РЕФЕРАТИВНИЙ ПЕРЕКЛАД

Indo-European Deities and the Rigveda

N. D. Kazanas

Omilos Meleton Cultural Institute, Athens

https://omilosmeleton.gr/wp-content/uploads/2018/01/IDR.pdf

Індоєвропейські божества та Рігведа (Н. Д. Казанас)

I. Метод дослідження

У цій праці розглядаються імена різних божеств, які зустрічаються у двох або більше гілках індоєвропейської мовної сім’ї. Аналіз показує, що Рігведа містить більше таких божеств, ніж будь-яка інша міфологічна традиція цієї сім’ї. Перш ніж перейти до розгляду, автор пояснює метод дослідження.

Починаючи з XIX століття, численні наукові праці досліджували подібності, відмінності та новації в міфологічних мотивах і божествах різних індоєвропейських культур. Ці дослідження привели до формування так званої «нової порівняльної міфології», пов’язаної з іменами таких учених, як Кокс, де Врі, Дюмезіль, Літтлтон, Поломе, Пухвел та інші. Деякі дослідники також зверталися до міфології у спробах визначити прабатьківщину індоєвропейців, але здебільшого вони зосереджувалися на перевірці «трипартитної структури» Дюмезіля, яка не дала особливо переконливих результатів.

Хоча внесок Дюмезіля у вивчення індоєвропейської культури є надзвичайно важливим, у цій роботі автор зосереджується лише на окремих споріднених божествах, залишаючи осторонь ідеї триподілу та пов’язані з ним концепції.

Деякі міфологічні елементи є спільними для більшості, якщо не для всіх індоєвропейських традицій — наприклад, небесне божество, бог Сонця, змій як уособлення зла або темряви тощо. Багато з цих образів трапляються і в неіндоєвропейських культурах, однак вони не є предметом цього дослідження.

Основна увага приділяється іменам божеств, які зустрічаються у двох або більше індоєвропейських традиціях і які можна переконливо вважати не запозиченими пізніше. Наприклад, у римлян культ Мітри є очевидним запозиченням із Близького Сходу, а Аполлон — пряме запозичення з грецької традиції; такі випадки не враховуються. Так само виключаються елементи, що засвідчені лише у ведійських та давньоіранських джерелах, оскільки ці традиції зазвичай розглядаються як окрема гілка.

У дослідженні основна увага приділяється саме іменам божеств, оскільки вони є найнадійнішим критерієм для встановлення спільного походження. Подібність рис, функцій чи сюжетів сама по собі не є достатнім доказом, хоча й може слугувати підставою для порівняння. Наприклад, образ бога вогню може існувати в різних культурах під різними іменами (навіть поза індоєвропейським світом), але з подібними характеристиками. Натомість, коли божества мають споріднені імена — як-от германський Тіваз, грецький Зевс і ведійський Дьяус — це прямо вказує на їхнє спільне походження, навіть попри відмінності в деталях.

Винятком є Ашвіни, яких можна співвіднести з грецькими Діоскурами та литовськими «синами бога неба» — усі ці назви мають значення «сини ясного небесного божества». Саме ім’я Ашвінів також споріднене з галльською богинею Епоною, пов’язаною з образом коня.

 

 

Метою дослідження не є тлумачення міфів, пошук архетипів чи аналіз сюжетів і мотивів, а також не ставиться завдання реконструювати соціальну структуру праіндоєвропейського суспільства. Автор свідомо обмежує інтерпретації та припущення до мінімуму.

 

З цієї ж причини уникається опора на реконструйовану праіндоєвропейську мову, оскільки така реконструкція є значною мірою гіпотетичною. Дослідники, зокрема Берроу, застерігали, що неможливо відтворити єдину прамову лише шляхом порівняння, адже вже на ранньому етапі вона була поділена на різні діалекти. Аналогічно, без історичних джерел неможливо точно реконструювати давньогрецьку з новогрецької чи латину з романських мов. Хоча частина реконструкцій може бути правильною, через неможливість їх перевірити доцільніше спиратися на більш надійні та загальновизнані відповідності.

 

У дослідженні розглядаються такі індоєвропейські гілки: ведійська, авестійська, хеттська, грецька, римська, слов’янська, балтійська, германська та кельтська. Також враховуються окремі дані з Близького Сходу (зокрема, від міттанійців і каситів). Германська традиція представлена як ранніми свідченнями (записаними римлянами), так і англосаксонськими та пізнішими скандинавськими джерелами. Кельтська — галльськими, британськими, валлійськими та ірландськими матеріалами. Інші гілки, як-от вірменська чи тохарська, містять недостатньо релевантних даних.

 

Подальший аналіз починається з ведійських божеств і поступово рухається на захід. Такий порядок обрано тому, що більшість відповідників у різних гілках пов’язані саме з ведійською традицією.

 

1. Терміни «deity», «god» тощо

a) Deity 

Слово deity походить від старофранцузького déité та латинського deus, спорідненого з ведичним deva. Це слово виводиться з кореня √div/dyu («сяяти», «небо»), від якого також походить dyaus («небо»).

Когнати: авест. daeva («демон»), гот. tiw (ON tivar), слов. divu («диявол»), балт. diev-, ірл. dia, валл. duw тощо.

 

b) Asura 

Інший ведичний термін для «бога» — asura, що відповідає авест. ahura (як у Ahura Mazda). Обидва перекладаються як «Владика».

Корінь as-u («життя») може бути споріднений з давньоангл. os та давньосканд. aes/áss (Æsir, «боги»). Можливий зв’язок із кельтським богом Esus. У германських мовах існує варіант ans- (гот. ansis, OHG ans-), який деякі дослідники пов’язують з коренем an- («дихати»).

 

c) Bag- 

Ще один термін для «бога» в індоєвропейських мовах — bag- (авест. baga, слов. bogu, лит. bag-). Він споріднений з ведичним bhaga — сонячним божеством, що дарує добробут і щастя.

 

Таким чином, індоєвропейські мови мають кілька основних коренів для позначення божественного:

 

√div/dyu → deus, deva, dyaus

 

asura/ahura → «Владика» (Æsir, Esus)

 

bag-/bhaga → «доля», «щастя»

d) Походження слова god

Англійське god походить зі староанглійської (OE) та споріднене з готським gup, давньоісландським goð і староверхньонімецьким got. Його виводять із давнішої германської форми ghu-to-m — нейтрального дієприкметника минулого часу, що означає «те, що закликають». Це слово споріднене з санскритським hūta-m («покликане», від кореня √hū/hvā — «кликати») або, менш ймовірно, з huta-m («жертва», від √hu — «жертвувати»).

 

2. Цар Небесний Бог

a) Ведичний контекст 

У Ṛgveda згадуються два небесні боги — Варуна та Дьяус. Варуна постає як цар (samrāj) богів, подібно до Одіна в Асгарді чи Зевса на Олімпі. Він уособлює не лише небо, а й космічний порядок, встановлює закони (dhāman), керує через māyā (знання/сила), спостерігає з небесного палацу, має всюдисущих шпигунів (spaśa), карає грішників пута́ми (pāśa), але й дарує перемогу. Варуна також пов’язаний із водами та океанами. У гімнах він часто згадується разом із Мітрою та Арьяманом, утворюючи трійцю, що охороняє космічний порядок (ṛta). Мітра уособлює денний аспект сонця, дружбу та договори. Ця подвійна влада була пояснена Дюмезілем як прояв «першої функції» (суверенітет/жрецтво) в його теорії триподілу.

 

b) Іранський контекст 

В Авесті верховним богом є Ахура Мазда, близький до Варуни за етичним аспектом і царською владою. Його світло уособлює Мітра. Ім’я Varuna можливо збереглося як varena — небесна область, де герой Траетона перемагає дракона Ажі Дахака. Це varena описується як «чотирикутна», що перегукується з образом Варуни в ṚV I, 152, 2.

 

c) Близькосхідні відгалуження 

У хеттів, міттанійців і каситів матеріал обмежений. Хеттське wurun- може бути споріднене з Varuna (напр., у богині сонця wurun-šemu та бога війни wurun-katte). У міттанійців у списках богів згадується uru-wna-asil, поряд із Mitira (вед. Мітра) та іншими спорідненими божествами.

 

d) Грецький контекст 

У Греції небесними богами були Уран (Ouranos) та Зевс. Зевс споріднений із ведичним Дьяусом, тому розглядається окремо. У Гомера ouranos описується як металевий небесний купол (chalkéon ouranón, sidéreon ouranón), що перебуває під владою Зевса. У Гесіода (Theogony) Уран постає як син і чоловік Геї, батько титанів і циклопів. Його владу перехоплює Кронос, відрізавши серпом його органи, а згодом Зевс усуває Кроноса.

e) Фонологія та відповідність Варуна–Уран

Багато дослідників заперечують відповідність Варуна–Уран через «строгу фонологію». Але приклади санскритсько‑грецьких когнацій показують, що суворі фонологічні правила не завжди визначальні. Так, śatam (санскр.) відповідає hekatón (грец.) та centum (лат.) «сто»; aśva — hippos — equus «кінь»; або серії редуплікованих дієслів (dadāmi/dídōmi «давати», dadhāmi/títhēmi «класти», piparmi/pimplēmi «наповнювати», juhomi/cheō «жертвувати, лити»). Ми приймаємо ці відповідності завдяки достатній наближеній фонологічній та семантичній схожості — так само й у випадку Варуна/Уран. Дехто (Пухвел, 1989) припускає давнішу форму worsanós, пов’язану з санскр. varṣa «дощ», але це не обов’язково: Варуна й так бог вод, а санскр. vár(i) «вода» очевидно споріднене з грец. our- (лат. ūrīna, давньоісл. vari тощо).

 

f) Балтійський та германський контекст

У балтів зберігся бог Велняс (Vélenas/Vélinas), пізніше ототожнений із «чортом». Він дарував магічні здібності, ясновидіння, був пов’язаний із підземним світом та водною стихією (болота, річки, озера). Навіть у фольклорі ХХ ст. Велняс зберіг ці риси. З огляду на відповідність звуків il/ṛ та l/r між литовською й санскритом (vilka/vṛka «вовк», saule/svar, sūrya «сонце»), ототожнення Vélinas із Варуна видається переконливим.

 

У слов’ян, германців та інших індоєвропейців небесні божества мають інші імена. Особливий випадок — германський Вотан/Один. Його ім’я пов’язують із коренем «лють, шал» (wōd-), що відноситься до бурі й натхнення: гот. wōth-s, староверхньонім. wōt-i, саксон. Wudan, споріднене з лат. vātēs «віщун», ірл. fáith «бард», а також санскр. api-vat- «розуміти» та -vātaya- «пробуджувати». Один — цар небес у Вальгаллі, володіє магічним знанням і дарує перемогу, що зближує його з Варуна. Ймовірно, він розвинувся з праіндоєвропейського божества Vāta («вітер», варіант Vāyu), яке в Ṛgveda описується як швидке, гнівливе, буреносне, що походить із життєвого дихання (prāṇa) Пуруші та володіє скарбом безсмертя. Ці риси перегукуються з образом Вотана.

3. Ясний небесний бог

a) У ведичній традиції Дьяус уособлює світле, сяюче небо. У «Рігведі» він завжди з’являється поруч із богинею Землею Прітхіві, разом вони називаються «Батьками» (pitará) та «Творцями» (janitri). Водночас у деяких гімнах зазначається, що й вони самі були створені іншими богами. Корінь div-/dyu має численні індоєвропейські відповідники.

 

b) В авестійській традиції daeva та слов’янське divu означають демонічних істот і споріднені з deva, а не з dyu.

 

c) За Г. Лейком, хетти шанували індоєвропейського небесного бога Siu. У двох анатолійських гілках зустрічаються форми Tiwat (лувійська) та Tivaz (палайська), що позначають сонце.

 

d) У Греції Дьяус і Siu постають як Зевс (Zeús), «ясний, світлий». Він — цар богів: як Уран має владу над небом, як Варуна охороняє порядок і справедливість, як Індра володіє громовим блискавичним знаряддям. У «Іліаді» (І, 590–591) описано, як Зевс схопив Гефеста за ногу й скинув з порога Олімпу. Цей мотив перегукується з ведичним епізодом, де Індра хапає батька за ногу й повалює його (RV IV, 18, 12). Подібні інверсії «син–батько» трапляються нерідко. Додатково варто згадати покинутого Гефеста, якого Гера віддала морю (Іл. XVIII, 395 і далі). Оскільки він — бог-коваль, пов’язаний із вогнем, це може бути паралеллю до ведичного Агні, якого мати також залишає, тримаючи за ногу (RV I, 164, 17).

 

e) У римлян відповідником Зевса був Юпітер (Iuppiter), тобто «Зевс-батько». Перша частина імені (Ju[s]) споріднена з формами dius, diális тощо.

 

f) Германський Небесний батько

У германських народів ім’я небесного бога з’являється рано як Tîwaz — давньоанглійське Tiw, германське Ziu, скандинавське Týr. У пізніших текстах Тюр постає як «найхоробріший» і володар перемоги в битвах. Відомий міф розповідає, як він поклав руку в пащу Фенріра як заставу, і коли боги відмовилися його звільнити, вовк відкусив Тюрові руку. Відтоді він «однорукий» і вже не вважається покровителем поселень. Це свідчить, що спершу Тюр був пов’язаний із договорами та громадами (подібно до ведичного Мітри), але втратив цю функцію після порушеної обітниці.

 

g) Балтійський diev-

У балтійських мовах корінь diev- споріднений із авестійським daeva та слов’янським divu, тобто ближчий до deva «бог», ніж до dyu «небо». Проте в латиських народних піснях, де йдеться про доньку Сонця, врятовану синами Дієва, слово має значення «небесний бог». В інших інтерпретаціях воно зберігає лише значення «бог» без небесної конотації.

 

4. Бог грому й блискавки

a) У «Рігведі» це Індра, часто званий vajrin — «той, що має блискавку». Він головний бог битви, який веде аріїв до перемоги. Його діяння різноманітні: від надмірного пиття соми одразу після народження до нападів на богиню зорі Ушас та сонячного бога Сур’ю. Найвідоміший подвиг — вбивство демона-змія Врітри, після чого він звільняє води й отримує епітет Vṛtrahán («переможець Врітри»). Ім’я Індра пояснюють як похідне від indu «крапля» або від кореня √indh «запалювати». Хоча ім’я Індри майже не зустрічається в європейських традиціях, мотив «громовержець перемагає змія» є поширеним міфом.

 

b) В авестійських текстах Індра постає як демон (daeva), а не бог (згадується двічі у «Відевдаті»). Натомість ангел Ахура Мазди носить ім’я Verethraghna — тобто епітет Індри Vṛtrahán. Він є богом Перемоги, «найсильніший серед сильних, найкраще озброєний серед небесних богів».

 

c) Індра серед інших народів

У мітаннів він згадується як Indara, а серед каситів — як Indaš, у списках богів. У хеттів (XIX ст. до н.е.) богиня Інара перемагає дракона Іллуянку, який образив Великого бога Погоди. Вона запрошує чудовисько з потомством на бенкет, напуває й нагодовує їх, а потім за допомогою чоловіка Хупасія зв’язує дракона, якого добиває бог Погоди.

 

d) Греція

У грецькій традиції переможцем дракона є Зевс-громовержець. Міф уперше з’являється в «Теогонії» Гесіода, а пізніше розширюється в «Бібліотеці» Аполлодора з елементами близькосхідних сюжетів. У «Гімні до Аполлона» Сонячний бог убиває дракона Тифона (згодом Піфона в Дельфах), після чого завалює камінням джерело Телфуси — на відміну від Індри, який звільняє води. Тут також присутній мотив провини: Аполлон, як і Індра, відчуває тягар злочину після вбивства чудовиська.

Хоч ім’я Індри не зустрічається в Греції, проте корінь andr- («муж, хоробрий») може бути спорідненим із санскритським nar-/nara- («чоловік»). Деякі філологи припускають, що грецьке andr- могло поєднати значення «хоробрий» та «Індра», створивши паралель до постведичного narendra («Індра серед людей»).

 

e) Кельти

У британських іценів була богиня війни Андраста (можливо, у Галлії — Андарта). За свідченням Діона Касія, королева Будіка закликала її перед битвою з римлянами. Корінь andra-/andar- може бути спорідненим із грецьким andr- та ведичним Індрою.

 

f) Інші традиції

У різних народів громовержець має власні імена, не пов’язані з Індрою: у римлян — Юпітер і Марс, у кельтів — Тараніс, Луг та інші, у германців — Тор, у слов’ян — Перун, у балтів — Перкунас. Тор володіє молотом Мйольніром, який завжди повертається до його руки. Він двічі зустрічає світового змія: спершу не може його вбити, а вдруге знищує, але сам гине від отрути під час Рагнароку — останньої битви богів із силами руйнування.

 

5. Бог бурі

a) Індра виступає і як бог бурі, але аспект дощу та родючості уособлює Парджанья — «той, що оживляє рослинність», батько Соми та дарувальник плодючості худобі й людям. Він тісно пов’язаний з Індрою й теж називається сином Дьяуса.

 

b) У слов’ян Перун був головним богом війни й володарем всесвіту, який керував стихіями — вітром, громом, блискавкою, дощем, морозом, засухою. Як Зевс та Індра, він також переміг змія й звільнив води та худобу.

 

c) У балтів його відповідником був Перкунас, відомий із джерел XIII ст., але відомостей про нього небагато.

 

d) У скандинавів згадуються Фйорґін (чол.) та Фйорґінн (жін., мати Тора), проте крім імен нічого не збереглося.

6. Бог Сонця

a) У «Рігведі» сонячне божество прославляється під двома іменами — Сур’я (svar) та Савітар, обидва від кореня √sū «оживляти». Їхні функції майже тотожні: золоті, вони спонукають людей до дії, відганяють злі сни. Сур’я — один із адітьїв, син богині-матері Адіті та небесного батька Дьяуса. Його ім’я має широке поширення в індоєвропейських мовах: лат. sol, гр. hēlios, гот. savil, лит. saule, рос. solnce тощо. Цікаво, що Індра, бог грому, нападає на Сонце й Зорю та розбиває їхню колісницю — мотив, який знаходить паралелі в грецько-римській міфології.

 

b) В давньоіранській традиції Сонце — Хваре (споріднене з санскр. svar). Він має швидких коней і, як ведичний Сур’я — «око Варуни», є «оком Ахура Мазди».

 

c) У каситів у списках богів згадується surias (= Сур’я). Хетти розрізняли «сонце небесне» (nepiš-as) та «сонце земне» (taknaš), де nepiš-as відповідає санскр. nabhas «небо».

 

d) У Греції сонячним богом серед олімпійців є Аполлон. Інше ім’я — Геліос, споріднене з Сур’я. У «Гімні до Аполлона» вони чітко розрізняються. Аполлон має епітет Фойбос (Феб), який деякі дослідники пов’язують із авестійським baga («бог»).

У пізніших міфах син Аполлона Фаетон отримує сонячну колісницю, але керує нею невміло: то надто високо, викликаючи холод, то надто низько, спричиняючи спеку. Зевс уражає його блискавкою. Ім’я «Фаетон» носив також один із коней богині зорі Еос. В орфічних фрагментах і в «Іліаді» Гомера сонце називається «Фаетон». Таким чином, греки теж зберегли мотив конфлікту між громовержцем і Сонцем та Зорею.

e) Римська традиція

Римляни запозичили культ Аполлона, але мали й власні сонячні постаті: Sol та унікального бога Януса, який як Matutinus Pater опікувався світанком. У «Метаморфозах» (II) Овідій розповідає історію Фаетона.

 

f) Кельти та германці

У кельтів і германців немає Сонячного бога такої величини, як у ведичній чи грецькій традиції. В Ірландії відомий Луг (Lleu у валлійців), ім’я якого означає «Сяючий». Його епітет Lamfhada («довгорукий») співвідноситься з піднятою рукою ведичного Савітара. Луг був майстром у багатьох мистецтвах і ремеслах.

У германців сонячне колесо було поширене ще в бронзовому віці й могло бути пов’язане зі свастикою; обидва символи відомі на каменях і посуді. Міфічна постать Sunna уособлює дівчину-Сонце, але відомостей про неї мало. Цікаво, що лише германська гілка має жіночий рід слова «сонце» (sunne, sunna), тоді як у більшості індоєвропейських мов Сонце чоловічого роду. Ведична традиція зберегла обидві форми: sūrya (чол.) і sūryā (жін., «донька Сонця»), що пояснює германську особливість.

 

g) Слов’яни

У слов’ян Сонячний бог — син Сварога (Zuarasici), небесного бога. Сварог споріднений із санскр. svar («сонце») та svarga («небо»). Його сини: Дажбог (сонце) та Сварожич (вогонь, також відомий як Огонь). У другій частині імені Дажбога (-bog) простежується корінь bhag- («бог»), а перша може походити від санскр. √dams («сяяти») чи √dah («горіти»).

 

h) Балти

У балтів Сонце називалося Saulė. У народних піснях збереглися сюжети про доньку Сонця (Saulės dukterys), яку свати й рятують сини небесного бога. Ця постать відповідає ведичній Sūryā, доньці Сонця або богині зорі Ушас.

7. Богиня Ранку (Ушас)

У «Рігведі» гімни до Ушас — одні з найпоетичніших. Її ім’я споріднене з грец. Eos, лат. aurora, лит. aušra, латиш. ausma, слов’ян. usvi- та герман. Eostre (англ. Easter).

Ушас завжди молода, але водночас вічна: щоранку народжується знову, постає як дівчина, донька Ночі та Дьяуса, сестра Сонця, подруга або навіть дружина Ашвінів. Вона ніколи не порушує космічний порядок (ṛta). У гімні X,15,9 сказано, що душа померлого йде до неї, хоча частіше — до Сонця чи до Ями.

 

У Греції їй відповідає Еос — «рожевоперста», вісниця Сонця, яка їде на колісниці, запряженій кіньми Лампом («Сяючий») і Фаетоном («Світлий»). Вона народжує від Астрая вітри — західний, північний і південний, має численних коханців (Тіфон, Кефал тощо).

Деякі дослідники намагалися пов’язати Ушас з Афіною, але це сумнівно: Ушас не має воїнських чи ремісничих рис, хоча в одному гімні порівнюється з лучницею та воїном, що бореться з темрявою. Тому вона ближча до Артеміди.

 

В інших традиціях збереглися лише імена: римська Аврора, германська Остара (Еостре), латиська Ушінга, що символізує весняне сонячне відродження.

 

8. Бог Вогню (Агні)

Агні — один із найшанованіших богів «Рігведи» після Індри. Його походження описується по-різному: син Дьяуса і Прітхіві, або Тваштра і Вод, або породжений Індрою, Ушас чи Ідою (жертвою). Важливий мотив — народження з двох терок: верхня палиця символізує чоловіче начало, нижня — жіноче. Цей образ пояснюється через міф про Пурураваса й Урваші. Подібний обряд зберігався у римлян (вогонь Вести) та германців.

 

Агні має потрійну природу: три народження, три голови, три язики, три місця перебування — на небі, землі й у водах (або в небі, атмосфері й на землі). У ритуалі йому відповідають три вогнища: гархапат’я, ахаванія та дакшина, відмінні від домашнього вогню.

 

У слов’янських міфах син Сварога — Огнь (Огонь), бог вогню. Слово «огонь» (серб. ogunj, пол. ogun, рос. ogon’) є очевидним когнатом санскр. agni. Про нього відомо небагато.

В інших індоєвропейських народів існували власні божества вогню, але їхні імена не споріднені з Агні.

 

Добре відомі грецька богиня Гестія — «домашнє вогнище», донька Кроноса і Реї, та її римська відповідниця Веста. Їхні імена споріднені з санскр. коренем vas — «житло», «сяяти», і пов’язані з образом Vāstospati — «господар дому» (RV VII, 54–55). Від цього ж кореня походять слова: санскр. vāstu «житло», грец. astu «місто», тохар. wašt/ost «дім», гот. wisan «перебувати», старонім. wist «мешкання».

 

Частина мов зберегла індоєвропейський корінь для «вогню», споріднений з agni: лат. ignis, старослов’ян. ogni, лит. ugnis, латиш. uguns. Дивно, що в давньоіранській традиції цей корінь не зберігся, попри культ вогню у зороастрійців, окрім окремих форм на зразок dāstagni.

 

9. Бог води

У ведійській релігії, окрім Варуни, самі Води (Āpas) виступають як божества. З їхнього середовища Варуна «споглядає істину й неправду людей» (RV VII,49,3). У водах перебуває сяючий дух — Апам Напат («Син Вод»), часто описуваний як «швидко-конний». Він тісно пов’язаний із сяйвом вогню Агні, що іноді ховається у водах (RV I,65; X,51). Священнослужителі звертаються до Апам Напата, коли беруть воду для жертвопринесення (RV X,30,3).

 

В «Авесті» (Yast 19) Апам Напат постає як «швидко-конний, високий і сяючий володар», а також як хранитель жіночого начала. Поруч із ним діє Xvarenah — «світла слава» царів, створена Ахура Маздою. У «Рігведі» це одна сутність, а в «Авесті» — дві. Xvarenah стає предметом боротьби між добром і злом; зрештою його захоплює «швидко-конний Син Вод» і ховає на дні міфічного моря Ворукаша, куди можуть дістатися лише найдостойніші. Подібні мотиви зустрічаються в кельтських та грецьких переказах.

 

У Греції богом води є Посейдон, також пов’язаний із кіньми (як Пегас). Інші постаті: Понт — персоніфікація моря, ім’я якого споріднене з лат. pons «міст», слов’ян. pati, санскр. path/panth- «шлях»; Океан — джерело всіх вод, що оточує землю; Нерей — батько нереїд, морських німф (порівн. санскр. nira «вода»).

Існує велика кількість міфів і досліджень про Посейдона, а також численні гіпотези щодо етимології його імені (Poteidón/Potidas). Найцікавіші тлумачення — «чоловік вод» або «джерело вод» (Littleton 1973).

Б. Лауден (1999) звертає увагу на епізод у Бакхіліда (17), де Тесей мусить довести своє божественне походження: Мінос кидає золоту каблучку в море, і Тесей має її дістати. Пірнувши, він бачить сяйво, подібне до вогню, що виходить від тіл нереїд. Тут простежуються мотиви Апам Напата, хоча прямого когнатного імені немає.

Лауден також слушно зазначає можливу спорідненість санскр. napāt, лат. nepos/nepot- та грец. népodes (Од. 4.404), що означають «нащадки, діти». У Одисеї слово вжито у множині. Хоча існують інші етимології («вологий», «безногий» тощо), індоєвропейська когнація теж можлива.

Нептун і кельтські паралелі

У римлян був бог моря Нептун (Neptunus), ім’я якого вважають спорідненим із napāt. Лат. nepos і грец. anepsios означають «нащадок, племінник, онук» (звідси англ. nepotism).

Деякі дослідники пов’язують цей корінь із ірландським Necht. У кельтській традиції Нехтан із племені Туата Де Даннан мав таємне джерело, до якого могли підходити лише він і троє його чашників. Інші втрачали зір через потужне сяйво води. Його дружина, порушивши заборону, втратила око, руку й ногу, а потім загинула в морі.

 

У кельтів існували й інші божества води з різними іменами.

 

У кожній індоєвропейській гілці існували власні боги води чи моря, але їхні імена не споріднені між собою. Так само й у германців: у скандинавів було щонайменше двоє богів, пов’язаних із морем та водою — Нйорд і Еґір.

У кельтів відомі Ір/Лер/Ллір та Мананнан/Манавіддан. Проте ці імена залишаються ізольованими й не мають прямих когнатів у інших індоєвропейських традиціях.

10) Богатий Дарувальник (Bhaga)

У «Рігведі» (RV) Бгага — один із Адитів, бог добробуту, щастя та родючості. Він не має окремих гімнів, тому вважається другорядним божеством, братом Ушас.

 

Його часто закликають разом з Ар’яманом і Савітаром у весільних обрядах, поруч із Мітрою, Варуною, Сур’єю, Індрою та Пушаном.

 

Слово bhaga означає «багатство, доля» і вживається як епітет для Агні, Сур’ї та Пушана — «той, хто дарує достаток».

 

В «Атхарва-веді» Бгага закликається не лише у весіллі, а й для плодючості, народження дітей та успішного землеробства. Згодом з’являється форма bhagavant — «блаженний».

 

У Фригії (Анатолія) епітет Bagaios застосовувався до Зевса, що свідчить про ширше індоєвропейське поширення цього кореня.

 

11) Творці (Ṛbhus)

У «Рігведі» творцями виступають багато богів, але особливе місце займають три брати — Ṛбху, Вібхван і Ваджа, відомі як Ṛbhus.

 

Сини «доброго лучника» Судханвана, вони володіли надзвичайною силою розуму й молитви. Завдяки цьому омолодили Небо й Землю, а також створили чотири чаші з однієї, за наказом богів.

 

За свої чудесні діяння вони були прийняті до сонячного дому Савітара й отримали безсмертя.

 

Корінь ṛbh- споріднений із словами в різних індоєвропейських мовах: грец. orphanos («сирота»), лат. orbus, гот. arbi («спадщина»), слов. rabu («слуга»), рус. работа («праця»).

 

У Греції ім’я Ṛbhu відлунює в образі Орфея, поета й музиканта з Фракії, засновника орфічних містерій. Його спуск у підземний світ може бути відгомоном мотиву «омолодження».

 

Орфей як поет і музикант співвідноситься з творчою силою Ṛбхусів, які творили не лише матеріальні речі, а й духовні цінності — славу, життя, бачення, натхнення.

 

Деякі дослідники сумніваються у прямій етимологічній спорідненості Ṛbhu й Orpheus, але паралелі у функціях та образах (батько Орфея — «носій палиці», батько Ṛбхусів — «лучник») роблять цю гіпотезу вірогідною.

11) Творці (Ṛbhus) та їхні паралелі

Зв’язок із Сонцем: Ṛбхуси мешкали в домі Савітара, виконували там жертовні функції й завдяки цьому здобули безсмертя (RV I, 110, 4; III, 60, 3–4).

 

Грецька паралель: Орфей у легендах тісно пов’язаний із Аполлоном-Сонцем. Він шанував Аполлона-Геліоса, нехтуючи Діонісом, за що був розірваний менадами. У деяких джерелах Орфей навіть виступає як жрець Аполлона.

 

Германська паралель: той самий корінь простежується у слові elf. У скандинавській традиції існували світлі ельфи (мешканці Альфгейму, пов’язані з богом Фрейром) та темні ельфи, що жили під землею. Ельфи асоціювалися з лікувальною силою, світом мертвих і сонцем — подібно до Ṛбхусів.

 

Етимологія: корінь arb- проявляється також у словах, що означають «праця» (arbeit, rabota). Немає вагомих причин відкидати спорідненість між санскр. ṛbhu, грец. Orpheus та герм. elf.

 

12) Спутник на шляху (Aryaman)

У «Рігведі»: Ар’яман — один із Адитів, але з небагатьма власними рисами. Найчастіше він згадується у тріаді Мітра–Варуна–Ар’яман, іноді разом з Індрою чи Бгагою.

 

Функції: пов’язаний із шляхами та супроводом у подорожах, а також із весільними обрядами. Він сприяє злагоді й добробуту в шлюбі, забезпечує гармонію між чоловіком і дружиною. Це відображає його роль охоронця космічного порядку (ṛta) поруч із Варуною та Мітрою.

 

Етимологія: ім’я містить корінь ar- від √ṛ («порядок»), що дав ṛta. Цей корінь має широке поширення в індоєвропейських мовах (грец. aretē, лат. aro, гот. arbi, слов. rabu тощо).

 

В Авесті: існує божество Айр’яман, пов’язане з весільними обрядами та лікувальними ритуалами. Він приносить «бажану нагороду, здобуту завдяки закону».

12) Ар’яман та його індоєвропейські паралелі

У грецькій традиції: корінь ar- дав слова areíōn («кращий»), áristos («найкращий»), а також ім’я бога війни Ареса. Проте Арес має лише репутацію войовничого божества, без справжніх міфологічних сюжетів, що підтверджують його силу: він двічі зазнає поразки від Афіни, одного разу від Геракла, а також від гігантів. У мікенських текстах зустрічаються форми Are-mene, Are-jo, Arei-jo, які, ймовірно, були ближчими до Ар’ямана й лише пізніше трансформувалися в образ Ареса як «чоловічого бога війни». Справжнім переможним воїном у грецькому пантеоні виступає Афіна.

 

У кельтів: ім’я збереглося як Ariomanus у Галлії та Eremon в Ірландії — воїн-цар синів Міля. Саме назва «Ірландія» містить цей корінь (erin/eire), споріднений із Iran.

 

У германців: постає бог Ірмін, відомий за Irmin-súl — культовим «світовим стовпом», що підтримує небо, та Irmin-theod («народ Ірміна» = людство). Ім’я іноді ототожнюють із небесним богом Тівазом, але достеменних відомостей немає.

 

13) Боги війни

У «Рігведі»: головним богом війни є Індра, але його часто підтримують інші божества — Вішну та Марути.

 

Марути:

 

Їм присвячено 33 гімни. Вони завжди виступають у множині (Marútas), їхня кількість варіюється — 21, 49 і більше.

 

Сини Рудри та корови Прішні, вони озброєні блискучими списами, громовими стрілами, золотими сокирами й їздять на золотих колісницях (символ блискавки).

 

Їхня стихія — грози, дощі, грім і блискавка. Вони можуть приносити темряву або розсіювати її.

 

Марути знищують демонів і ворогів аріїв, виступаючи як небесне військо.

13) Військові божества та етимологія

Походження імені Марутів:

 

Етимології виводять його від √mṛ («вмирати»), √mṛn («розчавлювати») або mar («сяяти, блискати»), пов’язане з marici («промінь світла»).

 

Ім’я Maruttas зустрічається у списку богів каситів.

 

У міттанійців Maria-nni/nnu означало «молоді воїни» (порівн. грец. meirax — «юнак»).

 

Греки: Афіна є більш переконливим воїнським божеством, ніж Арес.

 

Римляни: Mars (Mart-) — складний бог війни, водночас пов’язаний із родючістю та природою. Він був чоловіком Реї Сільвії та батьком Ромула й Рема. Його ранній епітет silvanus вказує на зв’язок із рослинністю. Давніші форми: Mavors, етруське Maris, осканське Mamers.

 

Кельти: численні богині війни, зокрема ірландська Mor-ríghan («королева війни/примари»), ім’я якої теж містить корінь mar-.

 

Загальна тенденція: корінь mar- широко поширений у різних індоєвропейських мовах (лат. mare, валл. mor, слов. mor- — «море»).

 

14) Антропогонія (походження людини)

У ведичній традиції існує кілька постатей-прогениторів людства: Яма, Ману та Пуруша.

 

Яма

 

Має значення «контролер» (yàma) та «близнюк» (yamá).

 

У «Рігведі» він постає царем мертвих, суддею, що створює світлий і безсмертний дім для душ.

 

Син Сонця (Vivasvat), перший смертний, який помер і відкрив шлях до потойбіччя.

 

У гімні X,10 ведеться діалог між Ямою та його сестрою-близнючкою Ямі, яка прагне з ним з’єднатися. Цей мотив перегукується з германським міфом про Іміра та Туісто.

 

Етимологічні паралелі: грец. zēmía («втрата»), лат. geminus («близнюк»), авест. Yima, сканд. Ymir.

 

Ману

 

«Батько Ману» згадується у «Рігведі» як пращур людей.

 

У пізніших текстах він — єдиний, хто вижив після потопу, засновник нового покоління.

 

У постведичній традиції — законодавець і охоронець космічного циклу (kalpa).

 

Син Вівасвата та Саранью, отже брат Ями.

 

Корінь man- широко поширений у ІЕ мовах: грец. mania, лат. mens, гот. muns, ірл. menme — усі пов’язані з «розумом».

 

Пуруша

 

Символізує первісну людину, космічну істоту.

 

У гімні X,90 він приноситься в жертву богами, і з його частин виникають усі істоти світу.

 

Це образ універсального прабатька, що втілює «те, що було і що буде».

b) Яма в Авесті

В Авесті він постає як Йіма, син Віванханта.

 

Йіма — «перший смертний», який стає царем землі.

 

За порадою Ахури він збирає людей і тварин у спеціальному притулку, щоб урятувати їх від катастрофічної зими з повенями та морозами.

 

Таким чином він поєднує риси ведичного Ману та біблійного Ноя: цар землі й водночас рятівник у часи потопу, а також володар підземного раю.

 

c) Германська традиція (Едда)

У «Ґюльфагіннінґ» розповідається, що з первісного хаосу (Ґіннунґаґап) виник велетень Імір — перша істота.

 

Він живився молоком космічної корови Аудгумли, яка нагадує ведичну «космічну корову».

 

З його поту з’явилися перші чоловік і жінка, а з ніг — крижані велетні.

 

З льоду, який облизувала корова, виник чоловік Бурі, що став прабатьком богів. Його син Бор породив від велетки Бестли трьох богів — Одіна, Вілі та Ве. Вони вбили Іміра, і з його тіла створили світ: із плоті — землю, з крові — море, з кісток — гори, зі склепіння черепа — небо.

 

Потоп із крові Іміра знищив велетнів, окрім Берґельміра, який урятувався з дружиною в ковчезі.

 

Цей міф поєднує мотиви Ями та Ямі (близнюки), Ману й Ноя (потоп і ковчег), а також Пуруші (світ, створений із тіла жертви). Навіть імена Бурі та Бор нагадують Puruṣa.

 

d) Свідчення Тацита (Germania, 2)

У ранньогерманській традиції бог Твісто породив Маннуса, який мав кількох синів — прабатьків германських племен.

 

Тут Маннус очевидно відповідає ведичному Ману, а Твісто може бути споріднений із ведичним Тваштр (божественним творцем).

 

У «Рігведі» Тваштр «народжує людство різними способами» й має доньку Саранью, яка виходить заміж за Вівасвата та народжує Ману.

Висновки

1. Всеохопність Ріґведи 

Ріґведа містить найбільшу частку спільної індоєвропейської міфологічної спадщини. Майже всі основні мотиви, що зустрічаються в різних гілках, мають своє відображення в гімнах RV.

 

2. Індоєвропейські паралелі імен та образів

 

Брігантія / Брігіт / Сулевія (Британія, Ірландія, Галлія) споріднені з санскр. bṛhati — «велична, сильна, світла».

 

Браґі (сканд. бог поезії) може бути пов’язаний із Bṛhaspati — «володар молитви».

 

Фріґґ (дружина Одіна) співвідноситься з санскр. priya — «улюблена».

 

Венера споріднена з vanas — «чарівність, бажання».

 

Юнона має зв’язок із yuni — «молода, сильна».

 

Церера / Кер співвідносні з śrī — «краса, достаток».

 

3. Мотиви та теми

 

Кентаври нагадують ґандгарвів та кіннарів RV.

 

Близнюки-божества: грецькі Діоскури, балтійські «сини Бога» та «доньки Сонця» співвідносяться з ведичними Ашвінами та Сур’єю.

 

Мотив відсіченої голови: голова Міміра в скандинавів, Бендіґейдфрана у валлійців, Медузи у греків, Орфея — всі вони перегукуються з історією мудреця Дадхьянча в RV, чию голову Ашвіни замінюють кінською.

 

Кінний мотив: міф про Саранью, яка перетворюється на кобилу, та народження Ашвінів має паралелі в грецькому міфі про Деметру Ерінію і Посейдона-скакуна.

 

4. Значення теми «Божественних близнюків» і «коня» 

Цей комплекс мотивів широко поширений у різних традиціях (грецькі, кельтські, балтійські, скандинавські), але найбільш повно й систематично він представлений саме у Ṛґведі. Деякі варіанти (наприклад, кельтські чи грецькі) змішують мотиви або відходять від теми близнюків, проте основа — образи Ашвінів та їхня зв’язок із Сонцем і конем — залишається центральною.

Додаткові особливості

1. Соціальна структура 

У кельтів було три суспільні класи: druides (жерці), milites (воїни) та miserrima plebs (народні маси). Вони чітко відповідають пізньоведичним варнам — brāhmaṇa, kṣatriya та vaiśya.

 

2. Усна традиція та віровчення

 

Друїди уникали письма й, подібно до індійських брахманів, надавали перевагу усній передачі знань, хоча, за Цезарем, користувалися грецькими літерами.

 

Вони навчали вчення про перевтілення, що підтверджується пізнішими джерелами (Лукан) і має паралелі у ведичних текстах.

 

3. Культ вогню та жерці

 

Вогонь шанувався як богиня Гестія в Греції та Веста в Римі.

 

Римські жерці flāmen відображають ведичне поняття brahman.

 

4. Символіка «п’яти»

 

Кельти поділили Ірландію на п’ять округів.

 

Спартанці мали п’ять demes.

 

У Ṛґведі згадуються п’ять племен (pañcajanāḥ).

 

5. Універсальність RV 

Жодна важлива міфологічна чи релігійна риса не зустрічається в кількох індоєвропейських традиціях без паралелі у Ṛґведі. RV постійно демонструє спільні риси з іншими гілками — грецькою, римською, кельтською тощо. Єдиним винятком є мотив «золотих яблук» — у грецьких Гесперид та в скандинавської Ідунн.

 

6. Поетика

 

У грецькій поезії переважає строгий силабічний метр (гекзаметр), з мінімальним використанням алітерації.

 

У германській поезії навпаки — домінує алітерація, а метр вільний.

 

У Ріґведі присутні обидва прийоми, що робить її унікальною.

 

Рання ірландська поезія поєднує метр, алітерацію та риму, але ці форми були запозичені з римської та грецької традицій.

 

Воткінс зазначає: «Мова Індії від найдавніших свідчень у Ріґведі піднесла мистецтво фонетичних фігур до найвищої форми» .

2. Таблиця

Зібрані факти можна підсумувати у вигляді таблиці, де в першому рядку показано поширення божеств, а в другому — наведено споріднені корені, що зустрічаються в мовах, де самі божества не збереглися. Наведені приклади не є вичерпними.

Vedic

Agni :

Aryaman :

Aßvin:

Bhaga :

Dyaus :

Indra :

Marut-as

Other IE branches

Slavic Ogon, L ignis, Lth ugnis, Ltt uguns. (Note: even the

Iranians who had Fire-worship did not preserve this

name, not even as a demon like Indra, Sauru etc,

though the stem appears in the name dástágni.)

Mcn Are-mene and Greek Ar-eu-s; Celtic Ariomanus

(Gaul)/Eremon (Ireland); Scandinavian Irmin. The ar

stem in most IE languages.

Celtic Epona (Gaul); Mcn Iqeja (horse-deity).

Gk ìppoV, (Mcn iqo, dialect ikkos), L equus, OE and Ir

eoh, Baltic esva.

Kassite Bugas; Slavic Bogu; Phrygian Bagaios (Zeus, Gk);

Gk Phoibos.

Hittite DSiu-s; Gk Zeus/Dia-; Roman Ju[s]piter; Germanic

Tîwaz.

Lth dievas (usually ‘god’cognate with S deva, √dív).

Ht Inar(a); Mitanni Indara; Kassite Indas; Celtic

Andrasta/Andarta.

Gk 6n%r /andr -, Av indra (a demon).

Kassite Maruttas; Roman Mars; Irish Morrighan.

The stem mar/mor/mer- etc is common in all IE

branches.

Apám- Napát :Roman Neptunus; Celtic Nech-tan (Irish).

Gk6-nep-sio-V; L nep-; OHG nevo, OE nefa, OLth nep-,

etc.

Parjanya :

‰bhu

Slavic Perun; Baltic Perkunas (and variants); Sc Fjörgyn (

n, Thor’s mother).

Gk Orpheus; Gmc Elf (and variants).

Gth arb-aips(?); OSL rabu, R rabota; L orbu (S arbha,

Gk9rfanóV); etc

Súrya :

U§as :

Varuna :

Vásto§-pati :

Yama :

Kassite Íuriaß; Gk Healios; Roman Soul.

Gth savil, ON sol, W haul, OSl slunice, Rs solnce, Baltic

Saule.

Gk Eós; Roman Aurora; Gmc Eostre.

Lth außra, Ltt ausma, W gwawr, etc.

Ht Wurun (?); Mitanni Uruwna; Gk Ouranos; Baltic

Vélinas (—and cf jur- = sea).

L úrina, ON ver (=sea).

Gk Hestia; Roman Vesta.

Gth wisan ‘to stay’; OHG wist ‘inhabiting’; Toch A/B

wa§t/ost ‘house’.

Sc Ymir.

L gemi-nus (=twin); Gk zhmía (=damage), Av yam, Yima

Узагальнення та висновки

1. Таблиця божеств і коренів 

У верхньому рядку таблиці показано поширення самих божеств, а в нижньому — споріднені мовні корені там, де божества не збереглися. Це свідчить, що слов’янське «Огнь» не є прямим запозиченням ведичного Agni, а аналогічно й римський Neptunus чи кельтський Nechtan. Наявність споріднених коренів (agn- у латині та балтійських мовах, nep-/nev- у грецькій та германській) спростовує гіпотезу про просте запозичення.

 

2. Всеохопність ведичної традиції

 

Ведична традиція зберегла значно більше божеств, ніж грецька чи германська (приблизно удвічі більше).

 

У грецькій та германській мовах залишилися лише корені (nep-, andr-, zēm-), але не самі божества.

 

Балтійська, слов’янська та анатолійська традиції зберегли ще менше, що пояснюється втратою пам’яті через довгі міграції, культурні зміни чи підкорення іншими народами.

 

3. Надійність джерел 

Автор вважає, що лише ведична традиція є достатньо надійною для реконструкції праіндоєвропейських мотивів. Якщо певний мотив не засвідчений у Ṛґведі, його не можна вважати праіндоєвропейським. Тому, наприклад, ідеї Шапіро та Ворда про «подвійну батьківськість» у міфі про Близнюків не можуть бути прийняті як PIE-мотиви.

 

4. Античність Ṛґведи 

Виникає питання: чи не слід переглянути датування Ṛґведи, адже вона зберегла набагато більше культурних елементів, ніж будь-яка інша гілка? Це потребує окремого дослідження.

 

5. Особлива якість аріїв

 

Хоча індоєвропейці (греки, германці, кельти) постають як войовничі «варвари», у Ṛґведі головною зброєю часто є bráhman — містична сила молитви, ритуалу та внутрішньої духовної сили.

 

Саме ця сила допомагала царю Судасу перемогти ворогів (RV VII, 33), а ріші Атрі «відновив сонце» завдяки духовній силі (RV V, 40,6).

 

У гімні VI,75,19 сказано: «Моя внутрішня броня — це bráhman».

 

Це слово згодом стало означенням Абсолюту в Упанішадах, але вже в RV присутня ідея Єдиного (ekam), з якого постає все — світ, боги, люди.

 

Гімни X,129 («Насадія») та X,90 («Пуруша») показують творення світу з Єдиного, а інші гімни (I,164,6; VIII,58,2) стверджують, що всі божества — лише прояви цього Єдиного.

 

6. Унікальність ведичної концепції 

Ідея Єдиного Абсолюту, з якого походять усі божества та явища, відсутня в інших індоєвропейських традиціях. Це свідчить, що ведичні арії були не «примітивними варварами», а одним із найкультурніших народів давнини, чия спадщина ґрунтувалася не стільки на матеріальних артефактах, скільки на духовній силі та внутрішній культурі.