати постає у ролі Дочки Сонця. Захисницький образ Елладана та Елрохіра підсилюється переконливим зіставленням, яке наводить Браншоу, між описом битви при озері Регілл у Діонісія з Галікарнаса та уривком з «Peoples of Middle-Earth», де сини Ельронда несподівано прибувають на поле битви при Целебранті й допомагають переломити її хід. (Ця сцена спирається на їхню роль вершників — ще одну класичну характеристику Божественних Близнюків.
Часте використання патроніма «сини Ельронда» для позначення близнюків як «єдниного цілого» Браншоу інтерпретує як натяк на паралелі з Ашвінами та Діоскурами. Водночас вона застерігає, що подібні патроніми вживаються Толкіном і щодо не-близнюків, як-от «сини Денетора» чи «сини Феанора», тож сама лише форма звертання не є визначальною. Браншоу також звертає увагу на імена синів Ельронда як на ще одну паралель із архетипом Божественних Близнюків. У згаданому листі 1958 року до Рони Бір Толкін пояснює, що ці імена «вказують на їхню напівельфійську природу» і «означають: ельф + людина. Елрохір може бути перекладено як “ельф-лицар” […], Елладан — як “ельф-нуменорець”» (Листи, 282, №211). Власне, окрім пари близнюків Рогіррім, Елладан і Елрохір — єдина пара близнюків у Толкіна, що чітко пов’язана з кіньми.
Браншоу також використовує згаданий раніше переклад імені Елронда як «зоряний купол» для того, щоб стверджувати, що його сини є «синами неба» — тобто толкінівським еквівалентом «Дітей Неба» за Гаррісом. Однак я стверджую, що саме Елронд і Елрос більш чітко втілюють образ Дітей Неба, особливо з огляду на те, що Елрос був королем зіркоподібного острова — острова, до якого перші кораблі були приведені світлом Еаренділа - Ранкової/Вечірньої зорі (Silm. 260).
Браншоу також зазначає, що Арвен має епітет Evenstar (Ундоміель), але згадує лише побіжно можливий зв’язок цього імені з індоєвропейським образом небесної родички. Це цікаво, адже Толкін у «Календарях» (LotR, Додаток D) пояснює, що «Ельдари приділяли особливу увагу сутінкам» і «мали багато назв для цих періодів, найуживанішими з яких були tindómë та undómë: перша найчастіше означала час перед світанком, а друга — вечір». Варто згадати, що чимало прихильників індоєвропейської міфології пов’язували Ашвінів (прототип Небесних Близнюків) із світанком або загалом із періодом сутінок, що надає епітету Арвен особливого символічного значення.
Можливо, коротка згадка Браншоу цього аспекту пов’язана з тим, що Толкін, схоже, не приділяв багато уваги взаєминам між братами і сестрою — за винятком хронології їх народження. Наприклад, розрив у віці між близнюками і їхньою сестрою з часом збільшується в різних версіях: від 51 року до 102 років у першому виданні «Повернення короля» і до 111 років у другому. Більший часовий розрив відповідає твердженню з «Про Закони та звичаї серед Ельдар» про те, що «за людською мірою часто бував тривалий інтервал [...] між народженням однієї і наступної дитини» (Morgoth’s Ring), однак навіть це не задовольнило Толкіна згодом. У рукописі бл. 1959 року «Шкали часу та “темпи зростання”» він визнає, що опубліковані дати народження Арвен і близнюків не відповідають запропонованим темпам старіння ельдарів та «напівельфів, які обрали рішення приєднатися до квенді» (як, наприклад, Елронд). Зокрема, розрив мав би бути набагато більшим (Толкін вважав прийнятним інтервал у два століття) між «народженням близнюків та зачаттям і народженням виняткової дитини високої гідності», тобто Арвен.
Перш ніж залишити тему дітей і нащадків Еаренділа, варто ще раз замислитися над незворотними рішеннями напівельфів щодо того, до якого «роду» вони бажають належати (а отже — яку долю обрати), особливо з огляду на важливі мотиви трагедії, клятв і фатуму, що перегукуються з толкінівським архетипом близнюків. Подібні рішення звучать рефреном у всьому легендаріумі, як зазначає Джейн Ченс, починаючи від Валара який вирішив увійти до світу і пов’язати свою долю з ним «назавжди, допоки світ не буде завершений» (Silm. 20). Димітра Фімі нагадує нам, що перший поділ ельфів на Ельдар і Аварі ґрунтувався на «незворотному виборі» останніх залишитися у своєму прабатьківському краю Куівієнен і не рушати до Благословенних земель. Надалі Ельдари знову поділяються, коли частина телері відмовляється пливти далі і залишається в Середзем’ї з королем Елве (Тінголом) і його дружиною, майа Меліан, утворивши народ сіндарів. Меліан також робить вибір — покохати одного з Першонароджених дітей Ілуватара, і її дочка Лютієн закохується в Берена — одного з Другонароджених — і зрештою сама приймає незворотне рішення стати смертною. Через її сина Діора і згодом онуку Елвінг вибір Лютієн запускає ланцюг подій, що триває від Першої через Другу до Третьої Епохи — і завершується вибором Арвен.
Крім того, рішення Елвінґ кинутися в море з фамільною реліквією — Сільмарилом, а також її ідея разом зі своїм чоловіком Еаренділом вирушити на Захід до Безсмертних Земель у пошуках допомоги Валарів задля порятунку Середзем’я, призводить до того, що Валари проголошують вирок стосовно незворотного вибору Напівельфів. Після втрати батьків внаслідок дій синів Феанора (яких самих спонукала до цього родова клятва за будь-яку ціну повернути Сільмарили), на синів Елвінґ і Еаренділа чекає нова трагедія. Їхній вибір (а не приречення від народження) між смертністю і безсмертям розлучає їх назавжди — у певному сенсі як субверсія долі Діоскурів — і веде кожного окремою трагічною дорогою. Хоча Елронд відомий як засновник ельфійського притулку Рівенделлу, він назавжди розлучений не лише зі своїми батьками та братом, але й з бойовим товаришем Ґіл-Ґаладом (майже на 3500 років), а також — принаймні на століття — з дружиною, Селебріан, яка відпливла за море в 2509 році Третьої Епохи. Що ж до дітей Елронда, то їм Валари надали окремий незворотний вибір: «піти з ним за межі світових кіл або ж, залишившись, стати смертними й померти у Середзем’ї». Для Елронда, отже, всі події Війни Персня були сповнені смутку (LotR, Додаток A).
Вибір Елроса залишитися з Едайн також відрізав його від родини. Хоча йому й Едайн була подарована острівна держава Нуменор і «довше життя — спочатку втричі довше, ніж у менших людей» (ще триваліше для Елроса та його прямої лінії), цей дар, як і більшість дарів, мав свою ціну: вже згадану «Заборону Валарів», яка забороняла їм пливти «на захід, за межі видимості берегів, або намагатися ступити на Безсмертні Землі» (там само). Елрос, імовірно, склав клятву дотримання цієї заборони. Проте з часом його нащадки «почали нарікати на вибір свого пращура, жадаючи безсмертя у межах світу, яке було долею Ельдар, і почали бурчати проти Заборони. Так почалося їхнє повстання, що під злим впливом Саурона призвело до загибелі Нуменора і руїни прадавнього світу» (там само).
Вибір Арвен — важлива сюжетна підоснова Володаря Перснів, і він, безумовно, пов'язаний із глибоким особистим болем, для якого «немає втіхи в межах кіл світу» (LotR, Додаток A). Доля її братів-близнюків «не розповідається: вони відкладають свій вибір і залишаються на деякий час» (Листи, №153). Це підтверджується відхиленим епілогом, де Сем пояснює доньці Еланор, що «Елладан і Ельрохір […] досі живуть у Рівенделі» (Sauron Defeated). Яким би не був їхній остаточний вибір, близнюки розлучені зі своєю сестрою через її рішення вийти заміж за Арагорна й розділити з ним його смертну долю. Вони надовго розлучені з матір’ю через її поранення та подорож на Захід, а після знищення Єдиного Персня їхній батько відпливає за море разом із їхньою бабусею Галадріель. Через неминучість особистого вибору, вони можуть бути навіть розлучені один з одним — як Елронд із власним братом. Розглядаючи характери синів Елронда загалом, ми погоджуємось із тим, що Бранчоу слушно вказує на їхню паралель з архетипом Божественних Близнюків, але не зауважує унікального токініанського осмислення цього мотиву.
Є ще одна важлива пара братів-Напівельфів, що фігурує в пізніх редакціях Володаря Перснів. Після того як Діор успадковує Сільмарил від батьків — Берена і Лютієн — сини Феанора нападають на Доріат, щоб заволодіти ним, і Діор з дружиною Німлот гинуть. Донька Елвінґ утікає до гирла Сиріону з дорогоцінною реліквією, тоді як її синів захоплюють «жорстокі слуги Келегорма» і залишають «голодувати в лісі», що є дуже жахливим учинком, бо старший син Феанора, Маедрос, безуспішно намагається знайти дітей. Урешті-решт, «про долю Елуреда та Елуріна не розповідає жодна історія» (Сильмариліон). У покажчику до «Сильмариліону» Елуред зазначений як «старший», а Елурін — як «молодший» син Діора. У найраніших версіях легендаріуму Діор мав одного сина — Ауредіра, який загинув разом із батьком (Книга Загублених Казок). У наступній ітерації — «Нарису міфології» (прибл. 1926) — Ауредір уже не згадується, можливо, тому, що серед дітей Діора тільки Елвінґ відіграє важливу роль. Проте сини фігурують в ранніх версіях «Анналів Белеріанду», тут вони мають імена Елборон і Елберет (SoMe). Імена, які увійшли до остаточного тексту «Сильмариліону», Елуред та Елурін, з’являються пізніше — у редакціях, опублікованих у «Народах Середзем’я» (The Peoples of Middle-earth).
Схожість усіх трьох пар імен наштовхує на думку, що, попри варіації в деталях, сини Діора також, імовірно, мали сприйматися як близнюки. Проте це не так. У генеалогіях 1930-х роки народження синів Діора зазначено як 192-й і 195-й, що означає, що на момент загибелі їм було відповідно чотирнадцять і одинадцять років (LR 403). Це майже відповідає віку Рональда і його молодшого брата Гіларі на момент смерті їхньої матері, Мейбл (дванадцять і десять). Крім того, Рональд і Гіларі втратили батька Артура у ще молодшому віці (чотири та два роки), а сини Еаренділа були розлучені з батьками під час спустошення їхнього поселення, коли їм було лише по чотири роки (LR 143).
У родовому дереві Дому Беора, створеному близько 1958–1959 років, Елдун та Елрун, як і раніше, мають різницю у віці в три роки (WotJ 231). Однак у хронології, пов’язаній із «Блуканнями Гуріна» (твір, створений після «Володаря Перснів»), сказано: «Елрун та Елдун, сини-близнюки Діора, народились у 500 році» (WotJ 257). Подібним чином, «олівцевий запис» у версії D, машинописі «Повісті Років» (яку Крістофер Толкін датує приблизно 1951–1952 роками), також фіксує цей рік як рік «Народження синів-близнюків Діора, Елруна і Елдуна» (WotJ 349). Але Крістофер Толкін зазначає, що в «Проблемі Роса» (близько 1968 року) ідею про те, що сини Діора були близнюками, відкинуто, і саме ці пізніші тексти лягли в основу тверджень про різницю у віці між ними, що подані в Індексі до опублікованого Сильмариліону (PoMe 372).
Розглядаючи синів Діора як близнюків, ми знову спостерігаємо подібність у їхніх іменах. Їх життя були трагічними та обумовленими клятвою – тією, яку дали сини Феанора, аби повернути Сильмарили. Як і всі Напівельфи, вони мали змішану (водночас смертну та безсмертну) природу. Вони не лише мали небесний зв’язок із Сильмарилом, але й їхня сестра була дружиною Ранкової/Вечірньої Зорі (а можливо, і сама була небесним тілом).
Водночас ми бачимо переосмислення традиційного мотиву порятунку родички: близнюків залишають, а сестру рятують без їхньої участі.
Хоча цей образ близнюків згодом був відкинутий у пізніших творах, натомість був створений інший. Згідно з Додатком А до «Повернення короля», Фолквін, один з королів Рогану, втрачає «своїх синів-близнюків Фолкреда і Фастреда», коли ті очоливши військо Рогану прийшли на допомогу Ґондору під час нападу харадримів (1069). У ранніх чернетках Додатків немає згадки про Фолкреда та Фастреда (які там звуться Фолквалда і Фолкред) як про близнюків (PoMe 271). Враховуючи брак подробиць у їхній історії (молодший брат успадковує трон Рогану), чому ж Толкін так ретельно підкреслює їхню близнюковість?
Очевидно, що жертовність близнюків в ім’я союзників має вищу символічну цінність, ніж загибель старшого і молодшого братів. Оскільки смерть синів Діора була вбивством, а не жертовним актом, не було підстав наділяти її подібною символікою. Натомість Фолкред і Фастред мають низку рис Божественних Близнюків: вони вершники, їхні імена звучать подібно. Вони захищають союзників у Ґондорі, але прицому гинуть – благородна, хоча й трагічна доля. Попри відсутність прямої згадки про клятву в додатку, вказано, що їхній батько був охочий надати допомогу на знак вдячності за підтримку, яку Ґондор раніше надав їм під час повернення Західного Надкордоння у боротьбі з дунлендцями (LotR, Додаток A, 1069).
Таким чином, можна сказати, що Толкін здатен багато чого досягти за допомогою цього архетипу – навіть завдяки кільком скупим реченням у Додатку.
СИНИ ФЕАНОРА
Зрештою ми підходимо до єдиного прикладу близнюків серед ельфів з чистокровним походженням — наймолодших двох із семи синів Феанора: «Амрод і Амрас, що були братами-близнюками, подібними норовом та обличчям» (Сильмариліон). У виносці Бранчоу зауважує, що сини Феанора «утворюють алітеративні пари: Маедрос і Маглор, Келегорм, Карантір, Куруфін, і Амрод та Амрас. Остання пара — близнюки, інші ж — ні». Проте в її статті подальший аналіз цієї пари відсутній.
На перший погляд здається, що поява близнюків серед синів Феанора є винятком. Наприклад, близнюки надзвичайно рідкісне явище серед ельдарів, а Толкін зазначає, що мати сімох дітей — «це було щось геть виняткове, і серед вищих ельфів такий випадок зафіксовано лише у Феанора» (NoMe). Утім, чимало незворотних рішень відіграли ключову роль у великій трагедії феаноринів: вибір Міріель зректися життя, прагнення Фінве знову одружитися, доленосне рішення Валара — Статут Фінве і Міріель, що дозволив шлюб Фінве з Індіс, складання присяги на повернення Сильмарилів, подальші вбивства родичів, а також Прокляття нолдор, у якому було передбачено «сльози без ліку» (Сильмариліон).
Сини вперше перелічуються в «Переказі про Науглафрінг», причому імена п’яти старших з’являються «у формах, або майже у формах, які вони зберегли в подальших редакціях» (LT II, с. 250). Крістофер Толкін зауважує, що оприлюднені імена двох наймолодших синів у «Сильмариліоні» були пізніми змінами, які датуються рукописом LQ II близько 1958 року (MR, с. 181). Первинно їх звали Дамрод і Дінітель або Дурітель (LT II, с. 251), причому ім’я останнього було змінене на Діріель на ранньому етапі написання «Пісні про дітей Гуріна».
Ця пара поділяє не лише схожі імена: у найперших варіантах вони описані як «великі мисливці» в додатку до «Нарису міфології» (SoMe). Крістофер Толкін відзначає, що хоч їх ще не названо близнюками в цей період, подібності між ними свідчать, що батько вже, ймовірно, уявляв їх як таких (SoMe). Вони змалку мали спільну долю, і ця тенденція зберігається з роками. Наприклад, у «Квента» Дамрод і Діріель гинуть під час нападу на Сіріон, а в найперших «Анналах Белеріанду» вони згадуються як головні ініціатори трагічної й приреченої спроби повернути Сильмарил, який зрештою потрапляє на небеса (SoMe). Перше пряме означення їх як близнюків з’являється в «Квента Сильмариліон» (близько 1938 р.), де їх названо «братами-близнюками, подібними в норові та обличчі» (LR). Крістофер вважає, що хоч це перше пряме означення, з урахуванням усіх фактів «можливо, вони завжди так замислювалися» (LR).
До найпізніших джерел належить чернетковий матеріал про етимологію імен синів Феанора, включений до праці, яку Крістофер Толкін назвав «Шібболет Феанора» — текст був написаний на звороті видавничої нотатки Allen & Unwin з лютого 1968 року. Крістофер зазначає, що «матеріал щодо імен братів-близнюків заплутаний і суперечливий», бо під час роботи над ним у Толкіна «народилась химерна й зловісна оповідь». У переліку ельдаринських імен синів Толкін позначив імена молодших двох у дужках і додав слова: «Близнюки Ґвеньюн». Їхні майже однакові «материнські імена» — Амбарусса й Амбардо. Перше («Рудоголовий») стосується рудого волосся, успадкованого від материного роду. Проте в пізнішому дописі зазначено, що «старший потемнів і був улюбленцем батька. В дорослому віці їх [вже не можна було] переплутати». Нерданель спочатку дав обом ім’я Амбарусса (аналогічно Ашвінам чи Діоскурам), і, за приміткою на полях, саме так брати згодом називали одне одного. Феанор заперечував проти незвичної назви, й Нерданель змінив своє рішення, дозволивши назвати одного Умбардо («Приречений»), додаючи, що час покаже, хто ним є. Феанор змінює ім’я на Амбардо, а подружжя згодом віддаляється через дедалі ворожішу позицію Феанора щодо Валар. Після викрадення Сильмарилів Морготом Нерданель благає Феанора залишити при ній хоча б одного з близнюків, не забираючи обох у спричинену клятвою подорож у Середзем’я. «Ти не збережеш усіх. Принаймні один ніколи не ступить на Середзем’я», — застерігає вона. Її іменування виявилось пророчим, як часто буває з материнськими іменами ельфів: молодший брат гине з рук батька, згорівши уві сні, коли Феанор підпалив кораблі телері, щоби не дати своїм людям повернутися у Валінор. Хоча «зроблена олівцем примітка на машинописі Анналів Аману» зазначає, що один (пізніше виправлено на двох) з близнюків Феанора згорів разом із кораблями в Лосгарі, Крістофер Толкін підкреслює, що «жодної суттєвої зміни до будь-якого тексту в цьому зв’язку внесено не було». Отже, незалежно від того, чи вони загинули під час нападу на Сіріон, чи згоріли разом із кораблями — ці близнюки стали жертвами трагічної присяги, яку ініціював їхній батько, але яку вони самі також виголосили. Це воістину фатальний вибір.
Сумна фінальна Толкінова версія долі близнюків Феанора має розглядатися паралельно з етимологічним аналізом квеньських слів ambar і umbar (відповідно «світ» і «доля») та їх зв’язку з поняттями фатуму й вільної волі, написаним на зворотах видавничих повідомлень Allen and Unwin у січні 1968 року (NoMe 226). Згідно з уявленням елдарів, індивід міг бути «призначений долею» зустрітися з ворогом у певному місці й часі, однак це не означало, що він був «зумовлений» говорити з ним з ненавистю або вбити його (NoMe 229).
Так само, сини Феанора були «приречені» зазнати великої трагедії у своєму житті — внаслідок незворотних рішень як їхнього батька, так і власних (особливо стосовно Сильмарилів) — однак деталі цієї долі залишалися відкритими, оскільки в остаточному рахунку формувалися низкою актів вільної волі (хоча здебільшого й мотивованих попередніми незворотними виборами).
Спроба Нерданель вплинути на рішення Феанора взяти усіх семеро синів до Середзем’я може здаватися від початку марною, але вільна воля все ж могла стримати його руку і змінити долю Умбарто / Амбарто — хоча, можливо, лише в обмеженому обсязі. Сценарій Евкатастрофи (щасливого несподіваного завершення) видається вкрай малоймовірним у випадку будь-кого з родичів Феанора — особливо якщо йдеться про толкінівських близнюків.
Висновки
Джейн Ченс називає «загадкову двоїсту ідентичність Толкіна — професора та міфотворця — подвоєнням, яке відображаєтьсі у багатьох його творах». Ми можемо лише гадати, чи існували якісь приховані особисті або професійні причини його очевидного інтересу до теми близнюків; однак знання філології й міфології, а також життєвий досвід брата, безперечно, були достатніми передумовами. Толкін, безумовно, докладав значних зусиль до ретельного змальовування образуівперсонажів-близнюків— навіть у випадках, коли сама їхня «близнюковість» прямо не впливала на їхні вчинки (як це помітно на прикладі синів Елронда).
У образах близнюків Толкіна ми спостерігаємо численні паралелі з архетипом «Небесних близнюків» Харріса, що відображено в наступному графічному огляді деяких із їх ключових рис:
| Близнюки | Трагедія | Імена | Змішаний тип | Небесний зв’язок | Цілитель | Клятви / вибори | Захисники |
| ---------------------- | -------- | ----- | ------------ | ---------------- | -------- | --------------- | --------- |
| Куллерво і Ванона | + | + | ^ | | | | |
| Діти Аотрю та Ітруна | + | ^ | | | | | |
| Сігмунд і Сігню | + | + | ^ | + | | ^ | |
| Галет і Халдар | + | + | | | | | + |
| Елронд і Елрос | + | + | + | + | + | + | + |
| Елладан і Елрохір | + | + | + | | | + | + |
| Елюред і Елюрін | + | + | + | | | ^ | |
| Фольквальда і Фолькред | + | + | | | | | |
| Амрод і Амрас | + | + | | | | ^ | |
Позначення:
+ виразний зв’язок;
^ = деформація архетипу (свідоме переосмислення)
Родинний зв’язок із небесними тілами можна обґрунтовано простежити приблизно в половині випадків, особливо серед нащадків Еаренділа (тобто напівельфів). Показово, що саме напівельфи — носії подвійної, смертної/безсмертної природи — частіше народжуються близнюками. Схожість імен близнюків, типова для Толкіна, спостерігається у всіх випадках, крім неназваних близнюків у «Пісні про Аотрю та Ітруна» та Ванони — сестри Куллерво. Проте ім’я Ванони («та, що ридає») є символічним у власний спосіб.
Це лише один приклад двох характерних рис толкінівських близнюків: трагізму обставин та незворотності вибору (зокрема пов’язаного з клятвами або прореченнями, що часто походять від Валар — у межах Легендаріуму). Також очевидно, що Толкін часто активно деформує традиційну роль близнюків як «захисників», натомість роблячи їх жертвами — як власних виборів, так і рішень інших.
Крім того, подані докази свідчать, що архетип «Божественних близнюків» (у розумінні Гречен Харріс) дійсно відповідає Елладану і Елрохіру, значно повніше, ніж це визнавалося у попередньому аналізі Бранчоу, заснованому на працях Дональда Ворда. Однак можна стверджувати, що Елронд і Елрос навіть краще втілюють класичний образ Діоскурів — особливо завдяки чіткій смертній/безсмертній дихотомії їхніх доль.
У підсумку, ці брати, можливо, становлять найчіткіше втілення версії «Небесних близнюків» Харріса: сини Ранкової/ Вечірньої зорі, один — смертний, інший — безсмертний, засновники великих фортець, один — визначний цілитель і захисник, інший — король зореподібного острова мореплавців. Проте саме в «складних переказах» цього класичного тропу Толкін по-справжньому оживляє розповідь про цих персонажів, а у випадку Елронда — створює одне з найнезабутніших своїх творінь.
Коментарі
Дописати коментар